Підійшовши до закладу Омера і Джорема, я помітив, що віконниці зачинені, але двері крамниці ще відкриті. Побачивши в глибині магазину містера Омера, що покурював свою люльку біля дверей вітальні, я увійшов і спитав його, як він почувається.
– Та що мені станеться, – відповів містер Омер, – як ваше здоров'ячко? Сідайте... Дим вам не завадить, сподіваюсь?
– Аж ніяк, – сказав я. – Я його навіть люблю, з чужої люльки.
– Аби не з вашої, га? – зареготав містер Омер. – Воно й краще, сер. Погана звичка для молодого чоловіка. Сідайте. Я сам курю тільки через астму.
Містер Омер звільнив місце для мене і поставив крісло. Після того він знову сів, відсапуючись і припадаючи вустами до люльки, ніби з неї вдихав повітря, якого йому бракувало.
– Мені шкода було почути погані відомості про містера Баркіса, – сказав я.
Містер Омер пильно подивився на мене і похитав головою.
– Чи не знаєте, в якому стані він сьогодні? – спитав я.
– Саме це запитання хотів я поставити вам, сер, – відповів містер Омер, – та тільки не наважувався. Це одна з неприємностей нашої професії. Коли клієнт захворіє, ми не можемо запитувати, як його здоров'я.
Цього я й не передбачив; хоч, заходячи, я сам побоювався почути давню пісню. Але коли вже він сам сказав це, то я поспішив похвалити делікатність старого трунаря.
– Так, так, ви розумієте, – сказав містер Омер, похитуючи головою. – Ми не сміємо запитувати. Боже мій, це був би такий сюрприз для хворого, що він може саме від цього і пішов би на той світ. "Кланялися вам Омер і Джорем і веліли спитати, як почуваєтеся сьогодні", або щось подібне.
Ми з містером Омером похитали головами, а потім містер Омер почав смоктати з люльки повітря, якого йому не вистачало.
– Отак наша професія обмежує можливість висловити свою увагу, – почав знову містер Омер. – Взяти мене – хіба ж я один рік знаю Баркіса? Я його сорок років знаю! Але я не можу піти і спитати, як його здоров'я.
Я погодився з містером Омером, що це дуже неприємно.
– Я сподіваюся, що я не користолюбніший за інших. Гляньте на мене! Щохвилини може в мене спинитися подих, і навряд чи за таких обставин я можу бути користолюбним. Чи може бути хто користолюбним, коли знає, що не сьогодні-завтра подиху йому не вистачить, і груди його луснуть, мов старі міхи; та ще, коли цей чоловік має внуків?
– У жодному разі не може! – погодився я.
– Не те, щоб я скаржився на професію, – вів далі містер Омер. – Аж ніяк. Всі спеціальності мають свої добрі й погані сторони. Шкода тільки, що не всі це розуміють.
Містер Омер з шанобливим і дружнім обличчям затягнувся кілька разів і сказав, підбиваючи підсумки першому питанню:
– Отже, ми мусимо довідуватися про Баркіса тільки через Ем'лі. Вона добре знає нас і не має жодних сумнівів щодо нас. Правду кажучи, Мінні і Джорем пішли зараз додому (вона зараз там, бо тепер трохи допомагає своїй тітці) спитати, як почувається хворий сьогодні ввечері; і якщо ви будете такі ласкаві почекати, доки вони повернуться, то вони розкажуть вам усе докладно. Чи не хочете ви чогось? Скажімо, склянку води з сиропом? Я сам п'ю воду з сиропом підчас паління, – сказав містер Омер, підіймаючи склянку, – бо кажуть, що це пом'якшує дихальні шляхи, по яких проходить мій утруднений подих. Ах, боже мій, – хрипко сказав Містер Омер, – то не в дихальних шляхах проблема! Дайте мені досить повітря, – кажу я своїй доньці Мінні, – а я вже сам знайду для нього шляхи.
