Опір путінському режиму

Так, у їхньому світі я безперечно був чужинцем.

Після презентації я підійшов до подіуму та дочекався, поки прокурор відповість на всі запитання. Нарешті ми залишилися наодинці, і я представився.

Було цілком очевидно, що він не хотів зі мною розмовляти, але відступати не було куди. Я почав з нашої історії та закінчив 11 мільйонами доларів на рахунках у банку "Кредит-Свісс". "Як ви думаєте, цього достатньо, щоб зацікавити правоохоронні органи Швейцарії розпочати розслідування?" — спитав я.

Прочитавши моє ім'я на бейджі, він брутально відповів: "Пане Браудер, ваша ситуація зрозуміла. Якщо у вас є скарга, подайте її до Генпрокуратури міста Берна". Потім прокурор розвернувся і пішов, не простягнувши мені навіть візитівки. Зараз я розумію: мабуть, було наївно чекати іншої відповіді на прохання випадкового гостя симпозіуму відкрити кримінальне розслідування у Швейцарії. Цей симпозіум все ж обговорював аспекти права, а прокурори насамперед дотримуються правил.

Прогулюючись кампусом коледжу, я лаяв себе за дурну витівку з приїздом до Кембриджа і хотів уже їхати, як раптом помітив знайоме обличчя. Джон Москоу!

Звісно, він тут. Це ж його світ та його люди.

Я помітив його раніше ніж він мене. Я все ще дуже сердився: як він міг покинути Сергія і нас? Але було запізно: ми рухалися назустріч один одному. Я був упевнений, що він пройде повз, але тільки ми зустрілися очима, він як ні в чому не бувало простягнув мені руку.

— Білле! Що ти тут робиш? — вигукнув він.

— Та ось, шукаю тих, хто міг би допомогти зі справою Магнітського, — відповів я на рукостискання і постарався впоратися зі своїми почуттями.

— Я знаю кількох таких людей, — відповів він.

У чому б не була причина його раптової прихильності до мене, він все ж таки був одним із титанів юриспруденції, і було б безглуздо зараз його критикувати. Поки ми балакали, ранкова сесія симпозіуму добігла кінця, намети спорожніли, і зелену галявину відразу наповнили юристи. Джон озирнувся і, помітивши когось у натовпі, попрямував до нього, а мені помахав, щоб я йшов за ним. Ми підійшли до чоловіка приблизно мого віку, у синьому офіційному костюмі, білій сорочці та червоній краватці. На вигляд він здавався американцем.

— Адаме, хочу представити тобі Білла Браудера, — сказав Джон, простягаючи йому руку. — Білле, знайомся, це Адам Кауфман. Він із прокуратури Нью-Йорка, де я раніше працював.

Поки ми розмовляли, народ почав пересуватися у бік трапезної на обід. Адам запросив нас скласти йому компанію.

Ми втрьох розташувалися за тим столиком, за яким я обідав днем раніше. Залишивши піджаки на спинках стільців, ми пішли по їжу. Вигляд у неї був зовсім неапе­титний. Меню було ніби зі студентської їдальні: яловичий рулет "Веллінгтон" із зеленим горошком на парі, сосиски у тісті та недоварені макарони. Але мені було не до їжі.

Я поспішав розповісти Адаму нашу історію, але нас постійно перебивали його знайомі, що проходили повз наш столик. Його уваги шукали багато хто. Він помітив, що вся ця метушня мене засмучує, і запропонував зустрітися без перешкод у Лондоні наприкінці тижня. Це було великим полегшенням.

Мені було нічого більше робити в Кембриджі, і по обіді я поїхав.

Адам прийшов до нашого лондонського офісу на Голден-сквер в останній робочий день того ж тижня. Я розповів йому про аферу з 230 мільйонами доларів наших податків, про вбивство Сергія та показав документи щодо Швейцарії.

— Якщо ви зможете знайти якісь хвости цього злочину в Нью-Йорку, я візьмуся за нього, — відповів він на мою розповідь.

Я ледь не стрибав від радості. Адже завдяки Джону Москоу "хвости цього злочину в Нью-Йорку" у нас якраз були — всі ці платежі в доларах залишили свій слід, хай і секундний, у банках Нью-Йорка — "Джі-Пі-Морган" та "Сітібанку".

Адам не поділяв мого захоплення.

— Це рідкувато. Ось якби гроші були на рахунках у Нью-Йорку або вкладені у нерухомість, тоді це був би "хвіст". Тоді ми могли б із цим щось зробити.

Якщо цей "хвіст" існує, ми повинні його знайти.

8. "Чіпляй" усе на мерців

Кінець 2010 року

На будівельному майданчику на чоловіка чекав рієлтор. Обидва одягли будівельні каски і, пройшовши довгий шлях, піднялися на 17 поверх пентгауза.

Висотка була ще в "бетоні": ні дверей, ні вікон, ні поручнів на балконах. Що саме сталося далі, достеменно невідомо, але невдовзі після приїзду чоловік випав з балкона сімнадцятого поверху. Його скорчене та потрощене тіло знайшли на земляному відвалі. Водій, який залишався у машині, сказав поліції, що не бачив падіння. Те саме сказав і рієлтор. Поліція списала те, що сталося, на нещасний випадок. Звали цього чоловіка Семен Коробєйніков.

За шість місяців до цього інший чоловік прибув поїздом до Бердянська на зустріч зі своїми чотирма товаришами. Всі вони були компаньйонами Дмитра Клюєва з кримінальним минулим та кримінальними термінами за плечима: від крадіжки та розбою з обтяжливими до ненавмисного вбивства.

