Ми створюємо інвестиційний фонд "Центрально-східноєвропейська компанія Максвелла". Варто зауважити, що ви створили на мене враження. Саме такому фахівцеві, як ви, ми були б раді запропонувати роботу. Чи зацікавить вас така пропозиція?
Ще б пак. Я намагався приховати свій запал, але марно: до кінця зустрічі в моєму календарі вже стояла дата майбутньої співбесіди.
Готуючись до неї, я провів два тижні в пошуках людей із досвідом роботи на Роберта Максвелла. Він володів газетою "Дейлі міррор", і його вважали особистістю не лише ексцентричною, а й всевладною та запальною. Подейкували, що з ним важко мати справу, тож у мене були мотиви для сумнівів.
Я вийшов на колишню консультантку "Бі-Сі-Джі", Сільвію Грін, яка раніше в нього працювала. Зателефонувавши Сільвії, я спитав її думку. Помовчавши, вона відповіла:
— Знаєш, Білле, пробач за прямоту, але йти працювати на Максвелла вважаю цілковитим божевіллям.
— Чому?
— Та він потвора! Звільняє всіх підряд, — різко заявила Сільвія, і тоді я подумав, що вона, мабуть, теж свого часу опинилася серед "усіх".
— Звучить не дуже втішно.
— Авжеж.
Вона ще трохи помовчала й додала:
— Про нього ходить безліч історій, але одну ніяк не перестануть обговорювати. Десь пів року тому він своїм літаком прямував до Тампи, що у Флориді. Літак готувався до зльоту, і Максвелл попросив секретарку дати йому ручку — підписати якісь папери. Замість улюбленого "Монблана" вона дала йому звичайну кулькову ручку. Він розлютився, заволав, чому, мовляв, у цієї дурепи немає потрібної ручки. Вона не знала, що відповісти, і він миттю її звільнив. Її просто висадили з літака на злітну смугу. Бідолашній довелося самостійно топати до Лондона. А їй було двадцять шість років, і пробилася вона в житті з Ессексу.
Я зв'язався ще з трьома колишніми працівниками Максвелла, і всі навперебій розповідали історії одну скандальнішу та яскравішу за іншу. Кінець у всіх однаковий — звільнення. Один приятель-банкір з "Голдман Сакс" сказав мені: "Білле, ймовірність того, що ти протримаєшся там рік, дорівнює нулю".
Перед співбесідою я ретельно обдумав почуте, але всі ці історії мене не налякали. Ну звільнять мене, і що? З дипломом бізнес-школи Стенфордського університету й "Бі-Сі-Джі" в послужному списку я запросто знайду собі іншу роботу.
Я пройшов одну співбесіду, потім ще дві. За декілька днів мені запропонували місце. Попри всі застереження, я погодився.
У березні 1991 року я перейшов на нову роботу. Зарплата тут була вища, і я зміг винайняти окреме житло — невеликий затишний будиночок у районі Гемпстед, що на півночі Лондона. Вранці, вийшовши з дому, я спускався вузькою доріжкою до метро, доїжджав Північною гілкою до зупинки "Чансері-лейн" і вже звідти діставався Максвелл-гауса.
Роберт Максвелл придбав цю будівлю частково тому, що на дах міг сідати гелікоптер, а в Лондоні було всього дві такі будівлі. Це дозволяло Максвеллові добиратися з дому в Гедінґтон-Гілл-Голлі в Оксфорді на роботу й назад, оминаючи затори на дорогах.
Такий оригінальний спосіб появи на роботі здавався мені дуже крутим, доки я не опинився поблизу вперше. Теплого весняного дня через відчинені вікна я почув бадьоре стакато гелікоптера, що наближався. Звук ставав дедалі гучнішим і гучнішим. У той час, як гелікоптер опинився безпосередньо над нашими головами, по всьому офісу вже літали папери, а телефонні розмови припинилися через гул. Робота відновилася тільки після того, як гелікоптер сів і заглушив двигун. Ця феєрія тривала чотири хвилини.
Першого робочого дня мені наказали взяти копію трудового договору в секретарки Максвелла. Я піднявся на десятий поверх і чекав у приймальні, поки та звільниться й видасть мені потрібний документ. Я саме гортав річний звіт компанії, коли на порозі кабінету раптово з'явився сам Максвелл. Обличчя його пашіло, а на сорочці під пахвами виступили темні сліди від поту.
— Чому ти досі не з'єднала мене із сером Джоном Морганом? — заволав він на свою помічницю, незворушну білявку в темній спідниці.
Її цей спалах гніву не здивував і не образив.
— Ви не сказали мені, що хочете поговорити з ним, сер, — спокійно відповіла вона, дивлячись поверх окулярів.
— Послухай, дівчинко, — гаркнув Максвелл, — немає в мене часу все тобі говорити. Якщо не навчишся виявляти ініціативу, ми з тобою не спрацюємося.
Я злився із стільцем, на якому сидів. Максвелл зник у себе в кабінеті так само раптово, як з'явився. Закінчивши свої справи, секретарка вручила мені конверт і багатозначно подивилася на мене. Узявши документ, я повернувся на восьмий поверх.
Пізніше я розповів про цей випадок одній колезі.
— Це ще квіточки, — пирхнула та. — Кілька тижнів тому він так розніс когось у своїй угорській газеті, що в бідолахи стався серцевий напад.
Я повернувся на своє місце. Контракт у руці ніби поважчав. Увечері того ж дня, щойно почулося "врум-врум" лопатей гвинтокрила, що забирав начальника додому, офіс вибухнув бурхливими радощами. Все це начебто підтверджувало реноме боса в очах працівників. Я почав замислюватися: чи не припустився великої помилки, влаштувавшись сюди на роботу?
