Я побачив також багато перських килимів, згорнутих у рулони. А взагалі магазин видався мені захаращеним. Я спитав продавців про хазяїна і знайшов його в кутку, відгородженому портьєрою. Він працював за мініатюрним дамським столиком, прикрашеним перламутровою інкрустацією. Побачивши мене, антиквар розвів руки і крикнув:
— Граф тут?! Уже біжу!
Я пояснив йому, що приїхав сам, а граф залишився в селі, і вже хотів був заговорити про долари, як нараз побачив на лацкані його піджака маленький значок із свастикою. Це мене так вразило, що якусь мить я не міг розтулити рота. Антиквар зрозумів усе і почервонів від збентеження.
— Бачите... е-е-е... зрештою, це не має значення... я змушений був зробити це... інакше у мене забрали б усе... а воно ж не моє — все належить суспільству... я тільки посередник... більше того... ви розумієте... одні воюють на фронті, а другі в тилу, іншими засобами...
Правду кажучи, той "інший засіб" боротьби здивував мене більше, ніж значок із свастикою. Але я відразу ж подумав, що, можливо, якась підпільна організація і справді наказала йому стати німцем. Я знав антиквара багато років, і він не раз говорив мені, що замолоду служив у австрійській армії. Отож, може бути, що його автоматично зробили фольксдойчем і прикрасили свастикою. Зрештою, яке мені діло до цього? Я нічого не втрачав, а доручення графа мусив виконувати.
Я виклав антикварові свою справу. Він уважно вислухав мене і похитав головою.
— Так... не дивуюся графові... наші гроші ненадійні, а долари цінуються у всьому світі... особливо золоті. На жаль, я цим не займаюся. Мені просто не випадає... ну і надто великий ризик. Але я знаю місце, де німці і поляки купують долари цілими пачками. Тільки... ви забудьте про нашу розмову... Я не хочу бути замішаним. Отож ви підете до кав'ярні "Ріо-Ріта", що в Краківському передмісті. Там бувають німці і поляки. Зверніться там до бармена Міхала — буфет міститься в другій кімнаті. Прізвище вам не потрібне, та й нині у кожного другого поляка воно фальшиве. Скажіть йому, але делікатно, на вухо, що послав вас я. Далі все залежатиме від бармена.
Я подякував і, вийшовши з магазину, попрямував до Краківського передмістя. "Ріо— Ріта" виявилася елегантним рестораном. В першому невеличкому залі за малими низенькими столиками мовчки сиділо кілька німецьких офіцерів і цивільних, а також дві яскраво нафарбовані дами. Чоловіки читали газети. Коли я зайшов, жінки заворушилися — почали пудрити носи і підфарбовувати губи. Я відхилив важку портьєру і опинився в барі. За прилавком стояв кремезний мужчина середнього віку з червоним обличчям і розливав у бокали коктейль. Крізь двері, замасковані шторою, було чути голоси, що тихенько наспівували якусь дуже знайому пісню.
Вже з перших тактів я упізнав популярну мелодію пісні "Ми перша бригада". Угледівши мене, бармен блискавично натиснув якусь кнопку в стіні. Завив важкий вентилятор, враз заглушивши вокальні вправи невідомих співаків.
Я усміхнувся і уважно подивився на бармена. Його обличчя видалось мені знайомим. Це був один з видатних польських акторів. Особисто я не був з ним знайомий, але бачив його на сцені в довоєнні роки. Однак ім'я його було напевне не Міхал. Мабуть, він взяв собі такий псевдонім, — і це видалося мені дивним, адже його знали по всій Польщі.
Я чемно вклонився і сказав:
— Вітаю маестро... Міхала.
Він посміхнувся і відказав, кивнувши на стіну:
— Я до ваших послуг, пане, тільки ось однесу коктейль отій голоті.
Він узяв тацю, відчинив двері за шторою — почувся гомін, дещо заглушений виттям вентилятора, — і зник. За хвилину він повернувся, розчервонілий ще більше.
— Псякрев! Вони примусили мене випити. Я з охотою, але небагато. Служба.
Я сказав, наголошуючи на останньому слові:
— Я прийшов з вулиці Чацького.
— Ага, — буркнув він, — від антиквара. Надійний гість. Цікавиться тільки монетою. Що у вас є?
— Гроші.
— Наші, ходові?
— Так. Мільйон.
Він стиха свиснув.
— Розумію. А що ви хочете?
— Долари. Ціна не має значення.
— Чудово. Вам пощастило. Тим потрібна готівка... — Він знову кивнув головою у напрямку сусідньої кімнати.
— Хто там?
— Ну... ці. Але то вас не обходить.
— Зрозуміло. Вони мають долари? Справжні?
— Аякже...
Він раптом замовк і стривожено глянув на мене.
— Боже, що я плету?! Я п'яний. А ви хто будете?
На якусь мить я завагався.
— Купець. Плачу і забираюсь геть.
— Куди?
— На село — додому.
Він з полегшенням зітхнув і пильно подивився на мене.
— Ви... землевласник, правда? І, мабуть, "вищої категорії". У вас арійський вигляд. Чи там... на Чацького, ви теж щось купили?
— Так. Кілька гобеленів і два перські килими.
— Розумію, — похмуро зауважив він, — одні продають, щоб не здохнути з голоду, а негідники купують. Боже! Що це я знову? Пробачте, будь ласка, це так... від щирого серця.
— То нічого. В торгівлі образам місця нема.
— Ви розумна людина. Знаєте що? Давайте вип'ємо. Все одно я змушений буду піти спати. Вони добряче мене напоїли.
— Я вас можу замінити.
— Але ж я вас зовсім не знаю.
