Ох, чому я ще вдома не сказав вам, мосьпане, що ви все ж таки придбали не той дім. Наче немає в Отеї інших маєтків, крім оцього, де скоїлося убивство!
– Що це ви таке верзете! – раптом зупинившись, сказав граф Монте-Крісто. – Ох і людина! Справжнісінький корсиканець. Завжди якісь у вас таємниці та забобони! Беріть ліхтаря, та й оглянемо сад: сподіваюся, зі мною вам не буде страшно.
Бертуччо підняв ліхтаря і послухався. Двері відчинилися, відкриваючи тьмяне небо, у якому місяць марно боровся з цілим морем хмар'я, що запинало його темними бурунами, – вряди-годи місяць осявав їх, а потім ті буруни ще дужче тьмяніли, зникаючи в безоднях нескінченності.
Управитель хотів було завернути ліворуч.
– Ні, – сказав граф Монте-Крісто, – нащо ж нам іти алеями? Ось пречудовий моріжок, то ходімо туди.
Бертуччо втер піт, що котився його лицем, проте послухався, однак усе-таки взяв ліворуч.
Граф Монте-Крісто, навпаки, попрямував праворуч: підійшовши до кількох дерев, він зупинився.
Управитель уже не міг стримуватися.
– Ідіть звідтіля, ваша ясновельможносте, – вигукнув він, – ідіть звідти, благаю вас, ви ж стоїте саме на тому місці!
– На якому це?
– На тому місці, де він упав.
– Любий мій Бертуччо, – регочучи, сказав граф Монте-Крісто, – отямтеся, прошу вас, ми ж не в Сартені чи в Корті. Тут не лісові хащі, а англійський сад, щоправда, страшенно занедбаний, та все ж таки нема чого за це зводити на нього наклеп.
– Не стійте тут, мосьпане, не стійте, благаю вас!
– Здається, ви зсунулися з глузду, пане Бертуччо, – суворо відказав граф Монте-Крісто. – Якщо це так, то скажіть, і я відправлю вас у лікарню, поки не сталося лиха.
– Ох, мосьпане, – затряс головою Бертуччо, ударяючись у поли з таким застрашеним виглядом, що, либонь, насмішив би графа, якби тієї миті той не переймався важливішими думками, – лихо вже сталося...
– Бертуччо, – сказав граф Монте-Крісто, – вважаю моїм обов'язком попередити вас, що, махаючи руками, ви їх ще й відчайдушно заламуєте і водите очима, як шаленець, у якого вселився біс, а я давно вже помітив, що найупертіша річ поміж бісами – таємність. Я знав, що ви корсиканець, я завжди бачив, що ви понурі й весь час думаєте про якусь вендету, але в Італії я не звертав на це уваги, тому що в Італії це звичайнісінька річ; проте у Франції убивство завжди вважали дуже недобрим учинком: тут є жандарми, що ним цікавляться, судді, що судять за нього, і шибениця, що за нього є відплатою.
Бертуччо благально стулив долоні, а що він і досі тримав ліхтаря, то світло впало на його спотворене жахом обличчя.
Граф Монте-Крісто зиркнув на нього тим поглядом, яким він у Римі споглядав страту Андреа, потім промовив пошепки, аж сердегу управителя знову затрясло всього:
– Значить, абат Бузоні мені збрехав, коли, після мандрівки до Франції в 1829 році, прислав до мене вас із рекомендаційним листом, де так вас вихваляв? Що ж, я напишу абатові, адже він має відповідати за свою рекомендацію, і я, певне, дізнаюся, про яке вбивство йдеться. Тільки попереджаю вас, Бертуччо, що, живучи в якійсь країні, я зазвичай поважаю її закони і нітрохи не хочу сваритися через вас із французьким правосуддям.
– Не робіть цього, мосьпане! – у відчаї вигукнув Бертуччо. – Хіба не служив я вам вірою і правдою? Завжди був я чесною людиною і намагався чимдуж робити людям добро.
