Жаль і співчуття викликав в Освальдо й останній із психозів — пульверизаторний живопис, коли — про це свідчить уже назва, — з повного пульверизатора розпилюють фарбу на полотні. Плямисте полотно? Чудової Тепер усі малювали саме так: це модно.
Але Освальдо вже виробив власне ставлення до всього, з чим йому доводилося зустрічатись: його захоплювали тільки речі по-справжньому прекрасні і значущі, те, що промовляло до серця, загострювало чуття, наче ти вийшов на балкон і побачив, що виднокруг ширшає й даленіє.
— Коли виросту, — міркував він, — я зроблю щось подібне, і мені однаково, матиму успіх чи ні.
Але йому було тяжко. Навіть удома він не міг втекти від тисяч модних захоплень, тисяч нових схиблень сенсаціонців: тільки про це скрізь і йшлося, тільки про це й товкли радіо, телебачення та журнали. Він наче опинився в відкритому морі під час шаленої бурі. Нові моди, захоплення, пристрасті налітали на нього, мов збурунені хвилі.
А тут ще наближався Великий Конкурс. Його бучно рекламували всюди, навіть у школах та в установах, бо настала пора створювати нову моду, відкривати нову зірку, шукати нових кумирів, тому участь у ньому мали взяти якомога більше претендентів.
"Майбутні співаки, майбутні режисери, майбутні художники, майбутні актори, беріть участь у Великому Конкурсі!"
"Щаслива думка, оригінальна вигадка зроблять вас знаменитістю. Маєте шанс утворити моду! Винайдіть, вигадайте те, що сподобається людям! Вас чекає успіх!"
Усі готувалися до конкурсу. Стати знаменитістю — хіба ж не чудово!
"А скільки з'явиться нового безглуздя, виникне нових дурниць, — міркував Освальдо. — Та люди проковтнуть геть усе. Чому це так: коли людина приходить до ресторану або кафе, вона замовляє свої улюблені страви, які саме їй особисто до смаку. А от кіно, концерти, навіть телевізійні передачі вона вибирає тільки модні, ті, що подобаються всім..."
У просторому палаці, де відбувався Великий Конкурс, жюрі кожної секції розглядало й ретельно вивчало стоси надісланих творів. Ледве закінчивши роботу, схвильований голова жюрі художників кинувся до голови літературного жюрі:
— Ми відкрили надзвичайного художника! Він матиме гучний успіх — пропонує новий стиль, у живописі! Найоригінальніший стиль! Уявіть, яку чудову картину створено, — чистісіньке біле полотно! Ну геть білесеньке, без єдиного мазка. Яке буяння, яка щедрість фантазії, чи не так? Тільки у генія могла з'явитися подібна ідея.
Але й голова літературного жюрі був теж надзвичайно збуджений:
— Нам також пощастило. Ми щойно отримали видатний рукопис. — І він показав пачку білого паперу. — Подумати тільки: книга, а в ній — лише чисті сторінки. Ніхто за всю історію літератури не спромігся на щось подібне. Читається вона одним духом, сповнена таємничості, розбурхує фантазію. І ніде жодної найменшої помилки.
Обох, літератора й художника, брала нетерплячка поділитися якомога скоріше своїми відкриттями; тому обидва бігцем подалися до голови жюрі кінематографістів, який саме був у переглядовому залі.
— Нагодилися ви вчасно, — зрадів той. — Я ще раз переглядаю фільм, якому ми одностайно присудили першу премію: шедевр!
На екрані проектувалося мерехтливе сіре світло.
— Це великий режисер, — палко продовжував кінодіяч. — Фільм відкриває нову еру в кіно: не буде більше зображень, сюжетів, дійових осіб. Бачите? Ця стрічка цілком сіра. Вона матиме колосальний успіх. Її можна дивитися сотні разів, і вона завжди буде новою; глядачам ніколи не набриднуть сюжет та актори, хоча б тому, що їх взагалі нема.
Поздоровивши один одного, три головуючі побігли до колег із жюрі телевізійного та музичного конкурсів. Ті обидва теж аж світилися від щастя: вони відкрили двох надзвичайних митців, їхні роботи, безумовно, справжня революція в мистецтві: годинна телевізійна програма під назвою "Біла тиша" (на екрані нема ні зображення, ні звуку) та німа пластинка.
— Два справжні генії! До того ж, розумієте, під мовчазну пластинку можна й танцювати. Автор цілком певен: мовчазна музика сприятиме розповсюдженню нового танцю "нерухомка", який виконують, не рухаючись. Його танцюватимуть усі, це буде наймодніший танець.
Коли продюсери та видавці довідалися з "поінформованих кіл" про наслідки конкурсу, їхньому захопленню не було меж:
— Надзвичайні, рідкісні митці! Вони заслуговують найбільшої підтримки, а на рекламу їхніх творів можна не шкодувати грошей...
— А певно! До того ж їхні роботи не коштуватимуть нам нічого: ми заробимо на них мільярди!
— Чого ж ми чекаємо? Нехай швидше називають переможців!
— Правильно! Негайно оголосити імена авторів!
Та коли розкрили конверти з іменами переможців, на всіх чекало приголомшуюче відкриття: всі роботи створені однією особою. Одна-єдина людина перемогла на Великому Конкурсі в усіх галузях мистецтва!
Захват годі було стримати:
— Браво! Слава! Неймовірно! Тим вагоміший успіх! Зосередимо всю рекламу на одній особі! Це буде перша, найяскравіша зірка нашої рідної Сенсаціонії!
Мабуть, ви вже самі здогадалися, що переможцем на Великому Конкурсі в усіх галузях мистецтва став не хто інший, як Освальдо.
