На спомин?
Тікако глянула на Кікудзі.
— Краще б ви купили таку коштовну річ. Жахливо, якщо ви її одержали від доньки Оота-сан.
— Купити? Треба подумати…
— Так і зробіть. У вас чимало речей, які належали панові Оота, але за все розплатився ваш батько. Коли взяв пані Оота під свою опіку…
— Я не хочу про це й чути!
— Авжеж, авжеж…
Тікако підвелась і вийшла з кімнати.
Невдовзі почулася її розмова зі служницею. Тікако вернулась у халаті.
— Отже, Оота-сан наклала на себе руки!
Її слова вразили Кікудзі, як грім з ясного неба.
— Не може бути!
— Ви так вважаєте? А я відразу здогадалася. Від неї завжди віяло чимось зловісним. — Тікако глянула на Кікудзі. — І ваш батько казав, що Оота-сан загадкова особа. Як жінка я про неї іншої думки, ніж ви, чоловіки… Як на мене, вона вдавала із себе надто простодушну й невинну. Мені такі не до душі. Вона якась наче аж липка…
— Не треба гудити небіжчицю!
— Нехай так… Але, здається, вона й з того світу заважає вам одружитися. А скільки натерпівся від неї ваш батько!..
"Напевно, сама лиха скуштувала", — подумав Кікудзі.
Любовний зв’язок батька з Тікако був для нього короткочасною розвагою, яка навряд чи обірвалася через пані Оота. Але Тікако зненавиділа пані Оота за те, що та залишилася з ним близькою до його смерті.
— Таким молодим, як ви, Кікудзі-сан, її не зрозуміти. Щастя, що вона померла. Їй-богу, велике щастя.
Кікудзі відвернувся від Тікако.
— Та як можна було терпіти, щоб вона стала на заваді вашому шлюбу? Певно, вона відчувала свою підлу вдачу, але не могла вгамувати свою бісівську душу. Тому й вирішила померти… А ще, певно, сподівалася по смерті зустрітися з вашим батьком. Така вже вона…
По спині в Кікудзі пробіг дрож.
Тікако зійшла в сад.
— Піду в павільйон, заспокоюся, — мовила вона.
Якийсь час Кікудзі сидів нерухомо й поглядав на квіти.
Їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею "сіно" в один суцільний серпанок.
На його тлі перед очима Кікудзі замріла Фуміко — зіщулена в клубочок на татамі, вона плакала в запустілому домі.
МАТЕРИНА ПОМАДА
І
Почистивши зуби, Кікудзі вернувся в кімнату. Служниця ставила іпомею у вазочку з висушеної диньки.
— Зараз встану, — сказав Кікудзі, знову ліг і накрився ковдрою.
Він лежав горілиць, закинувши голову на подушці, й поглядав на квітку в токонома.
— Якраз сьогодні одна зацвіла. — Служниця вийшла в сусідню кімнату. — А ви й сьогодні не підете на роботу?
— Ага… Ще день побуду дома. Але я таки встану.
Кікудзі застудився — у нього боліла голова, й останні п’ять днів не ходив на роботу.
— Де вона росла?
— В саду під огорожею обвивала кущ імбиру.
Невже виросла сама?.. Одна темно-синя квіточка на тендітному стебельці з маленькими листками звисала з вазочки.
Від цих зелених листочків і темно-синьої квітки у вазочці з диньки, вкритої червоним, потемнілим від часу лаком, віяло прохолодою.
Служниця жила в їхньому домі ще за батька й була здатна на такі несподіванки.
На диньці ледь-ледь виднів вицвілий знак майстра, а на коробочці під нею — його ім’я, Сотан.
Якщо вірити напису, то диньці щонайменше триста років.
Кікудзі не розумівся на тому, як добирати квіти для чайної церемонії, та й служниця також. Однак йому здалося, що іпомея, мабуть, пасує для ранкової чайної церемонії.
Тендітна іпомея, що й за день внівець зів’яне, й трьохсотлітня динька… Вражений цим порівнянням, Кікудзі якийсь час не міг одірвати очей од квітки.
Можливо, іпомея і динька куди краще гармонують між собою, ніж букет європейських садових квітів і глечик "сіно".
