Ви дивитесь і, очевидно, ні перед собою, ні з боків уже нічого не бачите. Нарешті, починаєте ворушити губами і розмовляєте самі з собою, причому іноді ви звільняєте руку і декламуєте, нарешті зупиняєтесь посеред вулиці надовго. Це дуже погано. Може, вас дехто помічає й крім мене, а це вже невигідно. Мені, власне кажучи, однаково, і я вас не вилікую, але ви, звичайно, мене розумієте.
— А ви знаєте, що за мною стежать? — спитав Раскольников, допитливо на нього позираючи.
— Ні, нічого не знаю, — начебто з подивом відповів Свидригайлов.
— Ну, то й дамо мені спокій, — нахмурившись, пробурмотів Раскольников.
— Гаразд, дамо вам спокій.
— Скажіть краще, якщо ви сюди приходите пити і самі мені призначали двічі, щоб я до вас сюди ж таки прийшов, то чому ви тепер, коли я дивився у вікно з вулиці, ховалися і хотіли піти? Я це дуже добре помітив.
— Хе! хе! А чому ви, коли я тоді стояв у вас на порозі, лежали на своїй софі, заплющивши очі, й удавали, що спите, а тимчасом ви зовсім не спали? Я це дуже добре помітив.
— Я міг мати... причини... ви самі це знаєте.
— І я міг мати свої причини, хоч ви їх і не узнаєте.
Раскольников поставив правий лікоть на стіл, підпер пальцями правої руки знизу своє підборіддя і пильно втупився у Свидригайлова. Він розглядав якийсь час його обличчя, яке вражало його вже й раніше. Це було якесь дивне обличчя, схоже начебто на маску: біле, рум'яне, з рум'яними, ясно-червоними губами, з ясно-білявою бородою, обрамлене досить ще густим білявим волоссям. Очі були якісь уже занадто голубі, а погляд їх якийсь занадто важкий і нерухомий. Щось було дуже неприємне в цьому вродливому і надзвичайно моложавому, зважаючи на його справжній вік, обличчі. Одяг Свидригайлова був франтівський, літній, легкий, особливо шикував він білизною. На пальці був величезний перстень із дорогим каменем.
— Та невже ж мені і з вами ще теж треба возитись, — сказав раптом Раскольников, з гарячковим нетерпінням виходячи на відвертість, — хоч ви, можливо, і найбільш небезпечна людина, якщо забажаєте шкодити, та я не хочу ламати себе більше. Я вам покажу зараз, що не так дорожу собою, як ви, певно, думаєте. Знайте ж, я прийшов до вас одверто сказати, що коли ви й досі плекаєте свій давній замір щодо моєї сестри і коли для цього думаєте з дечого скористатись, з того, що відкрито останнім часом, то я вас уб'ю, перш ніж ви мене у в'язницю засадите. Моє слово тверде: ви знаєте, що я зумію його додержати. Друге, коли маєте мені щось заявити, — бо мені весь цей час здавалося, що ви начебто хочете мені щось сказати, — то кажіть швидше, бо час дорогий і, можливо, дуже скоро буде пізно.
— Та куди це ви так поспішаєте? — спитав Свидригайлов, з цікавістю розглядаючи його.
— У кожного свої кроки, — похмуро і нетерпеливо промовив Раскольников.
— Ви самі ж викликали зараз на одвертість, а на перше ж запитання і не хочете відповісти, — зауважив Свидригайлов, усміхаючись. — Вам усе здається, що в мене якісь заміри, а тому й дивитесь на мене підозріливо. Що ж, це цілком зрозуміло у вашому становищі. Та хоч як я бажаю зійтися з вами, але ж і рота не відкрию, щоб переконувати вас у протилежному. їй-богу, справа не варта заходу, та й говорити з вами я ні про що таке особливе не мав наміру.
— Навіщо ж у такому разі я був вам такий потрібний? Адже ви коло мене так упадали?
