Але сам по собі Кіт, на мій погляд, не був для мене небезпечний.
Тепер я пильно стежив за ним, але він більше не писав листів. Аби я виявив, що він знову листується з сером Філіпом, то на цей раз прочитав би не тільки адресу.
Час минав, і незабаром я почав сушити собі голову новими гризотами. Що далі лишався Камберленд, то менше я думав за сера Філіпа й ближче брав до серця неприємності, що потьмарювали акторське життя.
Як виявилося, у акторів дуже нелегкий фах. Того літа й осені, мандруючи у фургонах західною Англією, ми ледве заробляли собі на прожиття.
Щоправда, далі на південь міста ставали більші, і на осінні ярмарки з'їжджалося більше народу. Проте глядачі там були вимогливіші, а гра багатьох наших акторів не витримувала ніякої критики.
У Камберленді, Вестморленді та горяній частині Ланкаширу все йшло гаразд, бо тамтешній люд, мабуть, ще зроду не бачив акторів: адже лондонці вважали ті краї за дику, населену варварами пустелю на краю Арктики. Але в Честері глядачі затюкали нас, побачивши на сцені армію Річарда Третього з двох чоловіків і одного хлопця; Уорчестер освистав нашу трупу і зірвав виставу старовинної веселої комедії "Ролф Ройстер Дойстер", а в Стретфорді нам довелося грати в порожньому дворі, бо всі пішли дивитися півнячий бій.
У тих містах, що перебували під впливом пуритан, ми навіть не могли одержати дозволу дати виставу. В одному містечку священик цілу годину лаяв нас у своїй проповіді – я чув її на власні вуха, бо саме була неділя, і ми всі пішли до церкви, щоб показати, які ми гарні і богобоязливі.
Та це нам не допомогло. Все одно проповідник звинуватив нас у всіх лихоліттях, що спіткали Англію.
– Коли британці їли жолуді й пили саму воду, – гримів він, – вони були велетні й герої! А зараз, коли з'явилися лицедії, наш народ захирів і перевівся на ніщо!
Потім він почав доводити, що й чуму накликали ми. Хто дивиться п'єси, той грішить, казав він. А за гріхи бог карає чумою. Отже, чума пішла від п'єс. Отакі були в нього докази, хоч для переконливості він виголошував їх довгими фразами і підсилював цитатами з святого письма.
Якщо нам траплялося таке місто, ми лишалися без грошей, лягали спати натщесерце і ночували просто неба. Правда, я й так обходився без готелю, завжди ночуючи у повозі з іншими хлопцями. В такий спосіб ми заощаджували одне-два пенні.
Сподіваючись, що жовтень буде теплий, без туманів і грязюки на дорогах, ми поволі посувалися до Лондона.
Однак нам не пощастило. Незабаром пішли дощі – не рясні, схожі на атаку кінноти, камберлендські зливи, що враз ущухали, лишаючи після себе синє небо й ясне сонце, – а нудні обложні дощі, що йшли день у день, без кінця й краю поливаючи вщерть напоєні вологою рівнини. А разом з тим дощі змивали нашу бадьорість, мужність і посмішки з наших облич.
Ми приїхали в Оксфорд з надією, що на виставу прийде багато студентів. Та віце-президент університету заборонив нам виступати в межах міста. Тоді Десмонд, не занепавши духом, вирішив переїхати в Ебінгдон, базарне містечко в Беркширі, всього за шість миль від Оксфорда. Він розраховував не лише на місцеве поспільство, але й на студентів та городян з Оксфорда, що прибудуть туди вже хоча б для того, щоб дошкулити віце-президентові.
Але й тут нас не минула лиха доля. Цілісінький день, не вщухаючи, періщив дощ; жовтий туман закутав порослі лісом горби, що височіли над Темзою. Глядачам ніде було сховатися, і їх набралося не більше трьох десятків. Отож вистава не відбулася.
Половина акторів заявили, що треба негайно припинити гастролі, бо їхати далі немає ніякого сенсу. Літній сезон минув, тепер не та пора, щоб давати вистави просто неба, отож краще, поки не пізно, поділити зароблені гроші і хай кожен, як може, добирається до Лондона. Блукати по країні – значить гаяти час. В такий спосіб ми проґавимо початок зимового сезону: прибудемо в Лондон, коли всі театри укомплектують свої трупи, і ніхто з нас не одержить ролей.
Ми зібралися в корчмі навколо чадного каміна, задихаючись од їдкого диму. Я озирнув похмурі, злі обличчя і зрозумів, що сьогодні йдеться про мою долю.
Адже завтра я буду без роботи!
Я приєднаюся до багатотисячного гурту бездомних безробітних волоцюг, що вештаються дорогами Англії… Серед них є й городяни, й селяни, але селян все ж таки більше… Я бачив їх щодня, особливо після жнив, коли по селах не стало поденної робота. Дехто говорив, що все це – наслідок обгороджування общинних земель[9], яке доводило селян до зубожіння. Інші звинувачували овець: тільки один чоловік пасе велику отару на вигоні, який дав би роботу десятьом, коли б його зорати. А один оксфордський студент сказав Десмондові, що це вина іспанців, які привезли надто багато срібла з Америки, але я так і не збагнув, яким чином це могло позбавити роботи мешканців Беркширу.
Хоч як воно там було, та незабаром я сам стану безробітним, нікому не потрібним блукачем і вештатимусь по країні, чекаючи, що от-от прийде зима.
Мені загрожувала не лише зима, а також і закон.
