Щоб утримавати такі загони, лідер повинен був мати авторитет, що залежав від його здатності організовувати успішні набіги й задовольняти очікування своїх послідовників. Для існування цієї системи були необхідні все нові й нові території, щоб підтримувати потребу в безперервних наїздах. Після свого виникнення така форма загарбницького кочівництва надала абсолютно новий поштовх мобільності, притаманній суспільствам скотарів.
Дуже важко сказати, що створило умови для виникнення загарбницького кочівництва, і, мабуть, це була комбінація кількох факторів, але основним поштовхом для цих змін стали зростання населення і коливання клімату. Поява осілих держав на півдні та розвиток торговельних мереж також сприяли цьому, адже завдяки ним кочовики-скотарі почали залучатися до розширених систем обміну. Разом зі зростанням попиту на їхні товари, як-то тренованих коней, хутра, золото й мідь, промислові вироби із півдня ставали більш доступними для кочовиків. Наявність дедалі ширшого асортименту екзотичних речей породжувала очікування і запити, які можна було задовольнити, лише збільшуючи кількість місцевих товарів, що використовувалися в обміні. Захоплюючи їх під час набігів, успішний кочовий вождь зміцнював свою владу, адже це були засоби для отримання доступу до бажаних екзотичних товарів, які він міг розподіляти серед своїх прибічників. Іншими словами, зростання споживчих ринків в осілих державах підживлювало користолюбство степових кочовиків, прискорюючи процес, що призвів до розвитку загарбницького кочівництва. Важливість доступу до південних ринків добре демонструє тиск, який гуни, хунну та кидані чинили на своїх південних сусідів, щоб зберігати відкритими торгові шляхи. Вільний доступ до південних товарів був передумовою переговорів, спрямованих на послаблення ворожнечі.
Загарбницьке кочівництво вперше з'являється в скіфо-сакських культурах з IX по VIII ст. до н.е., про що можна судити здебільшого по археологічним знахідкам, але згодом зі східного степу ринули хвилі войовничих кочовиків тюркського та монгольського походження, які вплинули на письменні суспільства, де їхні дії та поведінка були документально зафіксовані, створивши відомий образ мародерствуючого варвара-кочовика. Як чітко видно з текстів, харизматичні лідери, такі як хунну Моду, гунн Аттіла та монгол Чингісхан, на короткий час були здатні керувати величезними арміями послідовників. Але таким системам була притаманна нестабільність, яка неминуче призводила їх до краху.
Між степом і посівами
У відносинах між кочовими скотарями та осілими землеробськими державами склалася хитка рівновага, коли ці два світи часто конфліктували, але кожен із них мав потребу в іншому. Ми вже згадували, що функціонування соціальних систем кочовиків залежало від південних предметів розкоші, але вони також покладалися на постачання зерна та інших подібних товарів першої необхідності, і навіть існує думка, що без доступу до імпортного зерна кочове скотарство було б неможливе. Дехто з них, як-то окремі племена скіфів, що жили в причорноморському степу, вирощували власне збіжжя, іноді в достатньому для експорту обсягу, і в пізніші часи багато кочових племен, що були у контакті з Європою, займалися сільським господарством, але на більшій частині степу вирощування зернових культур, якщо взагалі практикувалося, мало мінімальне значення. Ряд вождів кочовиків, які вступили в контакт з Китаєм, відверто відкидали ідею стати землеробами, цілком слушно стверджуючи, що це означало би підірвати військову міць їхніх народів.
Зі свого боку, осілі держави були зацікавлені отримувати від кочовиків різноманітну сировину, а також мати постійне постачання породистих верхових коней. Ті крайні заходи, до яких вдався танський імператор, щоби придбати знаменитих летючих коней із Фергани, свідчать про їхню цінність в очах китайської верхівки. Північ також була джерелом людських ресурсів. Раби завжди користувалися високим попитом, так само, як і знавці своєї справи. У Китаї, особливо за часів династій Шан і Чжоу, мала існувати постійна потреба в кочових тренерах коней, а наприкінці 1-го тисячоліття н.е. тюркських вояків охоче наймали на службу в державних арміях Персії і південної частини Центральної Азії. Кочовики також сприяли торгівлі, особливо вздовж степового шляху, що вів із Монголії через Джунгарію до казахських степів, а звідти на ринки Центральної Азії та Європи. У VI ст. н.е. тюркські посередники пропонували свої послуги для встановлення прямого торгового зв'язку між Китаєм і Константинополем, а в ХІ ст. хозари в причорноморському степу діяли як зв'язуюча ланка між мусульманами Центральної Азії, візантійським світом і скандинавами.
12.3 Статуетка коня з глазурованого фаянсу, династія Тан, з поховання в Лояні, Хенань, Китай, що датується 695–725 рр. н.е. Цей кінь має зображати одного з "небесних коней" із Фергани.
