У тому єдиному пориванні була поезія.
– Вони визнали б, – сказала маркіза де Сен-Меран, жінка з шорстким поглядом, тонкими вустами, шляхетними манерами, ще зграбна, попри свої п'ятдесят років, – визнали б, якби були вони тут, усі ці революціонери, які нас вигнали і яким ми даємо змогу спокійнісінько помишляти проти нас у наших стародавніх замках, куплених ними за шмат хліба під час Терору, – вони визнали б, що справжня самовідданість була на нашому боці, тому що ми лишилися вірні зруйнованій монархії, а вони, навпаки, привітали сонце, що сходило, і наживали маєтки, тоді як ми розорялися. Вони визнали б, що наш король був справді Людовик Улюблений, а їхній узурпатор завжди залишався Наполеоном Проклятим; правда, де Вільфоре?
– Що кажете, маркізо?.. Перепрошую, я не стежив за бесідою.
– Облиште дітей, маркізо, – сказав старий, що запропонував тост. – Сьогодні їхні заручини, і їм, звісно ж, не до політики.
– Вибачте, матінко, – сказала молода і гожа дівчина, білява, з оксамитовими очима, оповитими вологою, – це я захопила пана де Вільфора. Пане де Вільфоре, матінка хоче поговорити з вами.
– Я ладен відповідати маркізі, якщо вона зволить повторити запитання, котрого я не розчув, – відказав пан де Вільфор.
– Я прощаю тобі, Рене, – сказала маркіза з ніжною усмішкою, яку дивно було бачити на цьому холодному обличчі; та жіноче серце так уже створене, що, хоч було б воно висушене забобонами і вимогами етикету, у ньому завжди залишається плідний і живий закуток. – Я казала, Вільфоре, що в бонапартистів немає ні нашої віри, ні нашої відданості, ні нашої самозреченості.
– Пані, у них є одна риса, що заступає всі наші, – фанатизм. Наполеон – Магомет Заходу; для всіх цих людей ницого походження, та надзвичайно честолюбних, він не лише законодавець і володар, а ще й символ – символ рівності.
– Рівності! – вигукнула маркіза. – Наполеон – символ рівності? А що ж тоді пан Робесп'єр? Мені здається, ви крадете його місце і віддаєте корсиканцеві, наче мало й одної узурпації.
– Ні, добродійко, – заперечив Вільфор, – я залишаю кожного на його постаменті: Робесп'єра – на майдані Людовика XV на шибениці; Наполеона – на Вандомській площі, на його колоні. Та тільки один запроваджував рівність, яка принижує, а другий – рівність, яка підносить; один звів королів до рівня гільйотини, а інший підніс народ до трону. Це не заважає тому, – регочучи, докинув Вільфор, – що обидва – мерзенні революціонери і що дев'яте термідора і четверте квітня тисяча вісімсот чотирнадцятого року – два щасливі дні для Франції, які однаково повинні святкувати друзі ладу і монархії; та цим пояснюється також і те, чому Наполеон, навіть повалений, – і, сподіваюся, назавжди, – зберіг ревних прибічників. Що ви хочете, маркізо? Кромвель був тільки половиною Наполеона, а навіть він мав їх!
– Знаєте, Вільфоре, усе це за милю тхне революцією. Та я вам прощаю, – адже не можна бути сином жирондиста і не зберегти революційного духу.
Обличчя Вільфора зашарілося.
– Мій батько був жирондист, це правда; та мій батько не голосував за смерть короля; його переслідували в день Терору, як і вас, і він мало не склав голову на тій-таки шибениці, де покотилася голова й вашого батька.
– Так, – відказала маркіза, на обличчі якої геть не відбився кривавий спогад, – тільки вони піднялися б на шибеницю задля діаметрально протилежних принципів, і ось вам докази: уся наша родина зберегла вірність вигнанцям Бурбонам, а ваш батько відразу ж пристав до нового уряду; громадянин Нуартьє був жирондистом, а граф Нуартьє став сенатором.