— Та просто як цікавий суб'єкт для спостережень. Мені сподобались ви фантастичністю вашого становища — от чим! Крім того, ви брат особи, яка мене дуже цікавила, і, нарешті, від самої цієї особи свого часу я дуже багато і часто чув про вас, з чого й зробив висновок, що ви маєте на неї великий вплив; хіба цього мало? Хе-хе-хе! А проте, признаюсь, ваше запитання для мене дуже складне, і мені важко на нього вам відповісти. Ну от, наприклад, ви ж ішли до мене тепер не лише в справі, а й за чимсь новеньким? Адже так? Так? — наполягав Свидригайлов з лукавою усмішкою, — ну уявіть же собі після цього, що я сам, ще сюди їхавши, у вагоні, на вас же розраховував, що ви мені теж скажете що-небудь новеньке і що мені у вас же пощастить дещо запозичити! От які ми багачі!
— Що ж саме запозичити?
— Та як вам сказати? Хіба я знаю, що саме? Бачите, в якому поганенькому трактириську весь час просиджую, і це мені подобається, тобто не те щоб подобалось, а так, треба ж десь сидіти. Ну от хоча б оця бідолашна Катя — бачили?.. Ну, був би я, наприклад, хоча б обжера, клубний гастроном,[6-10] а то он що я можу їсти! (Він тицьнув пальцем у куток, де на невеличкому столику, на маленькому жерстяному блюді, лежали залишки жахливого біфштекса з картоплею.) До речі, ви обідали? Я перекусив і більше не хочу. Вина, наприклад, зовсім не п'ю. Крім шампанського, ніякого, та й шампанського за цілий вечір одну склянку, і то голова болить. Це я тепер, щоб підмонтуватись, звелів подати, бо я збираюсь в одне місце і ви бачите мене в особливому настрої. Я через те ото й сховався, мов школяр, бо думав, що ви мені перешкодите; та, здається (він витяг годинника), можу побути з вами цілу годину; тепер пів на п'яту. Вірите, ну, хоч би щось там було; ну поміщиком бути, ну батьком, ну уланом, фотографом, журналістом... н-нічого, ніякої спеціальності! Іноді навіть нудно. Далебі, думав, що ви мені скажете щось новеньке.
— Та хто ви такий і чого сюди прибули?
— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки в кавалерії, потім так отут у Петербурзі вештався, потім одружився з Марфою Петрівною і жив у маєтку. Ось моя біографія!
— Ви, здається, картяр?
— Ні, який я картяр. Шулер — не картяр.
— А ви були шулером?
— Еге ж, був шулером.
— Що ж, вас часом били?
— Траплялося. А що?
— Ну, виходить, викликати на дуель могли... та й взагалі, оживляє.
— Не заперечую та до того ж не майстер я філософувати. Признаюсь вам, я сюди, мабуть, більше задля жінок приїхав.
— Тільки що поховавши Марфу Петрівну?
— Атож, — усміхнувся з переконливою одвертістю Свидригайлов. — То що ж? Ви, здається, бачите щось погане в тому, що я про жінок так кажу?
— Тобто бачу я чи ні погане в розпусті?
— В розпусті! Ну, он ви куди! А втім, по черзі відповім вам відносно жінок взагалі; знаєте, я маю настрій побалакати. Скажіть, для чого я буду себе стримувати? Навіщо ж уникати жінок, коли я хоч до них охочий? Принаймні — заняття.
— То ви тут тільки на саму розпусту і надієтесь!
— Ну то що ж, ну й на розпусту. Далася їм розпуста. Але ж люблю принаймні пряме запитання. В цій розпусті принаймні є щось постійне, основане навіть на природі, що не піддається фантазії, щось таке, що завжди жаринкою розпаленою жевріє в крові, що завжди підпалює, що і довго ще, і з роками, можливо, не так швидко заллєш. Згодьтесь самі, хіба це не своєрідне заняття?
— Чого ж тут радіти? Це хвороба, і небезпечна.
