"Тільки даремно я грав. Напевне, я краще орієнтуюся на шахівниці, ніж він, але тут роздратувався. Не можна грати в шахи на щось. Відразу дурієш. В шахи грають заради самого задоволення. Шкода Дороті, а все через дощ і грязюку, що хлюпає з-під возів".
Він поволі рушив краєм дороги до села, пильнуючи, щоб не вскочити в калюжу, чи не зсунутися в канаву, де зелені жаби розкошували в брудній воді.
Біля церкви було порожньо й сонно. Намоклі афіші висіли біля кінотеатру. Всередині — порожньо, сморід. Герберт швидко втік і, каляючи черевики липкою глиною, пішов до пристані. Але й тут він нікого не застав. Вітер пригнав з хвилями стеблини очерету, поламані гілки, листя, солому. Все це стояло край берега, зліплене брудно— кремовим шумовинням, чаїлося навколо паль помосту, тулилося до опуклих корпусів рибальських човнів.
Герберт повернувся в село. Минаючи дівочий табір, він замислився, чи не зайти йому туди.
Раптом хтось гукнув його з подвір'я.
Герберт штовхнув дерев'яну хвіртку, яка насилу відчинилася, обминув калюжу й зараз же сховався під навісом.
— Ну, Герберте,— спитала стара вихователька,— що скажеш доброго? Нудяться хлопці? А ти блукаєш?
— Так... Я вийшов дізнатися, що там чути на селі.
— Ну, не бреши. Знаю добре, що привело тебе до хвіртки, бачила ще тоді, біля вогнища. Дороті в спальні. Поклич її. Не буду ж я тобі приводити дівчину.
— Та я ж зовсім не того...
— Добре вже, добре.
На подвір'ї зібралися літні жінки, теж виховательки, і розмовляли з Гербертом.
— Він соромиться, що має добрий смак.
— Дороті справді гарна.
— Та я зовсім не через те...
Дівчина вибігла з будинку. Вони стали вдвох під навісом.
— Що скажеш?
— Нічого,— відповів Герберт.
— Чому?
— Так, нічого.
— Я теж нічого.
— Погода...— Він зробив непевний жест руками.
— Так, погода. Ну, що скажеш далі?
— Повертаюсь додому.
— Ну й іди собі.
— Дороті?
— Що, Герберте?
— Е, нічого. Може, прийду ввечері.
— Навіщо?
— Так собі.
— Приходь.
Герберт повертався, сповнений внутрішнього роздратування. Він ладен був набити морду Портеру. Але з найбільшою охотою набив би морду самому собі. Навіщо він пристав на дурну вигадку товариша? І чому програв, якщо Портер грає, наче ремісник, без самолюбства, без польоту? Але хіба це важливо?..
йому було приємно, як ті жінки хвалили його смак і казали, що Дороті гарна.
В наметі він ліг на тапчан, заклавши руки за голову.
Запах трав із садів прилинув аж сюди й сповнив намет.
Полотнище намету протікало. Великі краплі падали на ковдру. Герберт ловив деякі з них руками, перше ніж вони торкались постелі.
8
Дівочий хор, мабуть, був непоганий. Дівчата виїжджали в невеличке містечко, співали там у концертній залі, і тепер до табору раз у раз приходили різні люди, запрошуючи хор виступити в них.
З управління порту приїхали двоє: цивільний, а з ним — чоловік у матроськім бушлаті. Вони пообіцяли дівчатам трактор з причепами, залу з доброю акустикою, обід, вечерю і гонорар — двогодинну прогулянку по морю на старій баржі з трубою, схожою на цигарку з мундштуком.
Герберт — хлопець, який добре знав, навіщо в людини язик,— їздив з дівчатами за конферансьє. Він невимушено оповідав селянам зі сцени різні дурниці. Ті охоче слухали, галасливо сміялись і аплодували. Начальник дівочого табору залюбки брав Герберта на концерти разом із хором.
Герберт дуже зрадів, коли лисий викладач співів сказав:
— Герберте, їдьмо з нами до порту.
— Співати?
