З одного боку йому уявилися землі, раби, добробут, становище в суспільстві; з другого — бідність, гірша за смерть.
І все ж таки відповідь плантаторова свідчила, що він ще не здався остаточно.
— Ну що ж, небоже, ти висловився досить ясно. Але я не знаю, чи прихильна до тебе моя дочка. Ти хочеш, [458] щоб вона стала твоєю дружиною. Та чи хоче цього вона? Мені здається, тут ще немає певності.
— Я думаю, дядечку, багато що залежатиме від вас. Ви її батько. Я певен, що ви зможете переконати її.
— Сам я не дуже цього певен. Не така вона людина, щоб її можна було переконати супроти її волі. І ти, Касе, знаєш це не гірше за мене.
— Я знаю тільки одне: я твердо вирішив пристати до берега, як ото кажуть моряки, і хочу, щоб господинею Каса-дель-Корво була Лу, а не котрась інша жінка з цього селища чи, зрештою, з цілого Техасу.
Вудлі Пойндекстер аж здригнувся, почувши ці недобрі слова. Уперше йому сказали отак в обличчя, що н є він уже господар Каса-дель-Корво. І хоч сказано це було не прямо, він добре зрозумів натяк.
І знов перед його внутрішнім зором постало все, що він мав: землі, раби, добробут, становище, а поряд — те, що його чекало: бідність і загальна зневага.
Бідність лякала його, проте не більше, ніж чоловік, що стояв перед ним,— його небіж, який хотів замінити йому сина.
Неможливо збагнути, чому Добро так часто дає здолати себе Злу. Так сталось і цього разу. Добро в душі Пойндекстера відступило перед злом. Він пообіцяв небожеві свою допомогу, хоча й знав, що занапастить цим щастя рідної дочки.
— Лу!
— Що, батьку?
— Я маю до тебе одне прохання.
— Яке, батьку?
— Ти знаєш, що твій двоюрідний брат Кас кохав тебе. Він ладен умерти за тебе. Та йдеться не про те — він хоче з тобою одружитись.
— Але я не хочу одружуватися з н и м. Ні, батьку, краще я помру! Зухвалий негідник! Я розумію, що це означає. І чому він переказує своє освідчення тобою? То можеш сказати йому, що я скоріш подамся в дику прерію і зароблятиму собі на хліб, ловлячи диких коней! Так і скажи!
— Подумай, дочко! Ти, мабуть, не знаєш...
— Що ти боржник мого прекрасного кузена? Я все [459] знаю, любий тату. Але знаю й те, що ти Вудлі Пойн-декстер, а я твоя дочка.
Хоч який був тонкий цей натяк, але справив сподіваний вплив. У душі плантатора спалахнула колишня гордість, і він відказав:
— Луїзо, люба! Як ти схожа на свою матір! А я сумнівався в тобі. Пробач, моя благородна дитино. Забудьмо те, що було. Роби як знаєш. Коли хочеш — відмов йому.
Розділ LXXXV ДОБРИЙ КУЗЕН
Луїза Пойндекстер не забарилася скористатись батьковим дозволом. Не минуло й півгодини, як Колхаун дістав рішучу відмову.
Відставний капітан сватався уже втрете. Щоправда, перші два рази не так прямо, а більше натяками й недомовками.
Третій раз мав бути останнім — про це свідчила Луїзина відповідь. То було коротке "ні", підкріплене таким самим коротким і промовистим "ніколи". Молода креолка сказала це навпростець, без зайвих церемоній і вибачень.
її відмова начебто не здивувала Колхауна. Певно, саме такої відповіді він і чекав. Не виявив він і звичайного за таких обставин смутку чи розпачу. Обличчя його лишалося незворушне й навіть не поблідло. Він стояв перед двоюрідною сестрою, мов ягуар, що завмер перед стрибком на свою жертву. Очі його ніби говорили: "Зараз ти в меня заспіваєш іншої".
Та сказав він ось що:
— Ти серйозно, Лу?
— Авжеж, сер. Хіба схоже, що я говорю жартома?