— А, он ви куди? Я згоден, що це хвороба, як і все, що надміру, — а тут неодмінно доведеться переступити міру, — але ж це, по-перше, в одного так, в іншого інакше, а по-друге, звичайно, в усьому додержуй міри, обачливості, хоч і підлої, та що ж робити? Адже коли б не було цього, то застрелитись, певно, довелось би. Я згоден, що порядна людина мусить нудитись, але ж...
— А ви могли б застрелитись?
— Ну от! — з огидою відпарирував Свидригайлов, — зробіть ласку, не говоріть про це, — додав він поквапливо і навіть без усякого фанфаронства,[6-11] яке відчувалося в усіх його попередніх словах. Він навіть на обличчі наче змінився. — Признаюсь в непростимій слабості, та що подієш: боюся смерті і не люблю, коли говорять про неї. Чи знаєте, що я містик почасти?
— А! привиди Марфи Петрівни! Що ж, і досі з'являються?
— Хай їм, не згадуйте; в Петербурзі ще не було; та і хай їм чорт! — скрикнув він з якимсь роздратуванням. — Ну, давайте краще про це... а втім... Гм! Ех, мало часу, не можу я з вами довго бути, а шкода! Було б що сказати.
— А що у вас, жінка?
— Еге ж, жінка, так, несподіваний один випадок... ні, я не про те.
— Ну, а мерзотність усієї цієї обстановки вас уже не обходить? Уже втратили силу спинитись?
— А ви й на силу претендуєте? Хе-хе-хе! Здивували ж ви мене зараз, Родіоне Романовичу, хоч я й наперед знав, що це так буде. Ви ж твердите мені про розпусту і про естетику! Ви — Шіллер, ви — ідеаліст! Усе це, звичайно, так і повинно бути, і треба було б дивуватись, коли б воно було інакше, та, проте, якось усе-таки чудно насправді... Шкода, що мало часу, бо ви самі дуже, дуже цікавий суб'єкт! А до речі, ви любите Шіллера? Я страшенно люблю.
— Але ж який ви одначе фанфарон! — з якоюсь огидою промовив Раскольников.
— Ну, їй-богу ж, ні!— зареготавши, відповів Свидригайлов, — а втім, не заперечую, хай і фанфарон; та чому ж і не пофанфаронити, коли нікому шкоди від того. Я сім років прожив у маєтку в Марфи Петрівни, а тому, натрапивши тепер на розумну людину, як ви, — на розумну і найвищою мірою цікаву, просто радий побалакати, та, крім того, випив ці півсклянки вина і вже трошечки в голову вдарило. А головне, є одна обставина, яка мене дуже монтувала, але про яку я... не скажу. Куди ж ви? — злякано спитав раптом Свидригайлов.
Раскольников почав підводитись. Йому зробилось і тяжко, і задушно, і трохи ніяково, що він прийшов сюди. Тепер він упевнився, що Свидригайлов найпустіший і найнікчемніший лиходій у світі.
— Е-ех! Та посидьте, залишіться, — упрошував Свидригайлов, — звеліть собі принести хоча б чаю. Ну посидьте, ну, я не буду дурниць верзти, про себе тобто. Я вам що-небудь розповім. Ну, хочете, я вам розповім, як мене жінка, висловлюючись у вашому стилі, "рятувала"? Це буде навіть відповіддю на ваше перше запитання, бо особа ця — ваша сестра. Можна розповідати? Та й час уб'ємо.
— Розповідайте, але я сподіваюсь, ви...
— О, не турбуйтесь! До того ж Євдокія Романівна навіть у такій поганій і пустій людині, як я, може викликати саму тільки найглибшу повагу.
IV
— Ви, можливо, знаєте (а втім, я ж сам вам і розповідав), — почав Свидригайлов, — що я сидів тут у борговій тюрмі, за великий борг, зовсім не маючи звідки взяти хоч трохи грошей, щоб його сплатити. Не варт вдаватись у подробиці того, як викупила мене тоді Марфа Петрівна; чи знаєте, до якої міри засліплення може іноді покохати жінка? Це була жінка чесна, досить недурна (хоч і зовсім неосвічена).