— Це знаєте ви, моя добра мати, бо ви займалися цим усе своє життя, а я зовсім нічого не тямлю ні в кабалі, ні в магії.
— Смерть лиходія розбиває чари. В той день, коли чари будуть розбиті, недуга зникне, — сказала Катерина.
— От як! — сказав Карл здивовано.
— Як то! Ви не знаєте цього?
— Я ж не чарівник, — сказав король.
— Ну, — сказала Катерина, — ваша величність тепер переконані, — так?
— Звичайно.
— Переконання це прожене неспокій?
— Цілком.
— Ви говорите це не з чемності?
— Ні, мамо, від щирого серця.
Обличчя Катерини повеселішало.
— Слава богу! — скрикнула вона, ніби вірила в бога.
— Так, славу богу! — іронічно повторив Карл. — Тепер я знаю, як і ви, на кого скласти вину за те становище, в якому я перебуваю, і кого покарати.
— І ми покараємо...
— Пана де Ла Моля. Адже ви сказали, що винен він?
— Я сказала, що він був знаряддям.
— Ну, — сказав Карл, — перш за все пана де Ла Моля, це найголовніше. Усі ці припадки, —що мордують мене, можуть викликати навколо нас небезпечні підозри. Треба, щоб засяяло світло і щоб при тому світлі відкрилася правда.
— Отже, пан де Ла Моль?
— Якнайкраще годиться мені за винного: приймаю його. Почнемо з нього; якщо він має спільника, він скаже.
— Так, — промурмотіла Катерина, — якщо він не скаже, його примусять сказати. До того ж ми маємо якнайпевніші засоби.
Потім, встаючи, сказала вголос:
— Отже, ви дозволяєте, сір, розпочати слідство?
— Я бажаю цього, пані, — сказав Карл, — і чим швидше, тим краще.
Катерина стиснула синові руку, не розуміючи, чого так нервово здригнулась його рука, і вийшла, не почувши сардонічного сміху і глухого й страшного прокльону, яким король супроводив свій сміх.
Король питався в себе, чи безпечно дати піти так цій жінці, яка за кілька годин натворить, може, стільки, що потім несила буде виправити.
Дивлячись на портьєру, що впала за Катериною, він почув легкий шелест позад себе і, повернувшись, побачив Маргариту, яка підіймала завісу з коридору, що вів до мамки. Маргариту з блідим обличчям, розгубленим поглядом, стисненим диханням грудей, що виказувало глибоке хвилювання.
— О, сір, сірі — скрикнула Маргарита, кидаючись до братового ліжка. — Ви ж добре знаєте, що вона каже неправду!
— Хто вона? — спитав Карл.
— Слухайте, Карл, правда, страшно винуватити матір, але я здогадалась, що вона залишилась з вами, щоб переслідувати їх і далі. Присягаюсь моїм життям, життям вашим, душею обох нас, що вона каже неправду!
— Переслідувати їх?.. Кого переслідує вона?..
Обоє інстинктивно говорили тихенько: можна було подумати, що вони бояться почути самих себе.
— Перш за все Генріха, вашого Анріо, що любить вас, що відданий вам більше, ніж хто інший на світі.
— Ти так думаєш, Марго? — сказав Карл.
— О, сір, я певна того!
— І я теж, — сказав Карл.
— Коли ж ви певні того, брате, — сказала здивовано Маргарита, — чому ж ви звеліли заарештувати його і відпровадити у Венсенн?
— Він сам просив мене про це.
— Він просив вас про це, сір?..
— Так, у Анріо чудні думки. Може він помиляється, а може й його правда, але він думає, що йому безпечніше бути у мене в немилості, ніж у ласці, далі від мене, ніж ближче, у Венсенні, ніж у Луврі.
— Ага, зрозуміла! — сказала Маргарита. — І він тепер в безпеці?
— Звичайно! Настільки, наскільки може бути в безпеці людина, за яку Больє відповідає мені головою.
— О, дякую, брате! Це за Генріха. Але...
— Але — що? — спитав Карл.
— Але є ще одна особа, сір, якою я, може, не маю права цікавитись, але цікавлюся також.