– Цього я не заперечую, – відказав граф Монте-Крісто, – та чому ж тоді ви, нехай вам усячина, такі схвильовані? Це недобра прикмета: якщо сумління чисте, людина не блідне так і руки її не трусяться...
– Таж, ваша ясновельможносте, – нерішуче заперечив Бертуччо, – ви казали мені, що абат Бузоні, якому я покаявся в німській в'язниці, попередив вас, скеровуючи мене до вас, що на моєму сумлінні лежить важкий тягар?
– Авжеж, та оскільки він рекомендував вас як чудового управителя, то я подумав, що йдеться про якусь крадіжку, та й годі.
– Де ж пак, мосьпане! – зневажливо вигукнув Бертуччо.
– Або що ви, як водиться у корсиканців, не втерпіли і "злупили шкуру", як висловлюються в тім краю, коли ту шкуру справді з когось спускають.
– Ох, ваша ясновельможносте, авжеж, у тім же й річ! – падаючи до графових ніг, вигукнув Бертуччо. – То була помста, присягаюся вам, просто помста!
– Та розумію я це, не розумію лишень, чому саме цей дім викликає у вас отакий стан.
– Таж це природно, ваша ясновельможносте, – відказав Бертуччо, – адже саме в цім маєтку воно і сталося.
– Як, у моєму маєтку?
– Та ж він тоді ще ваш не був, – простодушно сказав Бертуччо.
– А чий він був? Воротар сказав, здається, наче маркіза де Сен-Мерана? За що ж, нехай вам усячина, могли ви помщатися маркізові де Сен-Меранові?
– Мосьпане, я помщався не йому, а іншому чоловікові.
– Чудернацький збіг, – сказав граф Монте-Крісто, либонь, міркуючи вголос, – що ви отак, випадково, опинилися в тому самому маєтку, де сталася подія, котра викликала у вас таке болісне каяття.
– Ваша ясновельможносте, – сказав управитель, – це доля, я знаю. Почалося з того, що ви купуєте маєток саме в Отеї, а він виявляється тим самим, де я здійснив убивство, ви спускаєтеся в сад саме тими східцями, якими спустився і він, ви зупиняєтеся на тому самому місці, де я завдав удару, за два кроки відціля, під оцим платаном, була яма, де він закопав немовля, – ні, усе воно не випадково, бо тоді випадок надто скидався б на суд провидіння.
– Добре, пане корсиканцю, припустимо, що це суд провидіння; я завжди ладен припускати що завгодно, аби лиш поступитися людям, які хворі на голову. А тепер зберіться з думками і розкажіть мені все.
– Я розповідав усе це тільки один раз у житті, та й то абату Бузоні. Такі речі, – хитаючи головою, докинув Бертуччо, – розповідають лише на сповіді.
– Тоді, любий мій, – сказав граф Монте-Крісто, – я відішлю вас до вашого духівника, і ви зможете стати, як він ото, картезіанцем чи бернардинцем і розмовляти з ним про ваші таємниці. Що ж до мене, то я боюся маршалка, якого опосіли такі химери, мені не подобається, коли мої слуги бояться гуляти вночі садом. Та й, скажу вам, я геть не хочу, щоб до мене прийшов поліційний комісар, бо, майте на увазі, Бертуччо, в Італії правосуддя отримує гроші за бездіяльність, а у Франції, навпаки, лише тоді, коли воно діє. Я вважав вас почасти корсиканцем, почасти перемитником, та все ж таки надзвичайно спритним управителем, а зараз бачу, що ви більш різнобічний чоловік, пане Бертуччо. Ви мені більше не потрібні.
– Ваша ясновельможносте, паночку милостивий! – вигукнув управитель із жахом від тієї погрози. – Якщо ви тільки тому хочете мене звільнити, то я все розповім, у всьому зізнаюся, адже ліпше мені піти на шибеницю, аніж розлучитися з вами.
– Це інша річ, – сказав граф Монте-Крісто, – та подумайте: якщо ви збираєтеся мені брехати, то ліпше не розповідайте нічого.
