Чималий шматок її стебла Жан дає мені, а решту лишає собі.
– Посмокчіть сік, а тоді протріть обличчя.
Я погамовую цією дивною рослиною спрагу і вмиваюся нею. Аж ось і світанок. Я припалюю сигарету, і ми з Жаном куримо. Потім рушаємо в дорогу. І аж ополудні, перебрівши не одну намулисту калюжу й нікого не зустрівши, Ми підходимо до самого табору Ініні.
Перед нами – справжня дорога, що веде до табору. Вздовж цієї широкої просіки тягнеться вузькоколійка.
– Тут індокитайці тягають вагонетки, – каже негр. – Ті вагонетки зчиняють такий гуркіт, що його чути дуже далеко.
Ми спостерігаємо за однією такою вагонеткою, яка проїздить; на лаві, поставленій на ній, сидять наглядачі. Ззаду на вагонетці сидять двоє індокитайці в з довгими жердинами, якими вони гальмують вагонетку. З-під її коліс сиплються іскри. Жан пояснює мені, що жердини мають сталеві наконечники й вони правлять для підштовхування або для гальмування вагонки.
Дорогою часто проходять люди. Вони несуть на собі диких свиней, мотки ліан, паки листя кокосових пальм. Здається, всі ці люди простують до табору. Жан каже мені, що в них є багато приводів ходити в джунглі: полювати дичину, збирати ліани для плетіння меблів, рвати листя з кокосових пальм, з якого виготовляються мати, що ними прикривають овочі на городах, захищаючи їх від немилосердного сонця, ловити метеликів, мух, зміїв тощо. Деяким індокитайцям, що виконали свою роботу, адміністрація табору дозволяє виходити на певний час у джунглі. Але не пізніше, ніж о п'ятій вечора, вони повинні повернутися до табору.
– Ось тобі, Жане, п'ятсот франків і твоя рушниця. Я лишаюся з ножем і тесаком. Можеш іти. Дякую. Хай Бог краще від мене заплатить тобі за те, що ти допоміг нещасній людині. Ти повівся чесно, ще раз дякую тобі. Сподіваюся, коли розповідатимеш про все це своїм дітям, то скажеш їм: "Цей каторжанин видався мені порядною людиною, і я не шкодую, що допоміг йому".
– Пане Метелику, вже пізно, мені не варто вирушати в дорогу на ніч. Потримайте в себе рушницю, я залишуся з вами до завтрашнього ранку. Коли хочете, я зупиню будь-якого індокитайця й скажу йому, щоб він попередив Кюїк-Кюїка. Мене тут не так боятимуться, як білого втікача. Дозвольте мені вийти на дорогу. Я не викличу підозри в жодного наглядача. Я скажу йому, що мене прислала сюди кайєннська деревообробна фірма "Сімфор'єн" робити зарубки на трояндових деревах. Повірте мені.
– Тоді візьми рушницю, бо вони здивуються, побачивши в джунглях неозброєну людину.
– І справді.
Жан виходить на дорогу. Я маю свиснути, коли з'явиться індокитаєць, на якого впаде мій вибір.
– Добридень, – вітається до Жана ламаною французькою старий індокитаєць із банановим стеблом на плечі.
Я свищу, бо старий припав мені до вподоби.
. – Добридень. Стій, я балакати з тобою.
– Чого хотіти, добродію? – зупиняється індокитаєць.
Вони розмовляють хвилин п'ять. Я не чую їхньої розмови.
Проходять ще двоє індокитайців, несучи насаджену на жердину велику лань. З негром вони не вітаються, але кажуть по-своєму кілька слів землякові, і той їм щось відповідає.
Жан веде старого до джунглів. Вони підходять до мене. Індокитаєць подає мені руку:
– Ти фруфру? (Ти втік?).
– Еге ж.
– Звідки?
– З острова Дьябль.
– Добре, – сміється старий і дивиться на мене очима, довкола яких залягло безліч зморщок. – Добре. Як звати?
– Метелик.
– Я тебе не знати.
– Я друг Шана, брата Кюїк-Кюїка.