— Хто ж та особа?
— Сір, пощадіть мене... Я насмілилась би назвати його братові, але не смію назвати королю.
— Пан де Ла Моль, правда? — сказав Карл.
— Так! — сказала Маргарита. — Ви хотіли раз убити його, і тільки чудом він урятувався від вашої королівської помсти.
— І це тоді, Маргарита, коли на ньому була тільки одна провина, але тепер, коли він учинив дві...
— Сір, він не винен у другій.
— Але, — сказав Карл, — хіба ти не чула, бідна моя Марго, що каже наша добра мати?
— О, я вже сказала вам, Карл, — відповіла Маргарита, ще стишуючи голос, — я вже сказала вам, що вона каже неправду.
— Хіба ви не знаєте про існування воскової фігурки, знайденої у пана де Ла Моля?
— Знаю, брате.
— Що ця фігурка проколота в серце голкою, і що на тій голці є прапорець з літерою М?
— І це знаю.
— Що в цієї фігурки королівська мантія на плечах і королівська корона на голові?
— Знаю все це.
— Ну, що ви на це скажете?
— Скажу, що ця фігурка в королівській мантії на плечах і королівській короні на голові являє собою жінку, а не чоловіка.
— А! — сказав Карл. — А голка, увіткнута в серце?
— То чари, щоб прихилити собі кохання цієї жінки, а не лиходійство, щоб погубити чоловіка.
— А літера M?
— Вона не означає Mort — Смерть, як каже королева-мати.
— Що ж вона означає? — спитав Карл.
— Вона означає... вона означає ім'я жінки, яку пан де Ла Моль кохав.
— І та жінка зветься?
— Та жінка зветься Маргаритою, брате, — сказала королева Наварська, падаючи на коліна перед ліжком короля, хапаючи обома руками його руку і притуляючи облите слізьми обличчя до цієї руки.
— Тихо, сестро, — сказав Карл, обводячи навколо себе поглядом, що блищав спід насуплених брів, — бо так само, як ви почули, можуть і вас почути.
— О, яке мені діло! — сказала Маргарита, підводячи голову. — Нехай хоч увесь світ чує! Перед усім світом я готова оголосити, що це ганьба — зловжити коханням дворянина, щоб заплямувати його добре ім'я підозрою в убивстві.
— Марго, коли б я сказав тобі, що й сам добре знаю, як і ти, що є і чого нема?
— Брате!
— Коли б я сказав тобі, що пан де Ла Моль не винний?
— Ви знаєте це?
— Коли б я сказав тобі, що знаю справжнього винуватця?
— Справжнього винуватця! — скрикнула Маргарита. — Це був злочин?
— Так. Вільний чи невільний, але був злочин.
— Проти вас?
— Проти мене.
— Це неможливо.
— Неможливо?.. Подивись на мене, Марго.
Молода жінка глянула на брата і здригнулась, побачивши його блідість.
— Марго, я проживу не більше трьох місяців, — сказав Карл.
— Ви, брате! Ти! Карл! — скрикнула вона.
— Марго, мене отруєно.
Маргарита скрикнула.
— Мовчи, — сказав Карл, — треба, щоб думали, що я вмираю від магії.
— І ви знаєте винуватця?
— Знаю.
— Ви сказали, що це не Ла Моль?
— Ні, не він.
— Тим більше не Генріх... Боже великий! Невже?..
— Хто?
— Мій брат... д'Алансон? — пробурмотіла Маргарита.
— Можливо.
— Або, або... — Маргарита аж знизила голос, ніби сама злякавшись того, що має зараз сказати, — або... наша мати?
Карл мовчав.
Маргарита глянула на нього, прочитала в його очах відповідь і, стоячи на колінах, упала, схилившись, на крісло.
— О, боже, боже! — шепотіла вона. — Це неможливо!
— Неможливо! — сказав Карл з скрипучим сміхом. — Шкода, що нема тут Рене, він розказав би тобі мою історію.
— Рене?