Кікудзі раптом стривожила думка: скільки ж годин проживе іпомея?
І він запитав служницю, що саме подавала йому сніданок:
— Я гадав, іпомея зів’яне на очах, аж ні — вона ще свіжа.
— Авжеж, свіжа.
Кікудзі пригадав, що хотів поставити півонію у глечик, який Фуміко подарувала йому на спомин про матір.
Коли він одержав цей подарунок, пора цвітіння півонії вже минула, та окремі квіти, може, десь ще збереглися.
— Я зовсім забув, що в нас була така динька. Мабуть, ти довго шукала?
Служниця кивнула.
— Ти що, бачила, як батько ставив іпомею у вазочку з диньки?
— Ні, не бачила. І іпомея, і динька — виткі рослини… От я й подумала…
— Що? Виткі рослини?..
Спантеличений Кікудзі розсміявся.
Читаючи газету, він відчув, що голова стала важкою, і приліг у їдальні.
— Я тут полежу, — сказав Кікудзі.
Служниця, витираючи мокрі від прання руки, сповістила:
— А я тим часом приберу вашу кімнату.
Коли Кікудзі повернувся у спальню, іпомеї в токонома вже не було.
Не було й вазочки з диньки.
— Он як… — здивувався Кікудзі.
Певно, служниця не хотіла, щоб він бачив, як в’янутиме квітка.
Кікудзі розсмішило, що для служниці іпомея і динька — лише виткі рослини. Та в її поведінці було щось від батькових звичок.
Посередині токонома стояв тільки глечик "сіно".
Фуміко була б прикро вражена, якби побачила, що він порожній.
Принісши глечик додому, Кікудзі того ж дня поставив у ньому білу троянду й блідо-рожеву гвоздику.
Такі ж самі квіти — їх прислав Кікудзі — стояли перед урною з останками пані Оота сьомого поминального дня після її смерті.
По дорозі додому Кікудзі тоді купив ті квіти в тій же крамничці, що й напередодні.
Однак згодом він уже не ставив у глечик ніяких квітів. Бо щойно торкався пальцями його поверхні, як серце в нього починало шалено калатати.
Іноді, проходячи вулицею, Кікудзі раптом помічав яку-небудь літню жінку і йшов за нею. А тоді похоплювався, супився і мимрив:
— Як ото злочинець…
Виявлялося, що то ніяка не пані Оота.
Лише опуклістю стегон та жінка скидалася на неї.
Кікудзі аж тремтів із жаги, та за мить солодке сп’яніння, перемішане зі страхом, приводило його до тями.
"Що це мене спокушає?"— питав себе Кікудзі й не знаходив відповіді, а натомість відчував, як ще більше його вабить пані Оота.
Він передчував, що занапастить своє життя, якщо не уникне тих хвилин, коли небіжчиця постає в його уяві як жива, повна тепла й ніжності.
Інколи йому здавалося, що це докори сумління хворобливо загострили його інстинкти.
Кікудзі поклав "сіно" в коробку й пішов спати.
Коли виглянув у сад, небом прокотився грім.
Далекий і гучний, він підкочувався щораз ближче й ближче.
На мить дерева в саду осяяв спалах блискавки.
І відразу зашумів дощ. Поступово грім ніби відкочувався все далі.
Дощ пороснув так, що на землі в саду застрибали водяні бризки. Кікудзі підвівся і подзвонив Фуміко.
— Оота-сан виїхала… — відповів йому чийсь голос на тому кінці проводу.
— Що?.. — Кікудзі не йняв віри. — Пробачте, я хотів би…
"Невже продала будинок?" — подумав він.
— А ви не скажете, де вона оселилася?
— Зачекайте хвилинку.
Мабуть, то говорила служниця.
Вона невдовзі підійшла до телефону й немов прочитала з папірця адресу Фуміко. Пояснила, що Фуміко в домі пана Тодзакі. Дала й телефонний номер.
Кікудзі подзвонив туди.
Фуміко озвалася чистим голосом.
— Це я, Фуміко. Вибачте, що змусила вас довго чекати.
— Фуміко? Це я, Мітані. Я дзвонив вам додому.