У понеділок другого тижня моєї роботи у фірмі Максвелла я зайшов у кабінет і побачив за вільним столом нового працівника — світловолосого англійця на кілька років старшого за мене. Побачивши мене, він підвівся з-за столу й простягнув руку:
— Привіт, я Джордж. Джордж Айрленд. Працюватимемо разом.
Він мав такий яскраво виражений аристократичний англійський акцент, що спочатку я подумав, що він фальшивий. Джордж носив темний костюм-трійку, на його столі лежав свіжий випуск газети "Дейлі телеграф", а до шафи була притулена туго згорнута чорна парасолька. Він здався мені кумедною карикатурою на справжнього англійського джентльмена. Згодом я дізнався, що раніше Джордж працював особистим секретарем у Максвелла, але, на відміну від інших, пішов сам, не чекаючи на звільнення. Він був другом дитинства й сусідом по кімнаті в Оксфордському університеті сина Максвелла, Кевіна, тож йому підшукали інше місце. Хай як не принижував Максвелл підлеглих, він напрочуд високо цінував сімейні узи, які якоюсь мірою поширювалися і на Джорджа.
Поява Джорджа не могла не викликати в мене підозри. Чи не доповідатиме він босу про все, що я кажу?
Назвавшись, ми розсілися по місцях. За кілька хвилин він запитав:
— Білле, ти не бачив, куди подівся Юджин?
Юджин Катц, один із фінансових помічників Максвелла, зазвичай сидів неподалік.
— Ні. Наче Максвелл відправив його проводити експертизу в якійсь американській компанії, — сказав я удавано байдуже.
— Експертизу в компанії? — Джордж хмикнув. — Нісенітниця! Юджин не тямить у компаніях. З тим самим успіхом можна балерину відправити проводити таку... "експертизу", — останнє слово він протягнув для більшого ефекту.
До вечора Джордж не залишив жодного шансу на те, що в мене складеться шанобливе ставлення до керівництва організації. Він так тонко й дотепно помічав безглуздість і лицемірство, що я ледве стримував сміх, коли в розмові згадувався черговий керівник фірми Максвелла.
Так я переконався, що Джордж не шпигує за мною.
З коментарів Джорджа стало зрозуміло, що Максвелл керував своєю великою міжнародною корпорацією, наче це вулична крамниця. На всіх рівнях відчувалися кумівство, хаос та поганий підхід до прийняття рішень. І все-таки я відчував, що отримав найкращу роботу у світі. Я досяг своєї мети та зайнявся інвестиціями у Східній Європі. Максвелл був єдиним інвестором у цьому регіоні, і якщо хтось у Східній Європі хотів залучити інвестиції, то доводилося звертатися до нас. До моїх обов'язків належав аналіз усіх угод, тож у свої двадцять сім років я, по суті, контролював кожну фінансову операцію в цій частині світу.
До осені 1991 року я розглянув понад триста угод, побував майже в усіх країнах колишнього соціалістичного табору й запропонував фонду три великі капіталовкладення. Я був на своєму місці.
Але одного дня, 5 листопада, повернувшись з обіду й увімкнувши комп'ютер, я звернув увагу на червоний заголовок новин агентства "Рейтер": "Максвелл безвісти зник у відкритому морі". Я хмикнув — Джордж був відомим любителем розіграшів, і я подумав, що це його рук справа — і крутнувся на стільці.
— Гей, Джордже, як ти це зробив?
— Ти про що? — озвався він, не відриваючи погляду від роботи.
— Про цей заголовок "Рейтер". Виглядає дуже переконливо.
— А що там у них? — Він підкотив стілець, і ми разом подивилися на екран. — Е-е... — тільки й зміг промовити він.
І тут я зрозумів, що це не розіграш.
Внутрішні стіни нашого кабінету були прозорими, і я побачив, як до ліфта мчить білий як полотно Юджин. Туди ж поспішили кілька керівників, і на їхніх обличчях читалася також паніка. Максвелл справді безвісти зник у морі. Це пролунало як грім серед ясного неба. Яким би деспотом він не був, але це одноосібний голова корпорації, і його не стало.
Ніхто в офісі не знав подробиць того, що сталося, тому нам з Джорджем залишалося тільки втупитися в екрани й стежити за новинами (до епохи інтернету екстрені повідомлення передавало лише інформаційне агентство "Рейтер"). За шість наступних годин нам вдалося з'ясувати, що іспанський пошуково-рятувальний гелікоптер знайшов масивне тіло Максвелла в Атлантичному океані біля Канарських островів. Небіжчику було шістдесят вісім років. Досі ніхто не знає, що це було: нещасний випадок, убивство чи самогубство.
Наступного дня після смерті Максвелла ціни на акції "Максвелл комьюнікейшн корпорейшн" стрімко пішли вниз. Цього слід було чекати. Проте ситуація погіршувалася ще й тому, що Максвелл використовував акції своїх компаній як заставу під кредити, які й собі йшли на підтримку ціни на акції "Максвелл комьюнікейшн корпорейшн". Банки вимагали дострокового повернення кредитів, і ніхто не знав, які боргові зобов'язання вдасться погасити, а які ні. Найнаочнішим виявом туманного майбутнього були нескінченні процесії нервових, добре одягнених банкірів, які чекали на зустріч з Юджином, сподіваючись добитися погашення позик.
Смерть Максвелла вразила всіх, але тоді нас турбувало й власне майбутнє. Чи вдасться зберегти роботу? Чи зможе компанія продовжити свою діяльність? Чи ми отримаємо преміальні наприкінці року?
Через півтора тижня після смерті Максвелла мій керівник викликав мене у свій кабінет і сказав:
— Білле, цього року ми плануємо виплатити преміальні трохи раніше ніж зазвичай.