Хто зна, що може статись.
V. Про Лувр зокрема та про чесноту взагалі
Двоє дворян, розпитавшись у першого зустрічного дороги, пішли вулицею Аверон, потім вулицею Сен-Жермен-л'Оксерруа і незабаром опинились перед Лувром, башти якого почали вже потопати в перших сутінках вечора.
— Що з вами? — спитав Коконна у Ла Моля, який, зупинившись перед старим замком, дивився з святобливою пошаною на зводні мости, вузькі вікна та гостроверхі дзвінички, що враз з'явилися перед його очима.
— Сам, їй-богу, не знаю, — сказав Ла Моль, — чого серце у мене б'ється. Я з не дуже полохливих, але палац, не знаю чому, здається мені похмурим і — сказати б — страшним.
— Ну, а я, — сказав Коконна, — не знаю чому, а почуваю себе в надзвичайно радісному настрої. Вигляд правда, у мене трохи неохайний, — говорив він, оглядаючи своє дорожнє вбрання. — Що ж, це вигляд вершника. До того ж, я мав наказ не гаяти часу. Мене приймуть, як дорогого гостя, бо я виконав наказ слово в слово.
І молоді люди пішли далі, схвильовані кожен своїми почуттями.
Біля Лувра була сильна сторожа; усі варти, здавалось, були подвоєні. Наших мандрівників спочатку це збило з пантелику. Але Коконна, який помітив, що ім'я герцога де Гіза було ніби талісманом у парижан, підійшов до варти і, посилаючись на це всесильне ім'я, спитав, чи не міг би він, за його допомогою, дістатися до Лувра.
Ім'я це, здавалось, справило сильне враження і на солдата; проте, він спитав у Коконна, чи знає він пароль.
Коконна примушений був признатись, що не знає.
— Коли так, то йдіть геть, пане дворянин, — сказав солдат.
В ту хвилину чоловік, який розмовляв з вартовим офіцером і почув, що Коконна добивається пропуску до Лувра, припинив розмову і підійшов до нього.
— Що хочете ви від монсі де Гуїс?
— Хочу говорити з ним, — відповів, усміхаючись, Коконна.
— Не мошна, герцог бути в король.
— Але ж я маю писаний наказ з'явитись у Париж.
— А, ви маєте писаний наказ?
— Так, я прибув дуже здалека.
— А, ви прибув дуже здалека?
— Я прибув із П'ємонта.
— Добре, добре! То інша річ. І вас звати?
— Граф Аннібал де Коконна.
— Добре, добре! Давайте лист, монсі Аннібал, давайте.
— От, їй-богу, чемний чоловік, — сказав сам собі де Ла Моль, — чи не знайду і я собі такого, щоб завів мене до короля Наварського?
— Але ж давайте лист, — казав німецький дворянин, простягаючи руку до Коконна, що стояв вагаючись.
— Чорт візьми! — відповів п'ємонтець, недовірливий, як півіталієць. — Я не знаю, чи повинен я... я не маю честі знати вас, пане...
— Я Пем, я служит пан герцог де Гуїс.
— Пем, — буркнув Коконна, — я не знаю цього ім'я.
— Це пан де Бем, пане дворянин, — сказав вартовий. — Вас збиває вимова, тільки й усього. Віддайте листа панові, я ручуся.
— А, пан де Бем! — скрикнув Коконна. — Атож, я знаю вас!.. Як же і з найбільшою приємністю. Ось мій лист. Простіть мені вагання. Але доводиться вагатись, коли хочеш бути вірним.
— Добре, добре, — сказав де Бем, — не треба вибачення.
— Будь ласка, пане, — сказав Ла Моль, підходячи й собі, — коли ви такий ладний до послуг, то чи не згодилися б ви взяти й мого листа, як ви зробили з листом мого товариша?
— Як вас звати?
— Граф Лерак де Ла Моль.
— Граф Лерак де Ла Моль?
— Так.
— Я не снай.
— Дуже просто, що ви не знаєте мене, пане: я іноземець і, як і граф де Коконна, прибув сьогодні увечері дуже здалека.