Його нудило від безглуздих модних вихилясів, йому остогидла несамовита реклама Великого Конкурсу до такої міри, що одного разу, особливо розгнівавшись, він вирішив взяти участь у конкурсі.
"Ви хочете дурних вихилясів? Я надішлю вам найбезглуздішу з нісенітниць у світі. Принаймні жюрі зрозуміють, що на всю Сенсаціонію знайшлася бодай одна душа, не схибнута на сенсаціях, людина, яка віддає перевагу білим екранам, тиші та чистим полотнам перед нікчемними фільмами, перед брудними картинами чи оглушливою музикою".
Певна річ, Освальдо навіть не думав перемогти. Тож він геть отетерів, коли до нього в помешкання вдерлися в повному складі всі жюрі, всі продюсери та видавці міста, сила-силенна журналістів та фотокореспондентів.
Вони обнімали Освальдо, тисли йому руку, цілували.
— Браво! Вітаємо! Яка геніальність!
— Інтерв'ю, будь ласка!
— Дозвольте знімочок... прошу, всміхніться!
Продюсери та видавці тицяли йому в руки контракти та пачки банкнотів.
— Я хотів би придбати виключні права на видання всіх ваших романів!
— Ви повинні знімати фільми тільки для мене!
Врешті-решт Освальдо збагнув: усі нагороди Великого Конкурсу виграв саме він, і ця маячня, ці несамовиті обійми, від яких він мало не задихнувся, означали успіх. Та вони що, з глузду з'їхали? Невже не второпали, що він хотів тільки покепкувати з них та й годі?
— Геть! Забирайтеся геть! Облиште мене! — вибухнув він, енергійно продираючись крізь натовп шанувальників. — Я не хочу вашого успіху!
Але у відповідь гримнули захоплені вигуки:
— Яка скромність: не хотіти успіху! Оце справжній митець. До того ж неабияк знається на рекламі. Ми опублікуємо його слова: вони справлять велике враження.
— Та яка тут до біса скромність, я вам кажу цілком серйозно. Забирайтеся геть!
— У нього вдача справжнього митця: дивак, нервовий. Саме такими публіка уявляє своїх зірок.
Коли знесилений Освальдо нарешті зостався сам, на ротаційних машинах уже друкувалися екстрені випуски газет: "Успіх поцілував чоло нового великого багатогранного таланту. Освальдо — тріумфальний переможець Великого Конкурсу!"
Ще ні на кого не налітала повінь такої оскаженілої моди. Молодики кулаками прокладали собі шлях у зали, де виконувалася його мовчазна музика, за шалені гроші перекуповували в спекулянтів квитки в дансинги, де можна було потанцювати його знамениту "нерухомку". Кінотеатри були вщерть повнісінькі, сім'ї не відходили від телевізорів: усі хотіли дивитися його сірі фільми та телепередачі "Біла тиша", де на екрани проектувалося лише світло. Книжки з чистими сторінками йшли нарозхват, торговці художніми творами збували за неймовірну ціну його білі полотна. Все це було модне, а хіба від моди можна відставати?
Газети й журнали писали тільки про Освальдо та без ліку друкували його фотографії, тобто білі вставки в тексті (бо на честь великого митця хтось винайшов фото без зображення).
Люди милувалися цими білими прямокутничками в газетах і зітхали:
— Боже, який він чудовий, який обдарований!
Освальдо втратив спокій. Він не міг пройти вулицею, бо за ним сунули зграї шанувальників та всіляких колекціонерів, щоб попросити автографа, відірвати на згадку ґудзика або хоч торкнутися до кумира. Дім опинився в постійній облозі журналістів, видавців, продюсерів. Вони чекали інтерв'ю, нових книжок, фільмів, картин. Без угаву дзвонив телефон. Листоноша мішками приносив листи: тисячі дівчат мріяли одружитися з ним. Щоб задовольнити попит на автографи, один продюсер додумався розсилати бажаючим маленькі клаптики чистого паперу, і ті користувалися неймовірним успіхом.
— Неписаний автограф Освальдо! — пристрасні колекціонери — власники неписаного автографа — пильнували його краще, ніж чек на мільйон дір.
А бідолашний Освальдо вже не міг витримати. Ніколи ще Сенсаціонія не видавалася йому такою божевільною. Він твердив, що взагалі не має відношення до мистецтва, бо хотів лише покепкувати з моди, яка, мов лихоманка, трусить містом... Та ці слова тільки дужче розпалювали захоплення нескінченного натовпу шанувальників.
Тоді він почав гнати всіх стусанами та копняками, але щасливці гасали по місту, вихваляючись:
— Ось подивіться! Освальдо копнув мене сюди!
Ні, далі тут жити не можна, бо життя в цій божевільній Сенсаціонії стало нестерпним. Не хотів він також бути співучасником величезного шахрайства. Бо вірив у справжнє мистецтво. А такий дешевий успіх не потрібний йому. Всією душею Освальдо прагнув тільки одного: щоб йому дали спокій.
Однієї ночі він потай, ніби злодій, вислизнув з дому, крадькома пройшов через Сенсаціонію і, нарешті, вибрався на гору далеко за містом. Він більше не повернеться сюди, бо не хоче заразитися цією модоепідемією. Краще вже житиме сам, стане відлюдником, триматиметься подалі від усіх шаленств, ніколи більше не слухатиме радіо, не дивитиметься телевізора, не читатиме газет і журналів.
Влаштувався він у печері.
— Ось де, нарешті, я буду сам, — радів Освальдо, — хоч поміркую на дозвіллі. — І, щасливий, заснув.
На світанку він вийшов з печери, солодко потягнувся. Над ним височіло чисте й прозоре небо, весело пурхали пташки.