Будемо чувати у квартирі внизу – озброєні вашим пречудовим револьвером, bien entendu!55
– Я готовий! Коли спускаємося?
– Опівнічна година – найкраща для врочистого початку нашої справи. Навряд чи щось трапиться раніше.
Рівно о дванадцятій ми пробралися в ліфт для вугілля і спустилися на третій поверх. Пуаро покрутив замок, і двері відчинилися всередину. Ми пробрались у квартиру. Із господарської кімнати ми перейшли в кухню, де зручно вмостилися на стільцях за прочиненими дверима у вітальню.
– Тепер просто зачекаймо, – задоволено сказав Пуаро і заплющив очі.
Мені чекання здалося вічністю. Я дуже боявся заснути. Коли мені вже почало здаватися, що ми пробули в кухні не менше восьми годин – а насправді ми чекали лише одну годину і двадцять хвилин, як виявилося потім – до моїх вух долинув тихий звук, ніби щось дряпалося в двері. Пуаро торкнувся моєї руки. Я підвівся, і ми обережно рушили до вітальні. Звук долинав звідти. Пуаро прошепотів мені в саме вухо:
– За вхідними дверима. Вони намагаються зламати замок. Коли я подам вам знак, нападете на нього ззаду і міцно схопите. Будьте обережні: в нього ніж.
Нарешті в замку щось клацнуло, і у дверях з'явилася маленька плямка світла. Вона негайно згасла, і двері помалу розчинилися. Ми з Пуаро притислися до стіни. Я почув дихання чоловіка, який пройшов біля нас і засвітив ліхтарика. У цю мить Пуаро сказав мені у вухо:
– Allez56.
Ми разом метнулися вперед і Пуаро швидким рухом накинув на голову злочинця вовняний шарф, а я схопив його за руки. Усе відбулося швидко і без жодного звуку. Я розтис чоловікову руку й забрав кинджал, а Пуаро скинув шарф із його очей, залишивши зав'язаним рота. Я вийняв револьвер, щоб злочинець зрозумів, що від нас він не втече. Коли той почав пручатися, Пуаро щось швидко зашепотів йому на вухо, і зрештою чоловік кивнув. Тоді детектив махнув рукою, вимагаючи тиші, і повів нас із квартири вниз надвір. Я йшов позаду нашого в'язня, тицяючи револьвером йому в спину. Коли ми вийшли на вулицю, Пуаро повернувся до мене.
– За рогом на нас чекає таксі. Дайте мені револьвер. Більше він нам не знадобиться.
– Але ж злочинець може спробувати втекти!
Пуаро посміхнувся.
– Ні, він цього не робитиме.
Я пішов по таксі й повернувся за хвилину. Побачивши нашого в'язня вже без шарфа на обличчі, я з подивом відсахнувся.
– Це не японець! – прошепотів я на вухо Пуаро.
– Ви завжди були дуже спостережливі, Гастінґсе! Ніщо не сховається від вашого пильного ока. Справді, цей чоловік – не японець. Він італієць.
Ми сіли в таксі, і Пуаро назвав водієві адресу в районі Сент-Джонс-Вуд. Крізь густий туман майже нічого не було видно. При нашому в'язневі я не хотів питати в Пуаро, куди ми їдемо, тож просто відвернувся і марно намагався розгледіти хоча б маленький вогник.
Ми вийшли біля маленького будинку, що стояв у глибині двору трохи далі від дороги. Уздовж вулиці плівся якийсь утомлений блукалець напідпитку, і Пуаро мало не стукнувся з ним лобом. Пролунала лайка, якої я не розчув, а тоді ми троє попростували до будинку. Пуаро подзвонив і помахом руки наказав нам відступити вбік. Ніхто не відповідав. Пуаро подзвонив удруге і втретє, а тоді схопив дверний молоток й узявся гатити ним по одвірку.
За кілька хвилин вікно над дверима засвітилося, і двері трохи прочинилися.
