Петроній розумів прекрасно, що Лігію переведено туди тільки для того, щоб не померла й не уникнула амфітеатру, отже легко йому було здогадатися, що саме з цієї причини мусять її пильнувати як ока в лобі.
— Певно, — говорив він собі, — імператор із Тигелліном призначають її на якесь особливе, страшніше від усіх видовище, і Вініцій скоріше сам загине, ніж зуміє її звільнити.
Вініцій, одначе, теж втратив сподівання, що йому вдасться її визволити. Нині міг це зробити лише Христос. Молодому трибунові вже йшлося тільки про те, щоб міг із нею побачитись у в'язниці.
З якогось часу не давала йому спокою думка, що Назарій влаштувався ж усе-таки в Мамертинській в'язниці як найманець для винесення трупів, отже, вирішив і собі спробувати цей шлях.
Підкуплений за величезну суму доглядач Смердючих Ям погодився його взяти в число своїх людей, яких щоночі посилав за трупами до в'язниці. Небезпеки бути впізнаним для Вініція було небагато. Цьому сприяли: темрява, одяг раба й погане освітлення в'язниці. Зрештою, кому могло спасти на думку, щоб патрицій, онук і син консулів, міг перебувати серед могильщиків, наражаючись на небезпеку вдихання випарів в'язниці та Смердючих Ям, став до роботи, до якої людей змушувала тільки неволя або надзвичайні злидні?
Але він, коли настав довгожданий вечір, з радістю обв'язав стегна та обгорнув голову ганчіркою, просоченою скипидаром, і з хвилюванням у серці вирушив разом з гуртом інших могильщиків на Есквілін.
Преторіанці, які охороняли в'язницю, не чинили їм перешкод, усі ж бо забезпечені були відповідними тесерами, які центуріон перевіряв при світлі ліхтаря. За хвилину великі залізні двері відчинилися перед ними, і вони ввійшли.
Вініцій побачив перед собою величезний склепінчастий підвал, із якого був вихід до інших. Тьмяні каганці освітлювали приміщення, переповнене людьми. Одні лежали під стінами, чи то занурені в сон, чи то мертві. Інші оточили велику посудину з водою, що стояла посередині, з якої пили, наче змучені пропасницею, деякі сиділи на землі, обпершись ліктями на коліна та обхопивши голову руками, де-не-де спали діти, попритулявшись до матерів. Навколо чулися то стогони й голосне прискорене дихання хворих, то плач, то шепотіння молитви, то спів гімну впівголоса, то прокльони охоронців. У задушливому повітрі підземелля відчувався трупний сморід. У похмурих глибинах ворушилися темні постаті, ближче ж, при миготливих каганцях, видно було бліді, перелякані обличчя, виснажені голодом, зі згаслими або запаленими гарячкою очима, з посинілими губами, зі струмками поту на лобах і злиплим волоссям. По кутках голосно марили хворі, інші просили води, деякі — щоб їх вели на смерть. А була ж це в'язниця менш страшна, ніж старий Тулліанум. У Вініція від вигляду цього підвалу підкосилися ноги й перехопило подих. Від думки, що Лігія перебуває в цьому жахливому убозтві, волосся заворушилося на голові, а на вустах завмер крик розпачу. Амфітеатр, ікла диких звірів, хрести — все було ліпше від цих страхітливих, заповнених трупним смородом підземель, у яких благальні людські голоси повторювали з усіх кутків:
— Ведіть нас на смерть!
Вініцій впився нігтями в долоні, бо відчував, що слабне і ось-ось знепритомніє. Все, що досі пережив, любов і скорботу, заступило бажання смерті.
Раптом пролунав поряд з ним голос доглядача Смердючих Ям:
— А скільки маєте нині трупів?
— Буде з дюжину, — відповів тюремний наглядач, — але до ранку буде більше, бо там уже деякі доходять під стінами.
І почав нарікати на жінок, які переховують мертвих дітей, щоб довше їх мати біля себе і не віддавати, поки можна, до Смердючих Ям. Доводиться відшукувати трупи лише по запаху, через них повітря, й так страшне, псується ще дужче. "Волів би бути рабом у сільському ергастулі, — сказав він, — аніж охороняти цих собак, які гниють за життя". Доглядач Ям утішав його, стверджуючи, що його служба не легша. Протягом цього часу до Вініція повернулося відчуття реальності, й він почав роззиратися в підземеллі, в якому марно шукав очима Лігію, думаючи при тому, що може її взагалі не побачити, допоки буде жива. Підвалів таких було кільканадцять, сполучених між собою щойно викопаними коридорами, могильщики ж заходили тільки в ті приміщення, з яких треба було забирати тіла померлих, тож Вініція охопив страх: захід, що коштував йому стількох зусиль, може виявитися марним.
На щастя, його патрон прийшов йому на допомогу.
— Трупи зараз же треба виносити, — сказав він, — бо зараза найдужче передається через них. Інакше помрете й ви, і в'язні.
— На всі підвали нас десятеро, — відповів наглядач, — і мусимо ж спати.
— То я тобі залишу чотирьох моїх людей, які вночі ходитимуть по підвалах і дивитимуться, чи не помер хто.
— Вип'ємо завтра, якщо це зробиш. Кожен труп нехай заносять на перевірку, бо прийшов наказ, аби померлим протикати шию, а потім одразу ж з ними до Ям!
— Добре, але ж вип'ємо! — відповів доглядач.
Потім визначив чотирьох людей, а серед них і Вініція, з рештою заходився вкладати трупи на носилки.
Вініцій зітхнув. Був певен принаймні, що тепер відшукає Лігію.