— Ти говориш так, наче не завдала собі клопоту подумати.
— Про що?
— 'Багато про що.
— Скажи мені!
— Ну, по-перше, про те, як я тебе кохаю. Вона промовчала.
— Я так тебе кохаю,— провадив він, чи то пояснюючи, чи то благаючи,— так кохаю, Лу, як ще ніхто [460] нікого не кохав. Це кохання може згасити тільки моя смерть. Твоя його не згасить. Він замовк, але відповіді не було.
— Дарма розказувати тобі історію мого кохання. Воно зродилося того самого дня й тієї самої години, як я вперше побачив тебе. Не скажу, що я кохав тебе дедалі дужче, ні, дужче кохати просто неможливо. Не знаю, чи пам'ятаєш ти, як я приїхав тоді в дім твого батька, шість років тому. Я зліз з коня, і ти запросила мене прогулятися з тобою по саду, поки подадуть обід. Ти була тоді зовсім дівчинкою, Лу, але вже такою красунею, як тепер. Коли ти взяла мене за руку й повела доріжкою під деревами, ти, звісно, й гадки не мала, що дотик твоїх пальчиків збудив у мені дивний трепет, а твоя мила балачка залишила в моєму серці такий глибокий слід, що його не могли стерти ні час, ні відстань, ні навіть гуляще життя.
Луїза слухала його мовчки, але вже не так байдужно, як перше. Та й яку б жінку не зворушили ті красномовні, палкі й солодкі для жіночого вуха слова! Отож і в погляді молодої креолки засвітилося коли й не схвалення, то принаймні співчуття. Але вона й далі мовчала.
Колхаун заговорив знову:
— Атож, Лу, я кажу щиру правду. Я спробував усі ті засоби. Шість років — цілком достатній час. Від Міссісіпі до Мексики — чимала відстань, а я поїхав туди тільки для того, щоб забути тебе. Та й це було марно, і, повернувшись, я вкинувся в гульню. Новий Орлеан добре все те знає... Я не запевнятиму тебе, ніби моє почуття стало ще сильніше від того, що я намагався його придушити. Ні, я вже казав, що сильнішого просто не може бути. З тієї хвилини, як ти взяла мене за руку й назвала кузеном — та ще й гарним кузеном, Лу! — від тієї самої хвилини воно палало в мені з однаковою силою. А як і пригасало, то хіба лиш тоді, коли з ревнощів я так ненавидів тебе, атож, так ненавидів, що ладен був убити!
— Бог з тобою, капітане Колхауне! Що це за дикі вигадки? Безглуздя якесь!
— А проте я кажу правду. Часом я так тебе ревнував, що насилу стримував себе. Але почуттів своїх стримати не міг, ти це знаєш.
— На жаль, кузене, я не можу нічого зарадити. Я ніколи не давала тобі приводу думати... [461]
— Я знаю, що ти хочеш сказати, можеш і не доказувати. За тебе докажу я сам: "думати, що я кохаю тебе". Ось слова, які ти хотіла сказати. А я й не думав. І не закидаю тобі, ніби ти зваблювала мене. Не ти в цьому винна. Винен Бог, що наділив тебе такою вродою, або ж диявол, який надав мені побачити її.
— Те, що ти кажеш, тільки завдає мені болю. Та не думаю, щоб ти хотів улестити мене. Надто серйозно ти говориш. Але повір, кузене Кассію, усе це химери, і ти легко їх позбудешся. Є інші жінки, куди вродливіші за мене, і не одна з них рада була б почути такі слова. Чому б тобі не звернути свій погляд на них?
— Чому? — гірко, з притиском перепитав Колха-ун.— Марне запитання!
— Ні, не марне, і я повторюю його. Куди марніше твоє захоплення мною. Мушу тобі щиро сказати, Кассію : я не кохаю і не можу покохати тебе.
— То ти не хрчеш стати моєю дружиною?
— Оце таки марне запитання. Я ж сказала, що не кохаю тебе. Хіба цього не досить?
— А я сказав, що я тебе кохаю. І це одна з причин, чому я хочу одружитися з тобою. Але є ще й інші. Хочеш послухати?