– Чого в біса ви хочете? – пролунав різкий чоловічий голос.
– Мені потрібен лікар. Дружині погано.
– Тут немає ніякого лікаря.
Чоловік хотів уже хряснути дверима, але Пуаро встромив ногу в щілину. Він раптом став схожий на типового розлюченого француза з газетних карикатур.
– Що ви казати, немає лікар? Я направлю на вас закон. Ви маєте йти! Я тут дзвонити і стукати всю ніч!
– Вельмишановний джентльмене… – Двері знову відчинилися, і на порозі став чоловік у нічній сорочці й капцях. Він простягнув руку, щоб заспокоїти Пуаро, і сторожко роззирнувся.
– Я подзвонити в поліцію!
Пуаро повернувся, щоб спуститися сходами.
– Не треба, заради Бога! – Чоловік кинувся за ним.
Елегантним ударом Пуаро збив його з ніг і скинув зі сходів, а наступної миті ми троє заскочили в будинок і замкнули за собою двері.
– Швидше, сюди! – Пуаро побіг поперед нас у найближчу кімнату і швидко увімкнув світло. – Ви ховайтеся за штору.
– Si, Signor57, – сказав італієць і заскочив за пишну оксамитову штору з трояндами, яка наполовину прикривала вікно.
І саме вчасно, бо в ту ж секунду в кімнату забігла жінка. Висока, з рудуватим волоссям, вона була одягнена в багряне кімоно, яке вигідно підкреслювало її стрункий стан.
– Де мій чоловік? – закричала вона, кинувши на нас переляканий погляд. – І хто ви такі?
Пуаро ступив уперед і вклонився.
– Дуже сподіваюся, що ваш чоловік не застудиться. Я помітив, що взутий він був у капці і що нічна сорочка в нього тепла.
– Хто ви? І що робите в моєму домі?
– Справді, ми ще не мали честі познайомитися з вами, мадам. Це особливо прикро, бо один із нас прибув просто з Нью-Йорка, щоб зустрітися з вами.
Штора відсунулася, і з-поза неї вийшов італієць. Я з жахом помітив, що він тримає мій револьвер – мабуть, Пуаро неуважно покинув його на сидінні в таксі.
Жінка пронизливо заверещала і розвернулася тікати, але позаду неї вже стояв Пуаро, підпираючи спиною замкнені двері.
– Випустіть мене! – закричала жінка. – Він мене вб'є!
– Кто вбиф Луїджі Валдарно? – різко запитав італієць, націлюючи зброю на кожного з нас по черзі. Ми не наважувалися навіть поворухнутися.
– Боже, Пуаро, це жахливо! Що нам тепер робити? – закричав я.
– Зробіть мені ласку, помовчте, Гастінґсе. Запевняю вас, наш новий друг нікого не застрелить, поки я йому не накажу.
– Ви такі фпевнені, так? – сказав італієць, криво посміхаючись.
Я ще більше вжахнувся, а жінка різко повернулася до Пуаро.
– Чого ви хочете?
Детектив вклонився.
– Не хочу ображати гострий розум міс Ельзи Гардт – адже вона й сама знає відповідь.
Жінка граційно повернулася і підняла великого чорного оксамитового кота, який накривав телефон.
– Вони зашиті в підкладці.
– Мудро, – пробурмотів Пуаро й відступив від дверей. – Я затримаю вашого нью-йоркського друга, поки ви тікатимете.
– Дюрень! – заревів італієць, націлив револьвер на фігуру, яка вже встигла вибігти за двері, і вистрелив саме в той момент, коли я накинувся на нього.
Але револьвер тільки клацнув, не завдавши нікому шкоди, і в тиші, що настала після цього, пролунав м'який голос Пуаро:
– Ніколи не довіряйте старим друзям, Гастінґсе. Я не люблю, коли мої друзі носять при собі заряджену зброю, а вже поверховому знайомцю й поготів не дозволив би цього зробити. Ні-ні, mon ami.
