Здавалося, що і ці будівлі, і засмаглі від сонця люди із сіткою зморшок на обличчях виросли з самої землі під промінням палючого сонця Анд. Вони були такою ж невід'ємною частиною скель, кам'яних осипів та гірських пасовиськ, як і сама трава гірських луків. Низькорослі гірські індіанці, володіючи тільки мізерним добром, відзначалися залізною витривалістю диких, тварин та дитячою безпосередністю стародавнього народу; і чим менше вони розмовляли, тим більше сміялися. Ми всюди зустрічали сяючі обличчя з білосніжними зубами. Біла людина навряд чи змогла б у цих місцях витратити або заробити хоч один шилінг. Тут не було ні афіш, ні шляхових знаків, і коли на дорогу падала якась бляшанка чи шматок паперу, їх зараз же підбирали як речі, що можуть пригодитись в господарстві.
Ми підіймалися вгору спаленими сонцем схилами без жодного куща і дерева, спускалися в: піщані долини, де росли тільки кактуси, поки, нарешті, не вибрались на самий гребінь гір; довкола розстилалися снігові поля, і дув такий пронизливий холодний вітер, що ми змушені були зменшити швидкість, щоб не задубіти зовсім; страшенно мерзнучи у своїх благеньких сорочках, ми мріяли про спеку джунглів. Щоб відшукати дальшу дорогу, нам довелося довго кружляти серед гір по кам'яних осипах і травнистих схилах. Та коли ми досягли західного схилу, де Анди круто обриваються до підніжжя, вузенька стежка, якою ми рухались, пішла далі по навислих над проваллям карнизах, і з усіх боків нас оточували тільки прямовисні скелі та вузькі ущелини. Ми поклалися цілком на Агурто, який, скорчившись напружено тримав кермо і, кожного разу, як тільки машина наближалася до краю безодні, встигав своєчасно звернути на дорогу. Раптом нам в обличчя ударив сильний порив вітру; ми вибралися на край гребеня, звідки Анди стрімкими уступами круто спускалися до джунглів, які лежали далеко внизу на дні провалля глибиною близько 4000 метрів. Але нам не довелося милуватися цим далеким морем джунглів: як тільки "вілліс" перевалив через гребінь, нас огорнула пелена густих хмар — непроглядних, як дим з відьминого казана. Але тепер дорога йшла круто вниз без усяких перешкод. Весь час униз, вздовж ущелин, скель і гребенів, а повітря ставало вологішим і теплішим і все більше сповнювалося важким душним ароматом теплиць, який підіймався з джунглів, що розстилалися внизу.
А потім пішов дощ. Спочатку невеликий, він скоро затарабанив по нашому "віллісу" з усіх сил, звідусюди з гір мчали руді потоки води. Ми теж мало не пливли, спускаючись із сухого гірського плато у зовсім інший світ, в якому все — і камінь, і дерево, і глина — вкрилося м'якою зволоженою пеленою моху та дерену. Довкола росло буйне листя, інколи неймовірно великого розміру, і звисало зеленими парасольками, оббризкуючи дощовими краплями схили гір. Потім з'явилися перші поодинокі вісники тропічного лісу, з яких довгою бахромою звисали мох та ліани. Скрізь було чути дзюрчання та плескіт води. В міру того, як спуск ставав більш пологим, джунглі обступали нас усе тісніше; нарешті, армія зелених велетнів поглинула наш маленький "вілліс", який, здіймаючи фонтани бризок, повільно рухався по зовсім розмоклій глинистій дорозі. Повітря було вологе й тепле, важке від рослинних ароматів.
Стало вже темно, коли ми на схилі хребта добралися до купки хаток, вкритих пальмовим листям. Зовсім змоклі під теплим дощем, ми вилізли з машини, щоб заночувати під покрівлею. Прокляту блошню, що напала на нас у хатині, ми другого дня топили на дощі. Навантажений бананами та іншими південними фруктами, наш "вілліс" їхав далі через джунглі все нижче й нижче, хоч нам здавалося, що ми вже давно опустилися в долину. Грязь ставала все, грузькішою, але ми рухались без особливих перешкод, а розбійники поки що нічим про себе не нагадували.
Тільки тоді, як дорогу нам перетяла широка мутна ріка, що котила свої води через джунглі, "вілліс" зупинився. Ми застрягли ґрунтовно, бо і вгору і вниз уздовж ріки берег був зовсім непрохідним. На невеличкій галявині стояла хатина, кілька метисів на залитій сонцем стіні розвішували шкуру ягуара, а собаки і кури борсалися в грязюці та розважалися тим, що лазили по купах бобів какао, які просушувались на сонці. Коли "вілліс", раз у раз застряючи в болоті, наблизився до хатини, всі схопилися із своїх місць; від метисів, які розмовляли іспанською мовою, ми дізналися, що ця ріка називається Паленке, а Ківедо знаходиться на тому березі, якраз напроти. Ніякого моста тут не було, ріка швидка і глибока, але вони можуть перевезти нас разом з автомобілем на плоту. Ця дивна споруда лежала на березі біля самої води. Криві колоди — завтовшки як рука, а деякі як нога, були зв'язані між собою рослинними волокнами та бамбуковими пагонами, утворюючи хисткий пліт, удвічі довший і ширший за наш "вілліс". Підклавши під кожне колесо по дошці, ми вкотили на колоди машину і з хвилюванням чекали, що з цього вийде; хоч більшість деревин занурилося у мутну воду, пліт все-таки витримував "вілліс", і нас, і чотирьох напівголих чоловіків з брунатною шкірою, які довгими жердинами відштовхували пліт від берега.
