Це вимагало від васальних країн підвищення продуктивності праці, а домінуючі держави накопичували величезні ресурси, які можна було вкладати в грандіозні будівельні проекти або витрачати на загарбницькі війни та постійні внутрішні конфлікти, що мали тенденцію розривати ці держави на шматки. За часів Перської імперії данина надходила у вигляді сировини та промислових товарів. Пізніше Римська імперія перейшла на грошові податкові розрахунки й вимагала від провінцій сплачувати належне золотою монетою.
Для дипломатичних відносин між владними силами також були необхідні товари, що переходили з рук у руки як подарунки, які правителі відправляли під охороною послів до своїх колег-володарів у далекі країни. Хочеться вірити, що перські килими та китайські вишивки, знайдені в могилах пазирикських вождів, які контролювали перевали через Алтайські гори, були дипломатичними дарами, надісланими, щоб заохотити правителів цього важливого регіону до виконання дружніх зобов'язань і сприяти вільному руху предметів торгівлі. Пізніше багато подарунків надсилали китайським і візантійським імператорам з метою покращення дипломатичних стосунків.
Якою б не була мета цих дарувань, чи то їх робили з примусу, чи то в надії на встановлення добрих відносин з елітами далеких країн, загальним наслідком було заохочення виробництва та значне пожвавлення руху товарів. Інакше кажучи, саме осілі землеробські суспільства в їхніх дедалі складніших політичних проявах давали поштовх комерційній мобільності, створюючи щільну мережу маршрутів сполучення. Станом на початок І ст. до н.е. ці мережі були настільки пов'язані між собою, що римський світ і Китай утворили єдину систему.
Кочовики степу
Весь час у цій книзі наголошувалося на важливій ролі степового коридору як дуже своєрідного середовища, сприятливого для кочовиків-скотарів, яке заохочувало людей до переміщення. Хоча на загальному рівні це дійсно так, реальність є дещо складнішою. Степ насправді є сукупністю мікросередовищ, серед яких переважають трав'янисті пасовища. У річкових долинах, яких тут багато, були розташовані добре зволожені луки та ділянки рідколісся, а в горах, що траплялися подекуди, росли ліси, що змінювалися альпійськими пасовищами. Це відмінності в екології надавали громадам можливості використовувати їх у своїх господарських стратегіях. Там, де протікали річки, пишні луки в їхніх долинах були зручним місцем для базових таборів, де, за певних обставин, якась частина громади могла мешкати впродовж усього року. Тут можна було вирощувати й заготовляти фураж для отар і стад, коли ті поверталися з літнього випасу. З іншого боку, гори були сприятливим середовищем для відгінного скотарства, коли вся громада або її частина піднімалася на гірські пасовища влітку, а на зиму поверталася до нижніх долин. У більш відкритих степах, таких, як казахські, щорічні переміщення, часто на великі відстані, відбувалися вздовж лінії північ-південь, що здебільшого залежало від широти, яка визначала найкращі зимові та літні пасовища.
Умови на території великої смуги степу, що простяглася приблизно на 9000 км від Великої Угорської рівнини до Маньчжурії, мінялися зі сходу на захід, частково через відмінності в рельєфі, а частково через вплив на західні регіони океанічного клімату, пов'язаного з Атлантикою. Отже, низинна Велика Угорська рівнина з її м'яким кліматом була набагато більш придатним для життя середовищем, ніж високогір'я Монголії, більша частина якого розташована на висоті понад 1500 м, де зимові температури можуть опускатися до —40 °C. Цей кліматичний градієнт був одним із факторів, що заохочував періодичні переміщення населення зі сходу на захід, особливо під час кліматичних потрясінь.
Характер кочового скотарства був предметом широкого обговорення, і з етнографічної літератури добре відомо, що воно може набувати різних форм, від трансгуманції, коли частина громади разом із тваринами на кілька місяців залишає постійне місце проживання, а потім повертається назад, до цілком кочового скотарства, що передбачає переміщення всієї громади, яка може використовувати або не використовувати старі місця стоянок на циклічній основі. Для цілком кочового скотарства необхідна наявність колісних засобів пересування для перевезення родини та її майна з одного пасовища на інше. Зазвичай вважають, що поява колісних засобів пересування в причорноморському степу на старті ІІІ тисячоліття до н.е. в ямній культурі сигналізує про початок повністю кочового життя в степовій зоні.