Взаємодія тюркських і монгольських народів із землеробськими громадами вздовж кордонів із Китаєм, Центральною Азією та Чорним морем призвела до розмивання різниці між способом життя кочових скотарів і сільськогосподарським устроєм, яке посилилося після середини 1-го тисячоліття н.е. Станом на початок ХІІІ ст. нащадки Чингісхана, що правили Персією і Китаєм, із задоволенням заохочували своїх підданих вести осіле господарство, але все ще зберігали пам'ять про своє кочове минуле. З метою не втратити нестійкий зв'язок зі своєю традиційною спадщиною вони призначали на більшість владних посад людей зі свого кола.
Переступаючи пороги
Дуже складно не звертати уваги на деталі євразійської історії в період із 9-го тисячоліття до н.е. до 1300 р. н.е., і спробувати встановити найважливіші переломні моменти, коли суспільство переходило на новий рівень складності, не в останню чергу через обсяг завдання, та характер свідчень, які, особливо стосовно перших тисячоліть, часто є обмеженими і, м'яко кажучи, розосередженими. Проте для того, щоб зрозуміти минуле, а не просто розповісти історію, необхідно спробувати виокремити ті події чи процеси, які спричинили зміни в масштабах цілого континенту.
Більшість археологів погодиться, що перехід від мисливства-збиральництва до відтворювального господарства мав фундаментальне значення для людства. Дійсно, коли ці питання розглядалися в ХХ столітті, археолог Гордон Чайлд назвав цей перехід "неолітичною революцією". Те, що зміни були кардинальними, не викликає сумнівів, але наявні сьогодні докази свідчать про те, що ці процеси були більш тривалими, ніж можна було б припустити, вживаючи слово "революція". Під час періоду кліматичних змін, що охоплював похолодання пізнього дріасу й наступне потепління, стратегії відтворювального господарства в Євразії розвивалися незалежно у двох цілком окремих регіонах: на Близькому Сході та у Китаї. На Близькому Сході, у Родючому Півмісяці та на горбистих схилах, цей процес розпочався невдовзі після 10 000 р. до н.е., і станом на 6000 р. до н.е. тут повністю встановився неолітичний життєвий устрій, але на той час сільське господарство вже почало поширюватися на Белуджистан та долину Інду, долину Нілу й зону Егейського моря, і станом на 5000 р. до н.е. стратегії відтворювального господарства були засвоєні на більшості території Європи. Процес відбувався з вражаючою швидкістю. У Китаї, у долинах річок Хуанхе та Янцзи, вирощування рослин і розведення тварин[101] розпочалося трохи пізніше, між 9000 і 8000 рр. до н.е., і на момент 6000 р. до н.е. поширилося на більшість території Китаю, але географічні обмеження – пустелі на півночі, гори на сході й тропічні ліси на півдні – заважали їхньому подальшому просуванню далеко за межі регіону походження.
Запровадження систем стабільного відтворювального господарства в цих двох регіонах повністю змінило темпи й траєкторію розвитку. Гарантований запас їжі та необхідність жити на одному місці для захисту майбутніх врожаїв швидко призвели до розвитку осілих суспільств, які зростали в розмірах і соціальній складності разом зі збільшенням населення. Поява надлишків продовольства дозволяло утримувати ремісників та інших фахівців, і незабаром почали виникати державні системи.
Дві екозони з ідеальними умовами для раннього одомашнення рослин і тварин згодом стали осередками імперій, що змінювали одна одну. На Близькому Сході ця центральна зона незабаром розширилася, охопивши Іранське нагір'я і прилеглі землі, що обмежувалися Євфратом, Амудар'єю, Індом і морем. Цю велику територію для зручності можна назвати перським осередком. Китайський осередок здебільшого залишався в межах своїх первісних кордонів, обумовлених природними бар'єрами. Із часом ці два динамічні центри, незалежно від етнічної належності їхніх володарів, створили величезний попит на людські ресурси й сировину, активізуючі мережі сполученості на території всієї Євразії. У VIII ст. до н.е., завдяки грецькій і фінікійській колоніальній експансії, до процесу поступово залучилася півострівна частина Європи, яка стала новим осередком осілого життя. Суперництво між цим європейським і первісним перським осередками незабаром стало головним фактором в історії західної Євразії. Отже, у підсумку, розвиток стратегій відтворювального господарства став першим важливим порогом на шляху розвитку Євразії: він створив передумови для багато чого, що мало відбутися далі.
Другий такий поріг – це одомашнення коня. Природним середовищем диких коней були відкриті степові пасовища, і, ймовірно, саме десь у Понтійсько-каспійському степу кінь був уперше одомашнений у 2-й половині 5-го тисячоліття. Люди мали познайомитися з цими тваринами, полюючи на них. Згодом з'ясувалося, що на слухняних конях, відібраних для одомашнення, можна їздити верхи, що значно полегшило полювання на диких тварин й утримання свійських. Тісні симбіотичні стосунки, що склалися між людиною і конем, згодом мали колосальний вплив на людство в усьому світі. Історія не знає нічого подібного: дві тварини, що діяли разом, створили силу, набагато ефективнішу, ніж сума складових частин.
Хоча щодо походження верхової їзди все ще точаться дебати, більшість тепер погоджується, що вже на початку 4-го тисячоліття до н.е.