Справді, йому не вистачало повітря, і я дуже турбувався, побачивши, як він сміється. Коли він відкашлявся, я подякував йому за сироп, але відмовився, бо щойно пообідав, і згодився почекати, доки повернуться його дочка і зять. Потім я спитав про маленьку Ем'лі.
– Ну, сер, – сказав містер Омер, витягаючи з рота люльку, щоб почухати нею підборіддя, – правду вам скажу, я буду щасливий, коли відбудеться її весілля.
– Чому так? – спитав я.
– З нею щось негаразд, – сказав містер Омер. – Не те, щоб вона була не така гарна, бо вона стала ще гарнішою, запевняю вас, ще гарнішою! Не те, щоб вона працювала гірше, ніж раніше, ні! Вона варта була шести робітниць, і вона й тепер варта шести робітниць. Але охота в неї пропала. Чи розумієте ви мене? – містер Омер знову потер підборіддя та ковтнув диму. – Щирості не бачу я в Ем'лі. Того, що я називаю: "Ану, дітки, раз, два, три, ура!" – ось чого я в Ем'лі не бачу.
Його обличчя і рухи були такі виразні до його слів, що я міг тільки стверджувально похитати головою. Це, здається, сподобалося йому, і він повів далі:
– От що, на мою думку, значить, що з нею щось негаразд. Ми багато говорили про це з її дядьком і з її нареченим після роботи: вважаю, що з нею щось негаразд. Завжди, коли говорите про Ем'лі, – сказав містер Омер, трясучи головою, – треба пам'ятати, що це маленьке дівча сповнене любові. Є таке прислів'я: "не зробиш шовкового гаманця зі свинячого вуха". Та я цього не певний, я схильний думати, що це зробити можна, якщо почати змалечку. Адже вона зробила з цього старого човна таку хату, якої з каменю та з мармуру не збудуєш!
– Безперечно! – підтвердив я.
– Любо дивитися, як це мале тулиться до свого дядька, – сказав містер Омер, – як щодня щільніше прив'язується вона до нього. Тепер, ви ж розумієте, якщо вона відкладає, то в неї є перешкоди. Чого ще треба баритись?
Я уважно прислухався до розповіді милого старого, і всім серцем погоджувався з його словами.
– Отже, я їм сказав таке, – лагідно вів далі містер Омер. – Я їм сказав: "Не вважайте, що Ем'лі зв'язана строком навчання у нас. Хай це вас не турбує. Вона працює краще, ніж ми гадали; вона навчилася швидше, ніж ми гадали. Омер і Джорем зможуть і самі впоратись, і вона вільна, коли вам завгодно. Якщо вона схоче потім трохи працювати для нас у себе вдома – дуже добре. Якщо не схоче – теж дуже добре. Так чи так, ми збитків не матимемо". Бо... хіба ж ви не бачите, – сказав містер Омер, торкнувшись мене люлькою, – навряд чи людина з таким важким диханням, як я, та ще маючи внуків, стала б чинити перешкоди такій синьоокій квіточці, як вона.
– Безперечно, ні! – сказав я.
– Безперечно! Правда! – сказав містер Омер. – Гаразд, сер, її кузен... ви знаєте, що це вона з кузеном збирається одружитись?
– О, так, – відповів я. – Я з ним добре знайомий.
– Авжеж, – сказав містер Омер. – Гаразд, сер. Її кузен, скільки я розумію, заробляє тепер непогано; він подякував мені, як і годиться чоловікові (взагалі, мушу сказати, поведінка його викликає в мене високу повагу), і пішов та придбав собі такий чудовий будиночок, про який ми з вами могли б лише мріяти, заплющивши очі. Тепер цей будиночок умебльований гарненько, наче лялькова кімната; і тільки тяжка хвороба Баркіса – бідолашний! – перешкоджає їм тепер одружитися. Так чи так, а трапилася відстрочка.
– А Ем'лі, містере Омер, – спитав я, – чи вона вже не така стурбована?