— Я захоплювався вашою грою на сцені. Належу до числа ваших шанувальників.
Він тепло глянув на мене.
— Правда? Але тепер я не граю — не хочу бути свинею. Краще пити. Вип'ємо?
— Гаразд. Але спершу я хотів би закінчити нашу справу.
— Маєте рацію. Поки мені тільки двоїться в очах. Бо як почне троїтися, то почну ставити вам "Ревізора" Гоголя. Я знаю напам'ять усі ролі.
Він знову зник за дверима і за хвилину привів якогось хлопця з гострими очима. Бармен показав на нього рукою:
— Пан Єжи, пан...
Він запитливо глянув на мене.
— Леон, — вклонився я.
Хлопець по-діловому запитав:
— Готівку ви маєте з собою?
— Так.
— В такому разі ходімо нагору, до кабінету директора.
Я мовчки рушив за ним. На сходах не було нікого. Юнак тричі постукав у двері, оббиті бляхою. У вічку блиснуло чиєсь око, потім двері відчинилися. Ми зайшли і опинилися в маленькій сонячній кімнатці. Канапа, вкрита парчевим покривалом, засклений буфетик з червоного дерева, з цілою батареєю пляшок і кришталевих чарок, стіл і чотири зручних крісла. Мабуть, тут грали у бридж. Директор ресторану, блондин з приємним обличчям і розумними сірими очима, сів за стіл. Хлопець, який привів мене, нахилився до нього і щось шепнув на вухо.
— Для кого ви купуєте? — запитав директор.
Я вагався. Граф наказав мені бути обережним, але в цьому випадку в грі брала участь висока особа, як здогадався я з необережних слів бармена Міхала. Це давало деяку гарантію, що несподіванок не буде. Зрештою їх тільки двоє, а я зумію постояти за себе. Я пригадав слова антиквара і вирішив грати з відкритими картами.
— Мені сказали, що тут купують долари поляки і німці. Тому я не думаю, щоб це було таємницею для окупаційних властей. Отже, з мого боку вам не може ніщо загрожувати, і тому ваше запитання недоречне. Просто я плачу і забираюсь геть.
Сказавши це, я видобув з внутрішніх кишень піджака і штанів товсті пачки асигнацій по п'ятдесят злотих і поклав їх на стіл. Блондин мовчки почав рахувати банкноти, кинувши через плече юнакові:
— Принеси долари.
Той зразу ж вийшов. Минали хвилини. Монотонний шелест паперу почав присипляти мене; два коктейлі, випиті на голодний шлунок, туманили голову. Я запалив цигарку, намагаючись відігнати сон. Моя місія видавалася мені не надто складною, я цілком розумів графа, розумів, чому він вміщував якусь частину своїх величезних прибутків в чужоземну валюту, В моєму рідному селі я знав одного селянина, який не доїдав, не досипав, а разом з усією родиною складав гроші. Таким чином він зібрав скриню царських карбованців, керенок, австрійських крон, німецьких і польських марок. Коли всі вони втратили цінність і їх міняли на польські злоті, селянин розсердився і не обміняв ні копійки, а банкнотами обклеїв всі стіни своєї хати. Згадуючи це, я думав, що колись те саме буде і з доларами. Бо на світі немає нічого вічного. Як повідомляла преса, останнім часом знайдено метод штучним шляхом виробляти золото. Отож, настане час, коли все полетить шкереберть, і залишиться праця, яка забезпечуватиме людині існування. Тільки як працюватимуть вихідці з "голубих родин"? Адже ці люди ніколи не працювали і працювати не хотіли.
Мої філософські роздуми перервав юнак, який приніс портфель з доларами. Знову почали рахувати, причому мене запитали, чи наполягатиму я, щоб при розрахунках додержуватись офіційного курсу долара. Згідно з наказом графа я відповів, що ціна не має значення. Мої контрагенти з повагою глянули на мене, пошепталися між собою і, врешті, подали мені важку пачку банкнотів різної вартості. Я взяв її, не рахуючи, порозсовував долари по кишенях, кивнув головою і вийшов.
Я вирішив повернутися на село першим же поїздом, що відходив за півгодини. На розі Хмільної з натовпу перехожих вийшло двоє німецьких офіцерів в есесівських мундирах. Ледве вони випередили мене на кілька кроків, як почувся сухий тріск, ніби хтось стріляв з іграшкового револьвера. Один з німців, обливаючись кров'ю, впав на тротуар. Другий, похитуючись, вибіг на брук і закричав страшним голосом:
— Banditen! Banditen! [12]
В одну мить вулиця спорожніла. А я закляк на місці, бо вперше в житті став свідком замаху. Оддалік я побачив кількох молодих людей, що швидко бігли геть. Раптом мені здалося, що з найближчого під'їзду виглядає Павел, моргаючи мені. Я підійшов ближче, але там вже не було нікого. Тоді я побіг сходами нагору, аж на останній поверх, сподіваючись побачити Павла. Повернувшись знову в під'їзд, ще приголомшений сценою замаху і несподіваною зустріччю, я почув звук сирени і шум кількох автомобільних моторів. А на вулиці відразу наткнувся на величезний чорний лімузин, який щойно зупинився. Позаду нього загальмували два грузовики, переповнені солдатами в касках. Доки я спромігся оцінити своє становище, хтось сильно вдарив мене чимсь важким по голові, і я втратив свідомість.
Коли я прийшов до тями, то побачив, що лежу під стіною в якомусь підвалі. Крім мене, тут було ще кілька чоловік.
Хтось шепнув, звертаючись до мене:
— Вам уже краще?
Я помацав голову. Гуля була завбільшки з сливу, але кров не йшла. М'який капелюх, якого я завжди носив, пом'якшив силу удару.