— А звідки ви прибув?
— З Прованса.
— З айн лист?
— Так, з листом.
— До пан де Гуїс?
— Ні, до його величності короля Наварського.
— Я не служит у король Наварський, монсі, — відповів де Бем, ставши зразу холодним, — я не можу брати ваш лист.
І Бем, повернувшись до Ла Моля спиною, пішов у Лувр, давши Коконна знак іти за ним.
Ла Моль лишився сам.
В ту саму хвилину з луврських воріт, паралельних з тими, в які увійшли Бем та Коконна, виїхав гурток вершників, чоловіка сто.
— А, а! — сказав вартовий товаришеві. — Це де Муї з своїми гугенотами; вони аж сяють від радості. Король дав обіцянку покарати смертю вбивцю адмірала, а що це той самий, хто згубив і батька де Муї, то син уб'є двох зайців відразу.
— Вибачте, — сказав Ла Моль, звертаючись до солдата, — чи не могли б ви сказати: цей офіцер не пан де Муї?
— Так, пане дворянин.
— А ті, що поїхали з ним...
— То були ті нечестивці... я вже сказав це.
— Дякую, — сказав Ла Моль, не показуючи, що помітив презирство в словах вартового. — Це я й хотів знати.
І підійшовши швидше до ватажка вершників, сказав: — Пане, я довідався, що ви пан де Муї.
— Так, пане, — чемно відповів офіцер.
— Ім'я ваше, добре відоме серед протестантів, дало мені сміливість звернутися до вас, пане, з проханням про послугу.
— Яку, пане?.. Але, перш за все, з ким маю честь говорити?
— З графом Лераком де Ла Молем.
Молоді люди привіталися.
— Я слухаю вас, пане, — сказав де Муї.
— Пане, я прибув з є з листом від пана д'Оріака, правителя Прованса. Лист цей адресований до короля Наварського і містить в собі дуже важливі і негайні повідомлення... Як мені передати йому цього листа? Як мені увійти до Лувра?
— Нічого нема легшого, як увійти до Лувра, пане, — відповів де Муї. — Боюся тільки, чи король Наварський не надто зайнятий у цей час, щоб прийняти вас. Проте, все одно, якщо ви зволите піти за мною, я проведу вас до самих його покоїв. А там як самі знаєте.
— Дякую тисячу разів!
— Ходімо, пане, — сказав де Муї.
Де Муї зліз з коня, кинув повіддя на руки своєму слузі, підійшов до хвіртки, назвав себе вартовому, завів де Ла Моля в замок і, відчиняючи двері до королівських покоїв, сказав:
— Зайдіть, пане, і довідайтесь.
І, вклонившись Ла Молю, пішов.
Ла Моль, зоставшись сам, озирнувся довкола себе.
У передпокої не було нікого: двері всередину були відчинені.
Він ступив кілька кроків і опинився у вузькому коридорі.
Він постукав і гукнув, але ніхто не відповів йому. Найглибша тиша панувала в цій частині Лувра.
— Що ж мені говорили, — подумав він, — про суворий етикет? По палацу можна ходити туди й сюди, як по майдану.
І гукнув ще раз, але так само безрезультатно.
— Ну, підемо далі, — подумав він, — треба ж, кінець-кінцем, розшукати когось.
І пішов коридором, який ставав щодалі темніший.
Раптом двері з противного боку коридору відчинились, і з'явилось двоє пажів з канделябрами в руках, що освітили жінку високого зросту, величної постави і надзвичайної краси.
Ясне світло впало на Ла Моля, що завмер нерухомий.
— Жінка теж зупинилась, як зупинився Ла Моль перед нею.
— Чого вам треба, пане? — спитала вона молодого чоловіка голосом, що забринів в ушах його чарівною музикою.
— О, пані, — сказав Ла Моль, спускаючи очі, — простіть мені, прошу вас. Пан де Муї зробив ласку завести мене сюди, і я шукаю короля Наварського.