— Ой, пробачте.
Її голос згас, як колись у матері.
— Коли це ви перебралися?
— На цьому…
— Чого ж ви мене не повідомили?
— Останнім часом я живу в подруги. Я продала свій дім.
— Он як…
— Я довго вагалася: повідомити вас чи ні? Спочатку вирішила, що не слід, а от недавно почала жалкувати, що нічого вам не сказала.
— І добре, що жалкували.
— Ви справді так вважаєте?
Кікудзі відчув, як тіло повниться легкістю й бадьорістю, наче він щойно викупався. Невже телефонна розмова може бути такою животворною?
— Як гляну на "сіно", що ви подарували, то так і хочеться вас побачити.
— Та що ви… А в мене є ще одне… Невеличка циліндрична чашка. Я збиралася і її подарувати вам, але мама щодня нею користувалась і на вінцях пристала її помада…
— Невже?
— Так мама казала.
— Хіба помада може пристати?
— У цієї чашки червонястий відтінок. Мама казала, що на вінцях помада так ввібралася, що її вже нічим не змиєш і не витравиш. Уже після маминої смерті я придивилася й помітила, що, справді, по краях в одному місці барва наче густіша.
Невже для Фуміко це була пуста балачка?
А Кікудзі насилу її слухав.
— У нас тут справжня злива. А у вас? — перевів він розмову на інше.
— Ллє як із відра. Щойно так гримнуло, що я мало не вмерла.
— Зате після дощу буде свіжо. Я вже п’ять днів не ходжу в контору, сиджу дома. Може б, ви завітали до мене в гості?
— Дякую, але я вирішила заглянути до вас, коли вже знайду собі роботу. Надумала працювати. — Кікудзі не встиг відповісти, як вона провадила далі: — Я так зраділа, що ви подзвонили! Обов’язково прийду. А втім, може, нам не слід зустрічатися…
Кікудзі перечекав, поки дощ ущухне, вдягнувся і звелів служниці скласти постіль.
Його самого здивувало, що він запросив Фуміко в гості.
А надто те, що голос дівчини ніби розвіяв морок провини перед пані Оота.
Мабуть, цей голос і викликав у його уяві образ її матері.
Голячись, Кікудзі струшував піну з пензлика на листя кущів і мочив його у дощовій воді, що стікала з даху.
Пополудні хтось прийшов. Кікудзі подумав, що це Фуміко, і поспішив у передпокій. Але перед ним стояла Тікако.
— A-а, це ви…
— Така спекота… Я давненько не була у вас, от і вирішила провідати. Як здоров’я?
— Не зовсім добре.
— О, це вже погано. Ви такі бліді…
Насупившись, Тікако розглядала Кікудзі.
"Дивно, як я міг подумати, що це стукотять гета Фуміко. Адже вона, напевне, прийде вдягнута по-європейському", — міркував Кікудзі.
— Бачу, ви собі вставили зуби. Зовсім помолоділи, — сказав він.
— Тепер, коли почався сезон дощів, у мене більше вільного часу… Та вони занадто білі. Але, гадаю, незабаром трохи потемнішають.
У вітальні, де щойно спав Кікудзі, Тікако зиркнула на токонома.
— Нічого нема, чисто й навіть приємно, — сказав Кікудзі.
— Так, найкраще дощової пори. Правда, одна-дві квітки… — Тікако урвала мову й обернулася. — А де "сіно" Оота-сан?
Кікудзі мовчав.
— Як на мене, краще б його повернути.
— Це моя справа.
— Не сказала б…
— В усякому разі, ви мені не указ.
— Не знаю… — Тікако посміхнулася сліпучо-білими вставними зубами. — Я прийшла, щоб вам порадити. — Вона раптом витягла руки й розвела ними, ніби щось відганяючи. — Якщо не вигнати злих чарів з вашого дому, то…
— Не лякайте, я не боюся!
— Я хочу поставити вам свої вимоги, як сваха…
— Якщо ви маєте на увазі доньку Інамурів, то я відмовляюсь про це говорити.
— Та ви що! Це ж малодушність — відмовлятися від прекрасної нареченої лише тому, що не до вподоби сваха.