При останніх словах з обличчя Колхауна зник благальний вираз. Тепер він знов скидався на ягуара перед стрибком.
— Ти сказав, що є й інші причини. Назви їх, не соромся. Я не боюсь нічого.
— Он як? — насмішкувато мовив він.— Не боїшся?
— Не знаю, чого б мені боятися. А що, хіба є чого?
— Я не кажу — тобі, а от твоєму батькові таки є чого.
— То я хочу знати. Все, що стосується батька, так само стосується й мене. Я його дочка і тепер, на жаль, єдина дитина... Говори далі, кузене Кассію! Що там за хмара над нами нависла?
— Не хмара, Лу, а серйозна і цілком реальна небезпека. Лихо, з яким йому вже несила боротися. Ти змушуєш мене говорити про речі, яких тобі краще б не знати.
— Та невже? Помиляєшся, кузене Касе. Я вже знаю про ті речі. Мені відомо, що мій батько весь у боргах і що заборгував він тобі. Та й як мені було цього не зрозуміти? З твоєї бундючної поведінки в домі, з хазяйського тону, яким ти говориш при слугах, навіть [462] вони вже здогадалися, що тут щось не те. Ти — власник Каса-дель-Корво, я це знаю. Але я — не твоя власність! Ця смілива відповідь збила з Колхауна пиху. Козир, на який він розраховував, явно не обіцяв виграшу, і відставний капітан притримав його. Він мав у руках ще сильніший козир і тут-таки виклав його.
— Он як! — глузливо сказав він.— Ну що ж, коли я й не владний над твоїм серцем, то твоє щастя — в моїй владі. Я знаю того ницого негідника, через якого ти мені відмовила...
— Про кого це ти?
— Яке святе невідання!
— Цього разу справді. Та коли під негідником ти маєш на думці себе, то з цим я згодна. Визначення надто точне, і помилитися важко.
— Нехай так! — відказав Колхаун, аж побагровівши з люті, але ще стримуючи себе.— А коли вже ти маєш мене за таке ніщо, то навряд чи твоя думка про мене зміниться на краще, коли я скажу, що збираюся зробити з тобою!
— Зробити зі мною? Чи не надто ти зарозумілий, кузене Касе? Ти говориш так, наче я твоя служниця чи рабиня. А до цього далеко.
Колхаун аж зіщулився від цієї гнівної одповіді, але промовчав.
— Схаменися! — провадила Луїза.— Що це за погрози? Ану скажи, що ти збираєшся зі мною зробити? Я хочу знати.
— Дізнаєшся.
— Ні, скажи! Виженеш мене в прерію чи зашлеш у монастир? А може, замкнеш у в'язницю?
— Ну, тобі б напевне сподобалося, якби тебе замкнули там разом із...
— Кажи ж бо! Яка буде моя доля?,Я з нетерпінням чекаю присуду.
— Не поспішай. Перша дія відбудеться завтра.
— Так скоро? А можу я спитати — де?
— В суді.
— Як вас розуміти, сер?
— Ти станеш перед суддею і присяжними.
— Ви собі можете жартувати, капітане Колхауне. Але дозвольте вам сказати, лцо мені не до душі такі жарти...
— Де ж пак, жарти! Я кажу те, що є. Завтра починається суд, і містер Моріс Джеральд,— чи Мак— [463] Свинні, чи О'Кнуррі, чи яке там його ірландське прізвисько,— стане перед суддею як обвинувачений у справі про вбивство твого брата.
— Це брехня! Моріс Джеральд не...
— Не вбивав його, ти хочеш сказати? Атож, звину-• вачення ще треба довести. І воно буде доведене,
і вирішальні докази про нього суд почує з твоїх-таки уст, на превелику втіху присяжних.
Великі, наче в газелі, очі молодої креолки ще дужче розширились. Та й дивилася вона на співрозмовника так само, як дивиться злякана газель: зі страхом, подивом і німим запитанням.
Минуло не менш як десять секунд, поки вона здобулася на слово.