– Матінко, – сказала Рене, – ви пам'ятаєте нашу умову: ніколи не повертатися до цих похмурих спогадів.
– Мосьпані, – сказав де Вільфор, – я приєднуюся до панни де Сен-Меран і разом із нею покірно прошу вас забути про минуле. Нащо засуджувати те, перед чим навіть Божа воля безсила? Бог владен змінити будучину; у минулому він нічого не може змінити. Ми можемо якщо не зректися минулого, то бодай накинути на нього укривало. Я, наприклад, відмовився не лише від переконань мого батька, а навіть від його імені. Батько мій був і, можливо, ще й тепер бонапартист і зветься Нуартьє; я рояліст і звуся де Вільфор. Нехай висихають у старому дубові революційні соки; ви дивитеся лише на гілку, що відокремилася від нього й не може, та й, либонь, не хоче відірватися від нього назавжди.
– Пречудово, Вільфоре! – вигукнув маркіз. – Пречудово! Добре сказано! Я теж завжди запевняв маркізу забути про минуле, та марно; сподіваюся, ви будете щасливі.
– Гаразд, – сказала маркіза, – забудемо про минуле, я сама цього хочу, та Вільфор має бути непохитний у майбутньому. Не забудьте, Вільфоре, що ми поручилися за вас перед його величністю, що його величність погодився забути, за нашою порукою, – (вона простягнула йому руку), – як і я забуваю, на ваше прохання. Та якщо вам трапиться до рук якийсь змовник, пам'ятайте: за вами дуже суворо пильнують, оскільки ви належите до родини, яка, можливо, сама перебуває у стосунках зі змовниками.
– Ох, пані, – відказав Вільфор, – моя посада, надто ж за цього часу, в якому ми живемо, зобов'язує мене бути суворим. І я буду суворий. Мені вже декілька разів доводилося підтримувати звинувачення за політичними справами, і в цьому стосунку я добре себе показав. На жаль, це ще не край.
– Ви так гадаєте? – запитала маркіза.
– Я цього боюся. Острів Ельба заблизько до Франції. Присутність Наполеона майже на відстані простягнутої руки підтримує надію в його прибічників. Марсель кишить військовими, що отримують половину платні; вони весь час шукають сварок із роялістами. Звідси дуелі поміж світськими людьми, а поміж простацтвом різанина.
– Авжеж, – сказав граф де Сальв'є, давній друг маркіза де Сен-Мерана і камергер графа Д'Артуа, – але хіба ви не знаєте, що Священний Союз хоче переселити його?
– Так, про це була розмова, коли ми їхали з Парижа, – відказав маркіз.
– А куди ж його пошлють?
– На Святу Єлену.
– На Святу Єлену! Що воно таке? – запитала маркіза.
– Острів, за дві тисячі миль звідціля, потойбіч екватора, – відказав граф.
– Щасливої дороги! Вільфор має рацію, це безум – залишати такого чоловіка поміж Корсикою, де він народився, Неаполем, де ще владарює його зять, та Італією, з якої він хотів учинити королівство для свого сина.
– На жаль, – сказав Вільфор, – є угоди 1814 року, і не можна зачепити Наполеона, не порушивши їх.
– То їх порушать! – сказав граф де Сальв'є. – Він не дуже був перебірливий, коли звелів розстріляти бідолашного герцога Енгієнського.
– Чудово, – сказала маркіза, – вирішено: Священний Союз позбавить Європу Наполеона, а Вільфор позбавить Марсель його прибічників. Або король владарює, або ні; якщо він владарює, його панування має бути сильне і його виконавці непохитні; тільки в такий спосіб можна відвернути його.
– На жаль, пані, – усміхнувшись, сказав Вільфор, – помічник королівського прокурора завжди бачить зло, коли воно вже здійснилося.
– Тоді він має його поправити.