— Його величності немає тут, пане; я гадаю, він у свого шурина. Але, за його відсутністю, чи не могли б ви сказати королеві?
— Так, без сумніву, пані, — відповів Ла Моль, — якби хтось зволив провести мене до неї.
— Ви перед нею, пане.
— Як! — скрикнув Ла Моль.
— Я королева Наварська, — сказала Маргарита.
Ла Моль зробив бистрий рух, повний подиву і переляку; королева усміхнулась.
— Кажіть швидше, пане, — сказала вона, — бо мене чекають у королеви матері.
— О, пані, якщо вас так пильно чекають, дозвольте мені піти, бо я не міг би говорити з вами в цю хвилину, я нездатний зв'язати двох слів; поява ваша засліпила мене. Я не маю сили думати, я не тямлю себе від захоплення.
Повна грації й краси, Маргарита наблизилася до молодого чоловіка, який, сам того не знаючи, поводився, як витончений придворний.
— Не гайтеся, пане, — сказала вона. — Я чекаю і мене чекають.
— О, простіть мені, пані, що я не вітав вашу величність з тією шанобливістю, якої маєте ви право чекати від одного з найнижчих слуг ваших, але...
— Але, — перехопила Маргарита, — ви прийняли мене за мою служницю.
— Ні, пані, за привид прекрасної Діани де Пуатьє. Мені казали, що вона приходить до Лувра.
— Ну, пане, — сказала Маргарита, — я не боюся за вас, ви матимете успіх при дворі. Ви кажете, у вас лист до короля? Це зовсім непотрібно. Проте, все одно, де він? Я передам його королю... Тільки не гайтеся, будь ласка.
В одну мить Ла Моль розстібнув шнурки свого камзола і витяг схований на грудях лист у шовковому конверті.
Маргарита взяла лист і глянула на почерк.
— Ви не пан де Ла Моль? — сказала вона.
— Так, пані. О, боже мій, невже я такий щасливий, що ім'я моє відоме вашій величності?
— Я чула його від короля, мужа мого, і від брата мого, герцога д'Алансона. Я знаю, що вас чекають.
І вона сховала лист, який щойно був під курткою в молодого чоловіка і ще дихав теплом його грудей, за свій корсаж, цупкий від вишивок та діамантів. Ла Моль пожадливо слідкував очима за кожним рухом Маргарити.
— Тепер, пане, — сказала вона, — спустіться до галереї внизу і дожидайтесь, поки прийде посланець від короля Наварського або від герцога д'Алансона. Паж мій проведе вас.
З цими словами Маргарита пішла далі. Ла Моль оступився до стіни. Але коридор був такий тісний, а фіжми королеви Наварської такі широкі, Що шовкове плаття її черкнулось по вбранню молодого чоловіка, і там, де вона пройшла, розлилися пахощі.
Ла Моль здригнувся всім тілом і, почуваючи, що от-от упаде, прихилився до стіни.
Маргарита зникла, як привид.
— Ви йдете, пане? — спитав паж, відряджений провести Ла Моля до нижньої галереї.
— О, так, так! — скрикнув Ла Моль у сп'янінні, бо молодий хлопець показував йому ту саму дорогу, якою щойно пройшла Маргарита, і він сподівався побачити її ще раз, якщо поспішить.
— О, — казав він, ідучи за пажем, — це не смертна, це богиня, і, як сказав Вергілій Марон:
Et vera incessu patuit dea[24].
— Що? — спитав юний паж.
— Я тут, — сказав Ла Моль — вибачте, я тут.
Паж ішов попереду Ла Моля, спустився поверхом нижче, відчинив одні двері, потім другі і зупинився на порозі.
— Тут місце, де ви повинні чекати, — сказав він.
Ла Моль увійшов до галереї, і двері зачинились.
У галереї не було нікого, крім якогось дворянина, що походжав по ній сюди й туди і теж, здавалось, чекав.
Вечір почав уже спадати широкими тінями з високостей склепіння, і хоч двоє людей у галереї були один від одного не далі як за двадцять кроків, але розгледіти обличчя один одного не могли.