І передовсім почав ретельно оглядати перше підземелля. Заглядав у всі темні кутки, куди майже не доходило світло каганця, оглянув тих, які спали під стінами, вкриті ганчір'ям, обдивився тяжкохворих, яких стягли в окремий куток, одначе Лігії ніде не було. У другому та третьому підвалах пошуки його також виявилися безуспішними.
Тим часом година була пізня, трупи вже винесено. Охоронці, уклавшись у проходах, які сполучають підвали, поснули, діти, втомлені плачем, замовкли, в підземеллі чути було тільки важке дихання та де-не-де ще шепотіння молитов.
Вініцій увійшов із каганцем до четвертого по черзі підвалу, значно меншого за розмірами, і, піднісши вогонь угору, почав роздивлятися.
І раптом здригнувся, бо здалося йому, що під заґратованим отвором у стіні бачить величезну постать Урса.
Тож миттю задувши каганець, підійшов до нього й запитав:
— Урсе, це ти?
Велетень повернув голову:
— А ти хто?
— Не впізнаєш мене? — запитав молодик.
— Ти погасив каганець, як же я можу тебе впізнати?
Але Вініцій побачив Лігію, що лежала на плащі біля стіни, тож, не кажучи нічого більше, опустився навколішки біля неї.
Урс упізнав його і сказав:
— Слава Христу! Але не буди її, пане.
Вініцій, стоячи навколішках, дивився на Лігію крізь сльози. В темряві міг розрізнити її лице, що здалося йому білим, як алебастр, і схудлі руки. Від цього її вигляду любов його перетворилася на пронизливий біль, який вразив його до глибини душі, й разом з тим на жалість, шанобу та обожнювання, що, впавши ниць, почав цілувати край плаща, на якому спочивала найдорожча в світі людина.
Урс довго дивився на нього мовчки, та врешті-решт смикнув його за туніку.
— Пане, — запитав, — як ти потрапив сюди і чи прийшов її врятувати?
Вініцій підвівся й протягом хвилини ще не міг побороти свого хвилювання.
— Вкажи мені спосіб! — відповів він.
— Я думав, що ти його знайдеш, пане. Мені один тільки спадав на думку…
Тут кинув погляд на заґратований отвір, потім, ніби відповідаючи самому собі, сказав:
— Так!.. Але там же солдати…
— Сотня преторіанців, — відповів Вініцій.
— Отже — не пройдемо!
— Ні!
Лігієць потер долонею лоб і запитав удруге:
— Як же ти ввійшов?
— Маю тесеру від доглядача Смердючих Ям…
І раптом замовк, ніби вражений новою думкою.
— Присягаюся муками Спасителя! — заговорив квапливо. — Я тут залишусь, а вона нехай візьме мою тесеру, нехай загорне голову ганчіркою, накине на плечі плащ і вийде. Серед рабів-могильщиків є кілька підлітків, отже преторіанці не впізнають її, а коли дістанеться дому Петронія, той врятує її!
Але лігієць опустив голову на груди й відповів:
— Вона не погодиться на це, бо любить тебе, а до того ж хвора і звестися на ноги сама не може.
За хвилину додав:
— Якщо ти, пане, і шляхетний Петроній не могли її визволити із в'язниці, то хто ж її може врятувати?
— Лише Христос!..
Потім замовкли обидва. Простодушний лігієць міркував собі: "Адже він би міг усіх урятувати, але якщо вже цього не робить, то, мабуть, настала година мук і смерті". І згоден був на неї для себе, але жаль йому було до глибини душі цього дитяти, яке виросло на його руках і яке любив дужче за життя.
Вініцій опустився навколішки коло Лігії. Крізь заґратований отвір проникло до підземелля сяйво місяця й освітило її краще за каганець, який миготів над дверима.
Раптом Лігія розплющила очі й, поклавши свої гарячі долоні на руки Вініція, сказала:
— Бачу тебе — і знала, що прийдеш.
А він припав до її рук і почав прикладати їх до чола й до серця, потім злегка підняв її, притискаючи до грудей.
— Я прийшов, люба, — сказав він. — Нехай тебе Христос збереже і врятує, о Лігіє кохана!..
І не міг більше говорити, бо серце почало в нього нити від скорботи й любові, а скорботу не хотів перед нею виявляти.
— Я хвора, Марку, — відповіла Лігія, — і чи на арені, чи тут, у в'язниці, мушу померти… Але я молилась, аби тебе перед тим побачити, й ти прийшов: Христос мене почув!
Він іще не міг здобутися на слова й тільки притискав її до грудей, а вона мовила далі:
— Бачила тебе крізь вікно в Тулліанумі — і знала, що хотів прийти. А тепер Спаситель дав мені хвилинку ясності розуму, щоб ми могли попрощатися. Вже я йду до нього, Марку, але кохаю тебе й кохатиму завше.
Вініцій опанував себе, придушив біль у собі й заговорив голосом, якому намагався надати спокою:
— Ні, люба. Ти не помреш. Апостол велів сподіватися та обіцяв молитися за тебе, а він знав Христа, Христос його любив і ні в чому йому не відмовить… Коли б тобі судилося померти, Петро не наказував би надіятись, а він мені сказав: "Сподівайся!" Ні, Лігіє! Христос змилується наді мною… Він не хоче твоєї смерті, він її не допустить… Присягаюся тобі іменем Спасителя, Петро молиться за тебе!
Настала тиша. Єдиний каганець, який висів над дверима, згас, але зате світло місяця лилося крізь отвір. У протилежному кутку підвалу запищало дитя й затихло. Знадвору лише долітали голоси преторіанців, які, відбувши свою зміну в охороні, грали біля муру в "дванадцять ліній".
— О Марку, — відповіла Лігія, — Христос сам благав Отця: "Позбав мене цієї чаші страждань", одначе випив її до дна.