Вона одягнулася, допомогла і йому, застебнула сорочку на шиї, зав'язала краватку… Була покірлива, мов ягнятко…
— То ти мене любиш, Анджело?
— Ще й питаєш… А ти, Еллі, давно в товаристві друзів темряви?
— Ах!.. Зараз розповім… Я тебе зустріла в салоні пані Н. Нас познайомили, однак ти глянув на мене зверхньо, сказав якусь банальність і пішов геть… А я стежила за тобою, дивилася в дзеркало, аби побачити в ньому, як ти стоїш біля вікна… Цілими вечорами отак сиділа, а щоночі плакала… Ох! Як я тебе кохаю, Анджело, — мовила вона, вкриваючи його обличчя поцілунками. — І ось якось підходить до мене лікар де Лі. Дивиться мені в очі, як він уміє це робити, якось чудно…
"Ти, певно, любиш Анджело", — каже мені невиразним звичайним тоном, як ото він має манеру говорити…
"Ні", — заперечую.
"Якщо хочеш його побачити, ходи зі мною цього вечора до клубу друзів темряви".
"Але ж я не хочу його бачити…"
"Мої сани заїдуть по тебе", — пообіцяв він.
"Я не хочу їхати вашими саньми…"
"Сани чекатимуть на тебе ввечері біля хвіртки твого саду", — посміхнувся доктор і підвівся.
І я, Анджело, пішла вночі в сад, відчинила хвіртку, сіла в сани й опинилася тут.
Вона взяла його праву руку в свої, поплескала й поцілувала.
— Еллі!
— Стривай, Анджело… Я вже не маю чого віддати тобі… Я тобі віддала все… Давно вже я не належала собі, давно була вся твоя… Змилуйся наді мною… Якщо ти думав, що я чемна… то ось вона — моя чемність… Якщо думав, що я вродлива, то ось уся моя врода… Все мос лице освячене твоїми поцілунками… Якщо не можеш мене любити, то люби, Анджело, свої поцілунки, люби мої очі, бо вони дивилися на тебе, бо не відривали свого зору від твоєї краси… люби мої вуста, бо вони торкалися твоїх… Люби себе, Анджело, в моїй істоті…— сказала дівчина йому на вухо крізь плач, палко пригортаючись до грудей юнака, — люби свою дитину…
— І як ми будемо жити? — спитав він і скрушно посміхнувся.
— Як? Ах! А ось як… Я так собі це уявляю… Вранці, коли ти ще спатимеш, я поцілую твої очі, й ти прокинешся… Потім принесу тобі каву, сорочку із запонками, шкарпетки, халат, феску, цигарку… одягну тебе, й ти підеш у своїх справах… А я, зоставшись дома, витру пил з твоїх книжок, упорядкую папери, загострю списані пера, і коли ти прийдеш додому, обід буде на столі, застеленому білосніжною скатеркою, тарілки чисті, склянки чисті… Після обіду за кавою ми говоритимемо нісенітниці, а потім, — додала вона тихо, самими губами, — потім… у нас народяться діти… гарненький, як ти, хлопчик, твоя копія і схожа на мене дівчинка… Ах! Ми будемо щасливі!
— Так, щасливі! — повторив він понуро. "О 'Чезарої Гемонська твоя душа, — подумав, — як ти вмієш читати в людських душах… як можеш бачити в них їхнє майбутнє! Я чудово зрозумів твою вчорашню презирливу посмішку".
— Однак ти здаєшся сумним, мій любий друже… Чому?
— Я втомлений, дружино моя, ніжна моя жіночко, і більш нічого.
— То я піду, побіжу додому… Ти прийдеш до нас просити моєї руки, чіі не так?.. Приходь сьогодні, я з нетерпінням чекатиму тебе… Ох! Як я тебе люблю…
Вона накинула шубку на плечі, поцілувала його й зникла за дверима.
Сумний Анджело залишився сам.
— Так ось яким буде моє майбутнє життя… Прощавайте осяйні мрії… Я стану скромним чоловіком звичайної жінки… У нас будуть діти… Вранці вона приноситиме мені халат і пантофлі… Тьху! Гидка перспектива, сповнена нудьги й одноманітності…
— Перестань! Замовкни!
— Ах, он що! Так ось який твій ідеал… ось яким буде твоє життя з ангелом… ось мета, яку природа хоче здійснити, наділивши цю дівчину наївністю й грацією… Хлопчик… Дівчинка… Сповнене пристрастей шлюбне ложе, застелене простирадлами, які треба дуже часто міняти… Недовго ж опирався ангел, чи не так? Природа квапилася якнайшвидше осягти свою величну ціль — продовження роду людського, і забезпечила собі це за допомогою бурхливих обіймів, ніжного опору, недомовок… Ох! Тьху! Ха-ха-ха-ха! Ну що? Тікаєш?