— Ти не співатимеш.
— Чого ж тоді мені їхати?
— Приготуй дотепи для рибалок.
— Дівчата повтікають.
— Я тобі дам! Вигадай щось культурне'.
— Тільки поговоріть, будь ласка, з начальником нашого табору. Хлопці кривляться на мене за те, що я тікаю з табору. їм страшенно нудно, тому вони й кривляться.
— А хто ж винен, що ти знаєш, як триматися на сцені, а вони не знають?
Оця поїздка в порт була останньою перед закриттям табору. Герберт радів, що поїде в порт з дівчатами, але без Портера. Щоправда, він дуже любив Портера; за ці кілька тижнів вони звикли один до одного й обіцяли, що дружитимуть і в місті, після повернення. Але до порту Герберт хотів поїхати сам. Він з огидою дивився, як Портер на кожному вогнищі обіймає Дороті, танцює з нею, торкається її волосся, а Дороті всміхається йому так, наче він, Герберт, перестав існувати, наче не він перший відкрив Дороті, не він показав її Портеру та іншим хлопцям.
Після сніданку Герберт побіг до дівочого табору. Тягач спізнився. Дівчата навіть думали, що він вже не прийде, однак прийшов. Але потім щось там у тягачі зіпсувалося, і довелося чекати знову.
Вони, нарешті, виїхали — опівдні, саме в спеку. Дошки, покладені впоперек на причепах, правили за лави. Трусило. Селяни, які працювали в полі, на мить зупинялися, щоб помахати дівчатам рукою.
Вони минали села, полохали качок та гусей, що блукали дорогою. Нарешті побачили залізничну лінію. Звідси було вже недалеко.
Передмістя цього містечка важко було навіть назвати передмістям. Воно було наче село. Будиночки, щоправда, муровані, антени, горбатий брук, ліхтарі, схожі —на палички з обламаними кінцями. Але за будиночками — хліви, худоба, що важко сопла від спеки, стіжки сіна, розкидана солома, гавкіт собак, простирадла, розвішані на парканах.
І нарешті, головна вулиця з одноповерховими будинками. Садочки й клумби. З-за дерев видко вілли з терасами, барвистими від різнокольорових шезлонгів.
— Дороті?
— Ну?
— Ходім зі мною.
— Куди?
— Оглянемо порт.
— Ні...
—Ходім, ходім! Тільки порт оглянемо. Ми ж з тобою давно вже не розмовляли. Ти не хочеш поговорити зі мною?
— Не знаю.
— От бачиш. Ну, ходім.
Він узяв дівчину за руку, хоч вона все ще відмовлялася, і потяг за собою в бічну вуличку. Галасливі тракторні причепи залишились позаду.
— Не спізніться ж на виступ.
— Ні, що ви!
Сонце пекло спини, голови, сорочка липла до тіла.
— Хочеш морозива?
— А куди треба йти до порту?
— Не знаю. Мені здається, що сюди. Це ж невелике містечко. Знайдемо порт тільки з одного запаху сушеної риби.
— Значить, ідемо їсти морозиво? — спитала Дороті.
— Звичайно,— відповів Герберт.— Я вже давно хотів запросити тебе на морозиво. Тільки в нашому селі його ж зовсім не продають. А в місті. ...Ось побачиш, яке я тобі куплю.
— Ов-ва! Забудеш. Як і тепер.
— Що тепер?
— Не запрошуєш мене ніколи танцювати, тільки якось так чудно дивишся.
— Хіба Портер тобі не подобається?
— Керрол дуже хороший хлопець. Обидва ви хороші, тільки чому ти завжди так чудно дивишся, коли Керрол запрошує мене танцювати?
— От побачиш, я куплю тобі в місті морозива.
— За кілька днів ми виїжджаємо з табору, і на цьому буде кінець.
— Не будемо думати, що станеться за кілька днів. Побачиш сама.
Вузенька вуличка розступилася.