— Бальза? — разом запитали Герман і я.
— Бальза, — підтвердив один з хлопців і зневажливо пхнув ногою колоду.
Течія підхопила нас і понесла вниз рікою; чоловіки, керуючи плотом, час від часу налягали на свої жердини; ми пропливли річку навскоси і опинилися у більш спокійній воді біля протилежного берега. Такою була наша перша зустріч з бальзовим деревом і перше плавання на бальзовому плоту. Ми щасливо причалили до берега і урочисто в'їхали в Ківедо. Два ряди просмолених рублених будиночків з пальмовими покрівлями, на яких нерухомо сиділи грифи, утворювали щось на зразок вулиць. Це й було селище. Жителі кинули свої справи, і всі, чорні й коричневі, молоді й старі, хто з дверей, хто з вікон, висипали надвір. Вони мчали назустріч "віллісу" — грізна галаслива людська хвиля. Вони оточили з усіх боків автомобіль, дерлися на нього і лізли під нього. Ми міцно тримали свої пожитки, тоді як Агурто шалено крутив стерно. Потім одна з шин прокололася, і "вілліс" опустився на колесо. Ми приїхали в Ківедо і тепер змушені були витерпіти церемонію вітальних обіймів.
Плантація дона Федеріко знаходилась трохи нижче вздовж ріки. Коли наш "вілліс", підскакуючи на вибоях, з'явився на доріжці серед мангових дерев, назустріч швиденько вийшов худорлявий чоловік, старий житель джунглів, разом із племінником Анхело, з яким він жив у лісі. Ми передали листа від дона Густаво, і скоро наш "вілліс" стояв один у дворі. Тимчасом на джунглі ринув свіжий тропічний дощ. У будинку дона Федеріко нас чекав святковий обід. На відкритому вогні, потріскуючи, смажилися курчата і молочні поросята, а ми сиділи круг столу, заставленого тропічними фруктами, і розповідали про мету свого приїзду. Через затягнуті сіткою вікна долітав шум тропічного дощу і теплий солодкий запах розквітлих рослин.
Дон Федеріко пожвавішав, як хлопчик. Ну, звичайно, він бачив бальзові плоти ще бувши дитиною. П'ятдесят років тому, коли він жив унизу, на узбережжі, індіанці з Перу частенько припливали в Гуаякіль на великих бальзових плотах, що йшли під парусом уздовж берега, торгувати рибою. Вони привозили кілька тонн сушеної риби в бамбуковій каюті, що стояла: посеред плоту. З ними часом прибували дружини, діти, собаки і свійська птиця. Такі великі бальзові дерева, з яких вони будували плоти, зараз, в період дощів, знайти важко, бо через повінь та невилазну грязь навіть верхи на коні неможливо дістатися до бальзових плантацій, що знаходяться нагорі у лісах. Та дон Федеріко зробить усе, що в його силі, можливо, знайдеться кілька дерев у лісі недалеко від бунгало, нам же не так багато й потрібно.
Пізно увечері дощ на якийсь час припинився, і ми вийшли на прогулянку під манговими деревами навколо бунгало. Тут у дона Федеріко росли всілякі сорти диких орхідей, що звисали з гілок; посаджені вони були просто в половинки кокосових горіхів. Від культурних сортів орхідей ці рідкісні рослини різняться чудовим ароматом. Коли Герман нахилився, щоб понюхати одну квітку, з листя над його головою висунулося щось схоже на довгого тонкого й блискучого вугра. Анхело миттю махнув бичем, і на землю упала в'юнка змія. Через секунду юнак міцно притис зміїну шию до землі роздвоєною на кінці палицею, а потім розтрощив їй голову.
— Укус смертельний, — промовив він і показав нам два зігнутих отруйних зміїних зуба.
Здавалося, що в листі навколо нас кишить багато отруйних змій, і ми поспішили зайти в дім, взявши на палицю мертвий трофей Анхело. Герман сів і почав знімати шкіру з зеленого страховиська, а дон Федеріко став розповідати фантастичні історії про отруйних змій та удавів завтовшки з тарілку. Раптом ми побачили на стіні тіні двох величезних скорпіонів, завбільшки з омара. Кидаючись один на одного, вони зчепилися клешнями і, вигинаючи задню половину тулуба, збиралися завдати смертельного удару отруйним жалом на хвості. Це було страшне видовище, і тільки переставивши гасову лампу, ми зрозуміли, що це вона відкидала дивовижну величезну тінь двох звичайнісіньких скорпіонів завбільшки з палець, які билися край стола.
— Хай собі б'ються, — розсміявся дон Федеріко, — один з них загине, а той, що залишиться живим, виловлюватиме в домі тарганів. Треба тільки щільно закривати ліжко москітною сіткою, а вранці, перед тим як одягатися, струшувати одяг, і все буде гаразд. Мене скорпіони кусали не раз, а я все ще живий, — сміючись, додав старий.
Я спав добре, прокидаючись з думкою про отруйних тварюк лише тоді, коли ящірка або кажан дуже голосно пищали чи скреблися у мене під вухом.
Ми прокинулись на світанку, щоб якнайраніше вирушити за бальзовими деревами.
— Давайте-но струсимо як слід одяг, — сказав Агурто, і в ту ж мить з рукава його сорочки випав скорпіон і зник у щілині підлоги.
Вранці, як тільки зійшло сонце, дон Федеріко розіслав своїх робітників верхи на конях в усіх напрямках на розшуки таких бальзових дерев, до яких можна було б дістатися стежкою. Ми з дон Федеріко і Германом самі скоро прибули на відкриту поляну, де, як говорив дон Федеріко, росло величезне старе дерево.