– А, добре! – І він ще раз простягає мені руку. – Чого ти хотіти?
– Попередити Кюїк-Кюїка, що я його тут чекаю.
– Це зробити неможливо.
– Чому?
– Кюїк-Кюїк украсти в начальника табору шістдесят качок. Начальник хотіти вбити Кюїк-Кюїка, а Кюїк-Кюїк фруфру.
– Коли?
– Два місяці тому.
– Подався в океан?
– Не знаю. Я йти до табору поговорити з близьким другом Кюїк-Кюїка, він усе вирішувати. А ти чекати тут. Я повернутися цієї ночі.
– О котрій годині?
– Не знаю. Але я принести тобі їсти й сигарети, а ти розпалювати тут вогонь. Я насвистувати "Маделона"[22]. Коли ти почути, вийти на дорогу. Зрозумів?
– Зрозумів.
Він іде від нас.
– Що ти думаєш про нього, Жане?
– Ще нічого не втрачено. Якщо хочете, повернемося до Куру. Там я дістану вам човна, вітрило, харчі, і ви попливете в океан.
– Жане, мені пливти дуже далеко. Самому це не під силу. Дякую за пропозицію. Може, в крайньому разі я й пристану на неї.
Індокитаєць дав нам чималий шматок пальмової капусти, і ми їмо її. Це справжній делікатес із присмаком лісових горіхів. Тепер Жан стоятиме на чатах, я довіряю йому. Я змащую собі тютюновим розчином обличчя й руки, бо починають кусати москіти.
– Метелику, "Маделона"! – будить мене Жан.
– Котра година?
– Вже пізно. Мабуть, дев'ята.
Виходимо на дорогу. Ніч дуже темна. Той, що насвистує "Маделону", наближається до нас, і я й собі свищу. Він уже зовсім близько, я навіть відчуваю його, але ще не бачу. І далі насвистуючи, ми сходимось. Виявляється, їх троє. Кожен із них торкається мене рукою. Незабаром зійде місяць.
– Спочатку поїж, а тоді розповідатимеш, – каже один з індокитайців – судячи з його мови, освічений.
Ми з Жаном їмо дуже гарячий овочевий суп. Від нього ми зігріваємось, але решту супу вирішуємо залишити на потім. Гарячий солодкий чай має присмак м'яти.
– Ти близький друг Шана?
– Так, він порадив мені знайти Кюїк-Кюїка і втікати далі разом з ним. Я вже один раз був утік дуже далеко, аж до Колумбії. Я непогано вмію плавати в морі, тому Шан хоче, щоб я взяв з собою його брата. Шан вірить мені.
– Дуже добре. Яке в Шана татуювання?
– На грудях дракон, а на лівій руці три цятки. Шан сказав мені, що ті цятки – ознака того, що він був одним із ватажків бунту в Пуло-Кондорі. Його товариша, який теж очолював бунт, звати Ван Хюе. Йому відрубали руку.
– Це я, – каже освічений індокитаєць. – Ти й справді Шанів друг, отже, й наш друг. Тоді слухай. Кюїк-Кюїк ще не подався в океан, він не вміє правити човном. До того ж він сам. Кюїк-Кюїк тепер у джунглях за десять кілометрів звідси. Випалює деревне вугілля. Друзі продають вугілля й віддають йому гроші. Коли він збере вдосталь грошей, то купить човна й знайде собі когось такого, хто згодиться разом із ним поплисти в океан. Там, де переховується Кюїк-Кюїк, йому ніщо не загрожує. Ніхто не може пробратися на той острівець, бо навколо нього рухлива тванюка. Вдосвіта я прийду по тебе й відведу до Кюїк-Кюїка. Ходіть зі мною.
Ми йдемо по узбіччю дороги, бо місяць уже підбився високо й надворі стало так ясно, що виразно все видно на відстані п'ятдесяти метрів. Коли ми приходимо до певного місця в лісі, він каже мені:
– Спускайся під міст і спи там, а я прийду по тебе завтра вранці.