Правду казати, закон не мав милосердя до простого чоловіка, що опинився без роботи, його чекала важка кара, а якщо десь поблизу вчинявся злочин, його підозрювали першого. А коли вже його підозрювали, то завжди визнавали за винного. А коли визнавали за винного, то відбатожували і випалювали тавро на правому вусі. Якщо він попадався вдруге, то кара була ще важча, а за третім разом його чекала смерть. За правління нашої королеви щороку на шибеницю попадали сотні людей, і я певен, що багато хто з них зовсім не заслужив на таку кару.
Але я знав, що на мене й без того чигатиме небезпека. Закон про бідних каже, що чесна людина, яка лишилася без роботи, може дістати допомогу від парафії – тієї, що до – неї та людина належить. Якщо я навіть помиратиму з голоду, то ніде, ні в Ебінгдоні, ні в Лондоні, ніхто мені не дасть жодного пенні. Мене відішлють до моєї парафії в Камберленд на утримання односельців – само по собі це було б не дуже погано, але ж тоді я потраплю прямісінько до рук свого ворога.
Ні, хоч би що там сталося, а я не буду жебрати, не признаюся, що я бездомний злидар. Краще вже замерзнути десь у канаві…
Тим часом актори проводили свою нескінченну суперечку. Слухати її далі мені було над силу. Я знав, що не маю права голосу, бо ми, хлопці, не були пайовиками; отож я тихенько встав і гайнув з кімнати.
Дощ ущух, і з-за хмар уперше за багато днів визирнуло сонце. Місто прибралося в червоні й золоті барви.
Я подався вниз брукованою вулицею, що виблискувала в промінні призахідного сонця, і зійшов на довгий вузький міст. Під арками котилася повновода від дощів Темза. По ній плавали лебеді. Я подивився на зелені заплавні луги, що сріблилися водою, на порослий золотим осіннім лісом невисокий горб, і раптом мене охопила страшенна туга за домівкою, за золотими лісами над Дервентвотером, за повноводим озером, що його сріблясті хвилі лизали восени шкільний мур, за рідним Лонсдейлом, низенькою сірою хатою, що приліпилася до схилу гори, за бурчаком, що весело сміявся біля її підніжжя, за матір'ю, яка саме, мабуть, варить щось смачне (тут, на півдні, не вміють навіть смачно попоїсти).
Якби я думав лише за себе, я б тієї ж ночі вирушив у зворотну подорож – хай сер Філіп робить зі мною що завгодно.
Але ж я мусив думати й за інших: за батька, брата, сусідів, що зібралися були тієї пам'ятної ночі, щоб зруйнувати ненависний мур. Мої свідчення могли втрутити їх у біду, отож мені доводилося блукати далеко від рідних місць.
Того дня, коли я залишив домівку, все здавалося дуже просто. Дужий здоровий хлопець, майже мужчина, йшов із дому, маючи гроші. То невже ж він років зо два не міг погуляти по білому світу? Як мало ми в своєму Лонсдейлі знали про широкий світ, закритий від нас нашими милими горами!
– Вони дійшли згоди, – пролунав біля мене голос. Я обернувся й побачив Кіта Керкстоуна.
– Якої? – спитав я похмуро.
Він став поруч, сперся на поруччя мосту і, наслідуючи мене, плюнув у річку. Грати на сцені він умів, а от плювати – ні. Мені було жалко дивитися на нього.
– Поставити хрест, – нарешті відповів він. – Завтра продадуть фургони й розділять гроші. Десмонд забирає двох коней замість свого паю і разом з дружиною виїде зранку до Лондона,
– Он як, – сказав я.
– Я їду з ними, – провадив він. – Десмонд посадить мене на коня позад себе. Він обіцяє влаштувати мене разом з собою в Шекспірову трупу. В мене, каже він, такий талант, що кинути мене напризволяще був би злочин, і…
– Мало чого він каже, – перебив я його запекло, бо тут мене знову взяли давні завидки. Взагалі ж за останні два тижні я майже полюбив Кіта, вважаючи, що нас зв'язує спільне лихо.
– Ти, я бачу, заздриш мені, – задумливо мовив він.
– Заздрю тобі? – зневажливо осміхнувся я.
– Ти не винен, що граєш жінок гірше за мене, – сказав він так упевнено, ніби це не викликало жодного сумніву – і насправді так воно й було, хоч тоді я не хотів з ним погодитися. – Взагалі ти граєш чудово, – поблажливо додав він. – В кожному разі я сказав містерові Десмонду, що поїду з ним лише за тієї умови, якщо він і тебе візьме з собою. Коли ти погодишся, я можу сісти позад місіс Десмонд.
Якась сатанинська гордість примусила мене почервоніти від люті й заявити Кітові, що я обійдуся без його ласки.
Він знизав плечима.
– Шкода, що ти такий пихатий, Пітере. Взагалі ти мені подобаєшся, але…
Я не дав йому скінчити. З самого того ранку, коли ми вперше стрілись, я не зайняв його навіть пальцем, та зараз витримка зрадила мені. Він зачепив мене за живе.
Ми качалися по оповитому сутінками Ебінгдонському мосту. Я хотів битися навкулачки і силкувався відіпхнути його. Та де там! Він не зважав ні на які правила і почав навіть дряпатися. Аби ви знали, як негарно він бився! Геть подряпав мені щоки нігтями, здається, навіть укусив – я так і не розібрав у запалі бою.
Нарешті мені якось пощастило відірватися від нього, і я дістав змогу завдати йому справжнього удару – кулаком під груди. У нього забило дух, і він зігнувся удвоє, як складений ніж.
Я дивився, як він, стогнучи, корчився долі, і шкодував, що так дуже вдарив його.
– Тепер будеш навчений, – буркнув я.
Він не відповів.