– Я міг би сказати, пані, що ми не поправляємо зло, а лише помщаємося за нього, та й годі.
– Ох, пане де Вільфоре, – сказала гарненька юна панна, донька графа де Сальв'є, подруга панни де Сен-Меран, – постарайтеся влаштувати якийсь цікавий процес, поки ми ще в Марселі. Я ніколи не бачила суду присяжних, а це, кажуть, дуже цікаво.
– Авжеж, справді дуже цікаво, – відказав помічник королівського прокурора. – Це вже не штучна трагедія, а достеменна драма, не вдавані страждання, а справжні муки. Людина, яку ви бачите, після закінчення вистави йде не додому, вечеряти зі своєю родиною і спокійно вкластися до ліжка, щоб завтра почати спочатку, а до в'язниці, де на неї чекає кат. Тож для нервових осіб, що шукають сильних відчуттів, ліпшого видовиська й бути не може. Не турбуйтеся, якщо така нагода випаде, я скористаюся нею.
– Від його слів у мене аж мороз по спині йде, а він регоче! – збліднувши, сказала Рене.
– А що тут удієш? Це поєдинок. Я вже п'ять чи шість разів вимагав кари на горло для підсудних, політичних та інших... Хтозна, скільки зараз у пітьмі точиться кинджалів чи скільки їх уже націлено на мене!
– Боже мій! – вигукнула Рене. – Невже ви кажете серйозно, пане де Вільфоре?
– Цілком серйозно, – відказав Вільфор з усмішкою на вустах. – І від цих цікавих процесів, яких графиня прагне з допитливості, а я – від честолюбства, небезпека для мене лише зростає. Хіба наполеонівські вояки, що звикли сліпо йти на ворога, міркують, коли треба випустити кулю чи штрикнути багнетом? Невже в них здригнеться рука вбити людину, яку вони вважають своїм особистим ворогом, коли вони, не замислюючись, убивають росіянина, австрійця чи угорця, якого ніколи не бачили? До того ж, небезпека необхідна, а то наше ремесло не мало б виправдання. Я й сам запалююся, коли бачу в очах звинуваченого спалах шалу; це додає мені снаги. Тут уже не судове засідання, а битва; я борюся з ним, він борониться, я завдаю нового удару, і битва закінчується, як і будь-яка битва, перемогою або поразкою. Ось що значить виступати в суді! Небезпека породжує красномовність. Якби звинувачуваний усміхнувся мені після моєї промови, то я вирішив би, що промовляв кепсько, що слова мої були бліді, кволі й невиразні. Уявіть собі, яка гордість наповнює душу прокурора, певного у винності підсудного, коли він бачить, як злочинець блідне і схиляє голову під тягарем доказів і під разючими ударами його красномовності! Голова злочинця хилиться і падає!
Рене тихо зойкнула.
– Оце промовляє! – сказав хтось із гостей.
– Такі люди й потрібні за нашої пори, – сказав другий.
– У останньому процесі, – підхопив третій, – ви були пречудові, Вільфоре. Пам'ятаєте, мерзотник, що зарізав рідного батька? Ви просто-таки вбили його, перш аніж до нього доторкнувся кат.
– О, батьковбивць мені не жаль! Для таких людей нема достатньо тяжкої кари, – сказала Рене. – Та нещасні політичні злочинці...
– Вони ще гірші, Рене, бо король – батько народу, і хотіти скинути чи вбити короля означає хотіти убити батька тридцяти двох мільйонів людей.
– Усе одно, пане де Вільфоре, – сказала Рене. – Обіцяйте мені, що буде поблажливі до тих, за кого я буду прохати вас...
– Не турбуйтеся, – із чарівливою усмішкою відказав Вільфор, – ми будемо писати звинувачувальні вироки разом.
– Люба моя, – сказала маркіза, – переймайтеся своїми колібрі, цуциками й сукнями і дайте своєму майбутньому чоловікові робити своє діло.