Останні слова було спрямовано в бік італійця, який хрипко вилаявся. Пуаро й далі говорив із ним заспокійливим тоном:
– Бачте, яку послугу я вам зробив. Урятував від кари через повішання. І не думайте, що наша прекрасна леді втече. Ні-ні, за будинком стежать, спереду і ззаду. Вони потраплять простісінько поліції в руки. Хіба ця думка вас не радує? Так, тепер ви можете вийти з кімнати. Але будьте обережні – дуже обережні. Я… Ох, він уже побіг геть! А мій друг Гастінґс дивиться на мене з докором. А історія ж така проста! Одразу було зрозуміло, що з усіх сотень охочих винайняти квартиру номер чотири в Монтеґю-Меншенс обрали зрештою тільки Робінсонів. Чому? Що вирізняло їх з-поміж інших – і то вирізняло одразу, з першого погляду? Зовнішність? Можливо, але жоден із них не мав якихось особливих ознак. Отже, їхнє прізвище!
– Але ж Робінсон – звичайнісіньке прізвище! – вигукнув я.
– О! Sapristi58, точно! У тому-то й річ. Ельза Гардт із чоловіком чи братом – хто він там, не знаю, – припливають із Нью-Йорка і знімають квартиру під іменем містера і місіс Робінсонів. Потім вони дізнаються, що мафія, до лав якої належав Луїджі Валдарно, напала на їхній слід. Що робити? Наші злочинці обирають геніально простий шлях. Вони розуміють, що жоден із переслідувачів не знає їх в обличчя, тому здають свою квартиру за неймовірно низьку ціну. Серед тисяч молодих пар, які шукають житло в Лондоні, має точно трапитися кілька Робінсонів. Треба тільки трохи зачекати. Якщо ви розгорнете телефонний довідник, то зрозумієте, що рано чи пізно в місті має знайтися рудоволоса місіс Робінсон. Що станеться потім? Приїде месник. Він знатиме ім'я й адресу. Вдереться в квартиру – і все буде скінчено, помсту здійснено, а міс Ельза Гардт знову вийде сухою з води. До речі, Гастінґсе, ви мусите познайомити мене зі справжньою місіс Робінсон – тією чудовою правдивою особою! Що вона подумає, коли побачить, що в її квартиру хтось вдерся? Треба поспішити назад. О, здається, приїхав Джепп із хлопцями.
Пролунав гучний стук у двері.
– А як ви дізналися цю адресу? – запитав я, простуючи за Пуаро в передпокій. – Мабуть, стежили за першою місіс Робінсон, коли вона вийшла з квартири?
– A la bonne heure59, Гатсінґсе. Нарешті ви почали використовувати свої сірі клітинки. А тепер зробимо Джеппу невеличкий сюрприз.
Прочинивши двері, Пуаро вистромив голову кота і промовив: "Няв!".
Інспектор зі Скотленд-Ярду, який стояв надворі вдвох із якимось чоловіком, аж підскочив від несподіванки.
– А, то це мій друг Пуаро зі своїми милими жартами! – вигукнув він, коли вслід за котом у дверях з'явилася голова мого друга детектива. – Впустіть нас, мосьє.
– Наші друзі живі й здорові?
– Так, ми впіймали цих рибок. Але в них при собі не виявилося того, що ми шукали.
– Справді? Тоді заходьте, пошукаєте. Ми з Гастінґсом уже, мабуть підемо, але спершу я прочитаю вам коротеньку лекцію про породи й поведінку домашніх котів.
– О Боже, у вас що, зовсім гайки порозкручувалися?
– Котам, – проголосив Пуаро, – поклонялися древні єгиптяни. Ми досі вважаємо, що коли дорогу перебіжить чорний кіт, нас спіткає удача. Саме такий кіт перебіг вам дорогу сьогодні вночі, Джеппе. Я знаю, що в Англії вважають нечемними розмови про нутрощі котів або будь-якої особи.