— Так. Він розказав би тобі, наприклад, про те, як жінка, якій він не сміє ні в чому відмовити, попросила у нього книгу про мисливство, що була в його бібліотеці; як кожну сторінку тієї книги насичено було тонкою отрутою; як отрута, призначена комусь, — кому, не знаю, — дісталася, з примхи випадку чи з.волі неба, іншій особі, для якої не призначалась. Але, за відсутністю Рене, коли ти хочеш побачити книгу, вона там, у мене в кабінеті, і з напису, зробленого рукою самого флорентійця, дізнаєшся, що книга ця, яка в листах своїх ховає смерть ще для двадцяти осіб, передана була ним власноручно своїй землячці.
— Тихо, Карл, мовчи й ти, — сказала Маргарита.
— Тепер ти бачиш, що треба, щоб думали, ніби я вмираю від магії.
— Але ж це несправедливо, це жахливо! Милосердя! Милосердя! Ви ж знаєте, що він невинний!
— Так, знаю, але треба, щоб думали, що він винний. Помирися з смертю свого коханця; це не велика ціна за врятування честі французького королівського дому. Адже я мирюся з власною смертю, аби тільки таємниця вмерла зо мною разом.
Маргарита поникла головою, розуміючи, що нема чого сподіватись, щоб король зробив щось для врятування Ла Моля, і вийшла вся в сльозах, покладаючись тільки на власні сили.
Тим часом, як і передбачав Карл, Катерина не гаяла часу і написала генеральному прокуророві Лагелю листа, що його історія зберегла до останнього слова, і що кидає на всю цю справу кривавий відсвіт.
"Пане прокурор, сьогодні ввечері мені сказали як певне, що Ла Моль заподіяв тяжкий злочин. В приміщенні в нього, в Парижі, знайдено багато злочинного, книжок і паперів. Прохаю вас звернутись до президента і якнайшвидше влаштувати справу про воскову фігурку з проткнутим серцем, що було спрямовано проти короля.
Катерина"[128]
XXV. Невидимі щити
На другий день після того, як Катерина написала свого листа, комендант з'явився до Коконна з дуже поважним почтом з двох алебардників та чотирьох судовиків у чорному вбранні.
Коконна звеліли спуститися в залу, де його дожидали прокурор Лагель і двоє суддів, щоб допитати його, згідно з наказами Катерини.
За той тиждень, що Коконна пробув у в'язниці, він багато передумав; не кажучи вже про те, що він щодня сходився на хвилину з Ла Молем завдяки послужливості тюремника, який, не попереджаючи їх, робив їм цю несподіванку, мабуть, не з самої лише філантропії; не кажучи про те, що вони умовились відносно свого поводження і вирішили заперечувати абсолютно все, — він був певен, що при деякому вмінні справа могла б повернутись на краще, бо обвинувачення проти них були не тяжчі, ніж проти інших. Генріх з Маргаритою не зробили спроби тікати, отже вони не могли бути скомпрометовані в справі, в якій головні винуватці лишились на волі. Коконна не знав, що Генріх перебуває в тому самому замку, де й він, а послужливість тюремника доводила йому, що над головою його витає заступництво, яке він називав невидимими щитами.
Досі допити торкалися намірів короля Наварського, планів втечі та участі, яку двоє друзів мали взяти в цій втечі. На всіх цих допитах Коконна відповідав щось невиразне і дуже плутав: він наготувався й далі відповідати так само і заздалегідь уже придумав усякі влучні заперечення, але помітив раптом, що допит спрямований на щось інше.
Йшлося вже про те, один раз чи кілька разів був він у Рене, одну чи кілька воскових фігурок зроблено було з намови Ла Моля.
Хоч Коконна й приготувався до допиту, але помітив, як йому здалось, що обвинувачення в значній мірі втратило свою силу, бо мова йшла вже не про зраду короля, а про статуетку королеви, та й статуетка ця була завбільшки з вісім чи десять дюймів.
Отже, він дуже весело відповів, що ні сам він, ні його друг уже давно не граються в ляльки і помітив з задоволенням, що відповіді його кілька разів викликали усмішку у суддів.
Ще не сказано було в віршах: я сміюсь, отже я без зброї; але вже багато разів сказано було це в прозі.