Широкий прибережний бульвар. Бетонований причал. Вузькі колії, кілька перекидних вагонеток. В каналі катери: жовті, блакитні і такі, як вода, коли хмари закриють сонце. Ящики на рибу: одні складені стосами, інші — безладно розкидані. Тхне рибою.
Герберт весь час вів дівчину за руку.
Вони зійшли на поміст і попрямували в море, аж поки воно не оточило їх звідусюди. Тільки вузький поміст з'єднував їх з землею, яка залишилася позаду, на відстані принаймні двохсот метрів, або й більше.
Біля входу в порт море вирувало. Хвиля, яка линула з далини, напливала на ту, що пливла з порту. За мить вони поглинали одна одну, зливалися, обсипали одна одну гарячковим білим шумовинням. Розмірено цмокала вода, хлюпала об палі Помосту. Можна було стежити за втомленим рухом наступної хвилі з глибини порту.
Обоє посідали на дошках. Герберт сперся головою на стовп сигнального гудка.
З'явилися чайки. Гербертові здалося, що вони нізвідки не прилетіли. З'явились — от і все; раптом зароїлися навколо, верескливі, зголоднілі, нервові.
— Дороті.
— Що?
— Поглянь.
— Бачу. Море.
— Егеж. Воно таке ж, як небо.
— Це правда...
— Таке ж велике й опукле. Цікаво, як воно виглядає, коли на нього дивитися згори?
— Ти б хотів побачити?
— Я й буду на нього дивитися.
— У тебе є гроші на квиток у літак?
— Ні. Я сам літатиму.
— Що ти!
— Конструктор, котрий себе шанує, повинен оті кілька тисяч годин, які йому треба налітати в повітрі, відрахувати з власного життя.
— Ти гарно це сказав. А я, мабуть, буду лікарем. Якщо зумію вступити на медичний факультет.
— Спробуй.
— Я пробуватиму. От побачиш.
— Дороті.
— Ну?
— Ти не сердишся?
— За віщо?
— За те, що я тільки дивлюся, як Портер запрошує тебе танцювати.
— Може, ти не хочеш... Це ж не привід для того, щоб сердитись...
— Але я хочу!..
— Щось я досі не бачила.
— Дороті...
— Що?
— У тебе нема булки?
— Хочеш годувати чайок?
— Угу.
— Керрол теж каже, що хоче бути льотчиком.
— Він хоче бути льотчиком, а я конструктором.
— Ви ще передумаєте.
— Я — ні. У мене це родинне.
— Так?
— Так. Мій батько теж літав. До війни він навчав різних молокососів на старих спортивних літаках. А потім літав на "Спітфайрах". Коли ж "Спітфайри" зійшли нанівець, він перейшов на "Ланкастери", чесні старі "Ланкастери". Це його й доконало.
— Що ти?
— Так. Одного разу його машина не повернулася з польоту на Ессен.
— Ти повинен перервати родинну традицію.
— Неможливо.
— Чому?
— Не знаю. Але це неможливо. Я мушу її продовжувати. І не думаю, що це в мене тільки школярські мрії. Я повинен це робити, хоч старий і скінчив погано. Правду кажучи, мама теж погано скінчила. Вона надто довго поралася в кімнаті. Я встиг збігти в підвал, а вона залишилась нагорі, коли грюкнула бомба.
— От бачиш, а ти теж шукаєш цього клопоту...
— Можливо, мені й пощастить. Не може ж уся родина скінчити життя таким способом. Боюся померти від рака чи ще від якогось паскудства.
— Ой, які в тебе бридкі думки! Мене аж нудить, і я вже не хочу морозива.
— Нічого, ходім, я тебе почастую.
Морозиво справді було чудове. Концерт хору також пройшов вдало. З виступу всі були задоволені. Капітан порту особисто подякував дівчатам і в нападі доброго настрою запросив їх відвідати маяк. А перед тим їх чекала в порту стара баржа, незграбна, обдерта коробка, з невідомих нікому причин похилена на лівий борт.
Дівчата розташувалися на верхній палубі. Разом з ними сіло ще кілька туристів та екскурсантів. Герберт зайняв місце на носу.
В машинне відділення побігли дзвінки.