Завантажившись у поїзд, вони вирушили далі, до Києва, де провели кілька тижнів. У квітні четверо з п'ятьох товаришів повернулися до Росії. Відповідно до свідоцтва про смерть, п'ятий помер 30 квітня у Борисполі, поряд з основним аеропортом Києва. Причина смерті — цироз печінки. Його звали Валерій Курочкін. Йому було 43.

1 жовтня 2007 року, за рік до того випадку з падінням із сімнадцятого поверху, третій чоловік, у минулому музикант та нічний сторож із Баку, який проводив дні за пляшкою у своєму московському дворі, помер у квартирі, що йому належала. Офіційна причина смерті — серцева недостатність. Його звали Октай Гасанов. Йому було 53 роки.

Здавалося б, яким чином ці три передчасні, на перший погляд не пов'язані між собою смерті, стосуються нас? Згідно з російськими офіційними джерелами — безпосередньо.

15 листопада 2010 року, за день до річниці вбивства Сергія, я сидів у своєму кабінеті лондонського офісу, повністю занурений у думки. Увійшов Вадим, якого я помітив не одразу.

— Білле? — гукнув він.

— Так? — прокинувся я.

— Я кажу, влада щойно офіційно звинуватила Сергія у крадіжці 230 мільйонів доларів!

Вадим показав мені стенограму ранкової пресконференції МВС у Москві та статтю в "Комерсанті".

Схоже, Кремль зліпив чергову теорію змови: нібито Сергій підготував усі документи для податкової афери і передав їх алкоголіку Октаю Гасанову, а той своєю чергою віддав їх своїм спільникам. Один із них, колишній зек Валерій Курочкін, підписав усі підроблені документи на шахрайське повернення податків та відніс до податкової інспекції. Щойно гроші із казни було виплачено, Семен Коробєйніков — той, що розбився до смерті, випавши з сімнадцятого поверху, — відмив ці гроші у банку. І, як стверджувало МВС, банк належав саме йому. Цим банком був "Універсальний банк заощаджень", який, як ми знали, належав Дмитру Клюєву. Ні в стенограмі пресконференції, ні у статті "Комерсанта" ім'я Клюєва не було згадано.

— Хто вони такі? — спитав я.

— Не знаю, — відповів Вадим. — Але їх поєднує одне — вони всі мертві.

— Не зрозумів. Їх усіх убили?

— Гадки не маю. Вони могли померти і своєю смертю, але ясно одне, вони вже не зможуть захищатись у суді або пояснювати, що сталося насправді, — відповів ­Вадим.

— Нам треба дізнатися, хто такий Клюєв на ділі.

— Вже розпочав.

Вадим хоч і прекрасний малий, але дуже неорганізований. В офісі неможливо знайти жодну людину, яка хотіла б сидіти з ним поруч. Його стіл схожий на смітник: суцільно завалений паперами, причому вони завжди переповзають і на сусідні столи, займаючи весь вільний простір. Через тиждень після того, як він "пірнув у глибоку розробку" Клюєва, його паперові завали перевищили навіть очікування звиклих до цього колег. Виросли гори документів російською мовою.

— Що це? — гидливо спитав я, проходячи повз.

— Це файли Михайлівського ГЗК.

— Михайлівського ГЗК?

— Це гірничо-збагачувальний комбінат. МВС не вперше витягує Клюєва з халеп. У 2006 році його самого та його "Універсальний банк заощаджень" упіймали на крадіжці акцій Михайлівського ГЗК вартістю в один мільярд 600 мільйонів доларів в одного з російських олігархів.

— Не думаю, що олігарху це сподобалося, — посміхнувся я.

— Звичайно, ні. Він і відкрив кримінальну справу проти Клюєва. Вгадай, кому доручили його розслідувати?

— Навіть не уявляю.

Вадим витягнув з-під купи паперів диск, підійшов до мого комп'ютера і вставив його в дисковод. Це був документальний фільм про розслідування афери з Михайлівським ГЗК, який він знайшов в інтернеті. Він зупинив кадр на моменті, коли троє молодих людей нависли над купою папок із документами.

— Пізнаєш? — спитав він, показуючи на людину в середині кадру.

Я вдивився в екран. Мені було видно лише опущену голову чоловіка в центрі, але вистачило й зачіски.

— Це ж Карпов! — Це був він, марнотратник, поліцейський, учасник афери з розкраданням 230 мільйонів доларів.

— Ага. А тепер подивись сюди.

Вадим вивів на екран два списки з авіаперельотами Клюєва та Карпова та вказав на виділені жовтим дати.

— Вони разом літали до Ларнаки, коли Карпов "розслідував" справу Клюєва.

— Дивно. — Хоча чому тут було дивуватися.

Вадим витяг папку з прошнурованим стосом паперів. Це був вирок у кримінальній справі Клюєва.

— Клюєва визнано винним, але він отримав умовний строк.

— Тобто ніхто не сів?

— Ні, чому, двох посадили. Водія Клюєва та якогось адміністратора-помічника.

— А вони справді були причетні?

— Хто знає? Обидва померли до суду. Одному було тридцять дев'ять, іншому сорок шість.

— Дай вгадаю. Серцева недостатність?

— Вона!

По моїй спині побігли мурашки. Це ж modus operandi Клюєва: вчиняти злочини та "чіпляти" їх на мерців. Ми ніколи не дізнаємось, як загинули ці люди. Звичайно, можна припустити, що вони померли своєю смертю, але це не робить Клюєва та його ОЗУ[6] менш страшною.

Вадим продовжував копати.