– Присягаюся спасінням моєї душі, я все вам скажу! Адже навіть абат Бузоні знав тільки частину моєї таємниці. Та передовсім благаю вас, відійдіть від цього платана. Ось місяць виходить із-за хмари, а ви стоїте тут, загорнувшись у кирею, вона ховає вашу постать, і вона так схожа на кирею пана де Вільфора...
– Та невже, – вигукнув граф Монте-Крісто, – то це Вільфор...
– Ваша ясновельможність його знає?
– Він був королівським прокурором у Німі?
– Так.
– І одружився з донькою маркіза де Сен-Мерана?
– Так.
– І користувався репутацією найчеснішого, найсуворішого і найбільш непохитного судді?
– Так ось, мосьпане, – вигукнув Бертуччо, – цей чоловік із бездоганною репутацією...
– Так?
– ...був негідник.
– Це неможливо, – сказав граф Монте-Крісто.
– І все ж таки це правда.
– Та невже! – сказав граф Монте-Крісто. – І у вас є докази?
– Принаймні були.
– І ви, дурнику такий, згубили їх?
– Так, але як добре пошукати, то їх можна знайти.
– Он як! – сказав граф Монте-Крісто. – Розкажіть-но про це, Бертуччо. Це і справді стає цікавим.
І грайливо, насвистуючи мелодію з "Лючії", подався до лави й сів; Бертуччо попрямував за ним, намагаючись розібратися у своїх спогадах.
Він лишився стояти перед графом.
VI. Вендета
– Із чого скажете розпочати, ваша ясновельможносте? – запитав Бертуччо.
– Та з чого завгодно, – відказав граф Монте-Крісто, – я ж узагалі нічогісінько не знаю.
– Мені проте здавалося, що панотець Бузоні розповів вашій ясновельможності...
– Авжеж, певні подробиці; та минуло вже сім чи вісім років, і я все забув.
– То я можу не боятися, що набридну вашій ясновельможності...
– Розповідайте, Бертуччо, розповідайте, ви заміните мені вечірню газету.
– Це розпочалося в 1815 році.
– Ти ба! – сказав граф Монте-Крісто. – Давня це історія.
– Так, мосьпане, проте подробиці такі свіжі в моїй пам'яті, наче воно сталося вчора. У мене був старший брат, він служив ув імператорському війську і дослужився до звання лейтенанта у полку, що складався всуціль із корсиканців. Брат цей був мій єдиний друг; ми осиротіли, коли йому було вісімнадцять років, а мені п'ять, і він виховував мене як сина. У 1814 році, за Бурбонів, брат одружився. Імператор повернувся з острова Ельба, і брат знову подався воювати, був легко поранений під Ватерлоо і відступив із військом за Луару.
– Ви розповідаєте мені історію Ста Днів, Бертуччо, – урвав граф Монте-Крісто, – а вона, якщо не помиляюся, уже давно написана.
– Перепрошую, мосьпане, та ці подробиці необхідні задля початку, і ви обіцяли терпляче вислухати мене.
– Що ж, розповідайте. Я дав слово, тож дотримаюся його.
– Якось ми отримали листа, – мушу вам сказати, ми натоді мешкали в маленькому селі Рольяно, на самісінькому краю рогу Коре, – лист був од брата, він писав нам, що військо розпустили, що він повертається додому через Шатору, Клермон-Ферран, Пюї й Нім, і просив, якщо в мене є гроші, надіслати йому в Нім, знайомому корчмареві, із яким у мене були декотрі справи.
– Із перемитництва, – вкинув граф Монте-Крісто.
– Ох, мосьпане, жити ж якось треба.
– Авжеж; продовжуйте.
– Я вже сказав, що дуже любив брата, то вирішив гроші йому не посилати, а завезти. У мене була тисяча франків, п'ятсот я лишив Ассунті, моїй невістці, а з рештою подався до Німа. Це було неважко: у мене був човен, мені треба було переправити в море вантаж, – усе складалося добре.