Початок скотарства є ще однією темою, яка викликає палкі дискусії. Однак існує широкий консенсус щодо того, що скотарство є адаптацією змішаних форм сільського господарства, і з археологічних свідчень зрозуміло, що свійські тварини – вівці, кози та велика рогата худоба – поширилися від цілком землеробських громад східної Європи на схід на територію причорноморського степу, починаючи з 5-го тисячоліття. Деякі степові громади, що перейшли від мисливства до тваринництва, також почали вирощувати зернові культури, але майже ніколи у значній кількості. На більшій частині степової зони мобільним мисливцям і збирачам, багато з яких також дуже покладалися на рибальство на додачу до полювання і збирання, було легше пристосуватися до догляду за свійськими тваринами, ніж змінити свій спосіб життя на осілий і прив'язаний до циклів вирощування врожаїв. Але не всі вони пасивно сприймали ідеї із заходу. Мисливці на коней Ботайського регіону Казахстану навчилися приручати більш слухняних тварин зі своєї здобичі, щоб на них можна було їздити верхи, полегшуючи полювання на диких звірів. Це дало змогу краще керувати табунами й призвело до повного одомашнення коня та його використання не тільки для верхової їзди, але й для отримання м'яса та молока, а також як тяглової сили. В інших місцях, можливо, на південному краю пустелі Каракуми або в передгір'ях Копет-Дагу, диких двогорбих верблюдів одомашнювали як в'ючних тварин, а також заради їхнього молока та тонкої шийної вовни. Різні природні умови, характерні для степу й пустельного степу, по-різному використовувалися скотарями, які їх населяли. Отари й стада, які вони обирали для випасу, і режими пересування, необхідні для їхнього утримання, були обмежені вимогами навколишнього середовища. Це, зі свого боку, впливало на суспільний устрій. Громади, чиї засоби до існування залежали від отар овець і кіз та стад великої рогатої худоби, могли пересуватися родинами або розширеними родинами, тоді як тим, хто керував великими табунами напівдиких коней, доводилося працювати разом у більших за розміром групах. Інші, ті, хто заготовляв фураж на луках у долинах, могли вести більш осілий спосіб життя. По всій довжині та ширині степу, з його великим розмаїттям мікросередовищ, мусило діяти багато різних соціально-економічних систем. На сьогодні археологія може дати тільки уявлення про це розмаїття.
12.1 Маршрути відгонного тваринництва, які донедавна використовувалися в Казахстані. Стада переганяли із зимових до гірських літніх пасовищ, причому деякі з них долали значні відстані.
12.2 Двогорбі верблюди в пустелі Гобі на півдні Монголії. З тонкої шерсті на шиї тварин, яка починає добре відростати на тих із них, хто мало рухається, виготовляють найкращі високоякісні килими.
На тлі цієї локальної мобільності треба розглядати більш масштабні переміщення людей та ідей. На початку 5-го тисячоліття до н.е. зі східної Європи на схід поширився досвід вирощування сільськогосподарських культур і одомашнення овець, кіз і великої рогатої худоби, а згодом – технологія металургії міді. На момент початку 4-го тисячоліття скотарство й обробка міді були добре розвинені на території до південного Уралу на сході, а станом на 3300 р. до н.е. їх практикували громади в Алтай-Саянському регіоні, відомі археологам як афанасіївська культура. Наявні на сьогодні докази вказують на те, що це явище, ймовірно, було наслідком міграції значної кількості людей з Уральського регіону на Алтай, під час якої вони подолали 2000 км степу. Саме з Алтай-Саянського регіону знання про скотарство та обробку міді поширилися до Таримського басейну й Монголії.
Паралельно з потоком ідей та вмінь із заходу на схід можна помітити початок дії міграційних патернів, за якими кочовики рухалися через степ на захід. Найбільш раннім проявом цього була поява кінних кочовиків у дельті Дунаю наприкінці 5-го тисячоліття (суворівська культура). Далі, приблизно у 2800 р. н.е., відбулося більш масштабне переселення скотарів-кочовиків ямної культури з причорноморського степу далі у Європу аж до степової зони Великої Угорської рівнини на заході. Вторгнення племен ямної культури було першим із довгої серії міграцій степових громад до Карпатського басейну, кульмінацією яких стала монгольська навала у ХІІІ ст. н.е. Майже безупинний рух людей до найзахіднішого краю степу впродовж 5000 років є однією з найбільш стійких і визначних рис євразійської історії. Дуже спрощено це можна пояснити як демографічну проблему: постійне зростання населення в східній степовій зоні Алтай-Саян-Монгольського регіону змушувало людей рухатися до сусідніх районів Китаю, у Центральну Азію та західні степи. У Китаї та Центральній Азії кочовики мали справу з осілими суспільствами, з якими врешті-решт зливалися, але в західному степу вони стикалися зі схожими на себе кочовиками-скотарями, і приводили їх у рух, як низку падаючих кісточок доміно. Коливання клімату, можливо, заохочували, а іноді й примушували, до міграції. До того ж треба пам'ятати, що західний степ був більш придатним для життя і продуктивним середовищем, ніж східний регіон.
Хоча ці фактори, ймовірно, були основними силами, що змушували маси людей рухатися на захід, певний вплив також мала еволюція соціальних систем. Найважливіші зміни відбулися на початку 1-го тисячоліття до н.е., і вони були пов'язані з виникненням в Алтай-Саянському регіоні потужних кочових еліт, які могли залучати до себе великі групи прихильників. Ці загони, схоже, мали можливість бути вільними від повсякденних життєвих турбот, що давало їм свободу пересуватися за власним бажанням.