Ми тиснемо один одному руки, і вони покидають мене. Тепер вони йдуть не ховаючись. Якщо їх заскочать наглядачі, то вони скажуть, що ходили дивитися на капкани, які поставили вдень у джунглях. Жан каже мені:
– Метелику, тобі не слід тут спати. Ти повинен спати в джунглях, а тут спатиму я. Коли він прийде, я тебе покличу.
– Розумію.
Я заходжу в джунглі і, викуривши кілька сигарет, добре наїдений, засинаю.
Ван Хюе приходить ще до світанку. Щоб виграти час, ми йтимемо, поки розвидниться. Швидко простуємо хвилин п'ятнадцять. Та раптом займається на день, і вдалині вже чути гуркіт вагонетки. Ми ховаємося в джунглі.
– Прощавай, Жане! Дякую за все, і хай тобі щастить.
Я насилу вмовляю його взяти п'ятсот франків. Він пояснив мені, як – у тому разі, коли мене спіткає невдача у взаєминах з Кюїк-Кюїком, – підійти до його села, обійти його й податися на ту стежку, де ми зустрілися. Йому доводиться ходити нею двічі на тиждень. Я тисну руку цьому благородному гвіанському негрові, і він вибігає на дорогу.
– Ходімо, – каже Ван Хюе, заглиблюючись у джунглі. Він орієнтується в них добре, до того ж тут вони не дуже густі, і ми йдемо швидко. Він не рубає своїм тесаком гілок і ліан, що стоять йому на дорозі. Він їх розгортає руками.
Кюїк-Кюїк
Менш ніж за три години ми вже біля вкритого лататтям болота. Простуємо берегом.
– Будь обережний, не ступи ненароком у твань, а то вже не виберешся, – попереджає мене Ван Хюе, побачивши, що я спіткнувся.
– Гаразд, я ступатиму слідом за тобою.
Перед нами, за якихось метрів сто п'ятдесят, острівець. Над ним здіймається дим-він, певне, валує з ями для випалювання вугілля.
Я помічаю каймана – лише очі його визирають з болота. Чим же харчується цей крокодил у твані?
Пройшовши з кілометр понад цим багнистим ставком, Ван Хюе зупиняється й на все горло заводить своєю мовою пісню. На березі острівця з'являється чоловік. Він низенький, у самих шортах. Індокитайці починають розмову. Вона триває довго, і мені вже уривається терпець, коли, зрештою, вони замовкають.
– Ходімо, – каже Ван Хюе.
Ми повертаємося берегом назад.
– Усе гаразд, це друг Кюїк-Кюїка. Кюїк-Кюїк пішов на полювання, незабаром повернеться. Треба трохи зачекати.
Ми сідаємо. Не минає й півгодини, як приходить Кюїк. Це низенький сухорлявий жовтошкірий чоловік з розумними щирими очима.
– Ти друг мого брата Шана?
– Так.
– Гаразд. Можеш іти, Ван Хюе.
– Дякую, – каже Ван Хюе.
– Постривай, на ось куріпку.
– Ні, дякую.
Ван Хюе тисне мені на прощання руку.
Кюїк-Кюїк веде мене за собою. Попереду нього йде порося, за яким він ступає слід у слід.
– Будь обережний, Метелику. Якщо бодай на крок збочиш, тебе засмокче болото. Коли що, ми навіть не зможемо допомогти один одному, бо обидва потопимося. Тут болото рухливе, тому перехід щоразу в іншому місці. Але порося завжди його знаходить. Тільки один раз мені довелося шукати переходу два дні…
І справді, чорне порося, принюхуючись, іде в болото. Індокитаєць щось каже йому своєю мовою. Мене вражає те, що тварина слухається його, мов собака. Кюїк-Кюїк роздивляється, і я теж вражено вибалушую очі. Порося переходить на той бік, ні разу не застрягши бодай на кілька сантиметрів. Мій новий друг хутенько й собі простує за ним, кинувши мені:
– Ступай у мої сліди. Треба поспішати, бо поросячі сліди швидко запливають.
Ми переходимо до острівця без труднощів. Багнюка не сягає мені вище кісточок.
Порося робить один чималий гак, потім другий – загалом понад двісті метрів.