– Ну, на це, знаєте, – відповів він, знову потираючи своє подвійне підборіддя, – не можна було б, звичайно, чекати. Перспектива змінити життя і відокремитися, і всяке таке, все це й близько до неї, і далеко від неї водночас. Смерть Баркіса не може це надовго відстрочити, але його затяжна хвороба – може. Так чи так, а справи дуже непевні, як бачите.
– Так, бачу, – сказав я.
– Ем'лі трохи хвилюється і тривожиться і, здається, тепер більше, ніж будь-коли. Щодня вона начебто ніжнішою стає до свого дядька і шкодує розлучитися з ними всіма. Одного мого ласкавого слова досить, щоб її очі наповнилися сльозами; і коли б ви бачили її з дівчам моєї Мінні, ви б цього ніколи не забули. Прямо дивно, – задумано сказав містер Омер, – як любить вона цю дитинку!
Це здалося мені зручною нагодою спитати містера Омера, доки нашу розмову не обірве повернення його дочки та її чоловіка, чи знає він щось про Марту.
– Ах, – засмучено відповів він, похитуючи головою. – Нічого доброго. Сумна історія, сер, хоч і не знаю, як ви довідалися про неї. Ніколи не помічав я нічого поганого в цій дівчині. Я б цього не казав перед моєю Мінні, бо вона сердиться на мене за це, але, справді, нічого не помічав. Та й ніхто з нас не мав підозр.
Містер Омер раніше за мене почув кроки своєї доньки і застережливо моргнув мені, підштовхнувши мене люлькою. Негайно після цього увійшла Мінні зі своїм чоловіком.
Вони розповіли, що містерові Баркісу "так погано, як тільки може бути", що він зовсім непритомний; і що містер Чілліп, виходячи від хворого, сумно сказав, що ніяка медицина, ні хірурги, ні аптекарі не могли б допомогти йому. Лікарі й хірурги вже не допоможуть йому, сказав містер Чілліп, а аптекарі можуть лише отруїти його.
Почувши це і довідавшись, що містер Пеготті там, я вирішив піти нарешті до моєї няньки. Побажавши доброї ночі містерові Омеру та містерові і місіс Джорем, я попростував туди з сумним почуттям, думаючи про містера Баркіса, як про нову і зовсім іншу істоту.
На мій тихий стукіт у двері відповів містер Пеготті. Він не дуже здивувався, побачивши мене. Я помітив, що не дуже здивувалась і моя стара нянька; гадаю, що очікування на ту страшну подію зводить нанівець усі інші несподіванки.
Потиснувши руку містерові Пеготті, я зайшов до кухні; він тихо причинив двері за мною. Маленька Ем'лі сиділа перед каміном, затуливши обличчя руками. Гем стояв поруч із нею.
Ми розмовляли пошепки; прислухалися до кожного звуку в горішній кімнаті. Дивно було мені не бачити містера Баркіса в кухні, хоч я міг би подумати про це і під час попереднього мого приїзду.
– Дуже мило з вашого боку, мастере Деві, що ви приїхали, – казав містер Пеготті.
– Це надзвичайно мило, – підтвердив Гем.
– Ем'лі, люба моя! – скрикнув містер Пеготті. – Глянь сюди! Ось мастер Деві приїхав! Та бадьоріше, красунечко! Ти що ж, і слова не скажеш до мастера Деві?
Мов зараз бачу, як затремтіла вона. І тепер ще відчуваю холод її руки. Вона відсахнулася від мене, притулилася до свого дядька і мовчки, все ще тремтячи, схилила голову йому на плече.
– У неї таке ніжне серденько, – сказав містер Пеготті, пестячи своєю грубою великою рукою її пишне волосся, – що вона не в силах терпіти це горе. Це не дивно, мастере Деві; молодь не звикла до таких випробувань: пташеня моє боїться... це не дивно.
Вона ще щільніше притулилася до нього, але не підвела голови та ні слова не мовила.
– Вже запізно, люба моя, – сказав містер Пеготті, – і ось Гем прийшов забрати тебе додому.