— Я б тебе вбив, Чезаро. За яким правом ти кепкуєш з мене?! Я в розпачі…
— Ти навіжений сліпець… Хіба не бачиш, що ти лише знаряддя, що радощі, страждання, захоплення, задоволення від доторку до жіночих перс нічим не посприяють хіті, жаданню, які відчуваєш до наївної дівчини, бо чим щирішою буде дівчина, тим важче їй спаде на думку вбити свою дитину… Хіба не бачиш, що ти засіб у руках демона, що іграшка власних почуттів, що ніщо з того, що ти маєш, не твоє, що ти лише засіб, за допомогою якого природа здійснює свої так звані величні цілі…
Хіба не бачиш, що закони, держави, монархи, релігії — не що інше, як численні засоби для забезпечення цього брудного акту розмноження, щоб потім кинути вас, чоловіків, у обійми дріб'язкової одноманітності, нудоти, банальності, одне слово, життя, яке викликає в мені відразу?.. Уявляю тебе в розшитому квітами халаті, у пантофлях, з фескою на голові, з люлькою в зубах, з купою дітей біля себе, зайнятим монотонною й нецікавою роботою. Згодом ти помреш, і твої рідні діти проживуть таке ж духовне життя…
— Ти маєш слушність… Над цим думаю й я… Цить, твій сміх мене дратує…
— І чого б це я мовчала?.. — схрестила руки на грудях Чезара. — Ти погубив цю дівчину… Ти ж знав, що не зможеш її любити, міг, принаймні, подумати, що вона не задовольнить тебе, проте все-таки спав з нею, як з дружиною… Ти її зробив нещасною… Гадаєш, мене хвилює, що тебе мучить совість? Ні! Адже я демон…
— Але ж ти мені її привела…
— Ну й що? Не заперечую… Я хотіла тебе випробувати… 'Чому ж ти дозволив спокусити себе?
— Я не каюся…
— Не каєшся… Гаразд… Дівчину батьки проженуть з дому… Вона народить у злиднях… Стане пропащою жінкою… Якщо ти не візьмеш її за дружину… Але ти одружишся з нею… Житимеш погано, будеш волочитися за іншими жінками… Я ж постараюся, аби вона про це довідалась, і тоді прощай домашній затишок, тільки тоді ти взнаєш, що таке пекло на землі… А зараз ти навіть не уявляєш цього… Досі твоя меланхолія й чорна злість, з якою ти дивишся на світ, були лише блідими теоріями в порівнянні з тою дійсністю, яка на тебе чекає.
— Я все витерплю…
— Прощай, Анджело…
— Чезаро… Чезаро, — промимрив він, стаючи перед нею на коліна, — я кохаю тебе… Невже ти не можеш мені простити?..
— Що простити? Чи я люблю тебе? — кинула вона й швидко подалася з кімнати.
— Потім Еллі прийшла до мене, батько прислав її, щоб вона знову попросила в мене пробачення… Я сказала їй, що ти не можеш одружитися з нею, і пояснила чому… Сердешна дівчина довго плакала… Проте я знаю, як її втішити… 6 в мене камердинер, пристойний хлопець…
— Чезаро!
— Ох, господи! Але ж ти, Анджело, божевільний… Бона по-своєму буде щасливою… Йди-но сюди і висси кров з рани… не бачиш — тече по одягу…
Анджело припав губами до укусу на її груді й виссав рубінові краплі, що, здавалося, стікали на білий сніг… Чезара тримала його голову в руках… потім підвела і вдячно поцілувала в червоні від крові вуста… А тоді застебнула блузку, підняла юнака, мов дитину, на руки, пригорнула до грудей і почала його пестити.
— Ох, як ти змушуєш мене страждати, — шепнув він тихо.
— Гаразд, тобі ще не відомо те, чого я хочу. Аби ти знав… Ти, друже мій, повинен вибрати одне з двох: або звичайну, буденну нудьгу, або страждання, пристрасть, шал… тобто або Еллі, або я! Я тебе не обманюю, кажу тобі заздалегідь: якщо візьмеш мене, я вкорочуватиму тобі життя… просто замучу… але не пошию тобі халата, не виплету кисета для тютюну… Я, не впадай у розпач, не народжу тобі дітей… В одному запевнюю: тобі не буде нудно зі мною, однак, можливо, ти мені сам набриднеш… тоді, ясна річ, усе скінчиться… тоді, знай, ти маєш померти, а не збожеволіти…
Вона гойдала Анджело на своїх колінах, засувала руки йому за пазуху, і він відчував, як чорніє світ перед його очима.
— Ах! Я опирався б тобі, якби мав силу! — мовив він з болем. — Але тепер… тепер, коли я ладен віддати цілий світ, усе своє життя за один твій поцілунок… тепер уже запізно, дияволе-жінко…
— Ніжну насолоду, шал страждань… ось що я можу тобі дати… В одному будь певен: я тебе кохаю. Не дури себе, що любов дуже схожа на ненависть… Я заради тебе готова піти на смерть…