В очах усіх це була повна немилість. Катерина і д'Алансон, гадаючи, що він загинув, зітхнули вільніше, а Генріх, сподіваючись, що про нього забули, пив і їв спокійніше.
При дворі ніхто не підозрював справжньої причини недуги короля. Метр Амбруаз Паре і його колега Мазілль, приймаючи наслідок за причину, визнали запалення шлунку. В зв'язку з цим, вони приписали зм'якшувальний режим, що тільки допомагав приватно приписаному питву Рене, яке Карл приймав тричі на день з рук своєї мамки і яке було головним його живленням.
Ла Моль і Коконна сиділи у Венсенні під найсуворішим наглядом. Маргарита і пані де Невер багато разів робили спроби добитися до них або, принаймні, передати листа, але даремне.
Одного ранку, серед повсякчасних змін в здоров'ї то в бік поліпшення, то в бік погіршення, Карл відчув себе трохи краще і звелів пустити до себе весь двір, який, за звичаєм, щоранку збирався на королівське вставання, хоч уставання й не відбувалось. Двері відчинили, і всі, побачивши його бліде обличчя, жовте, як слонова кость, чоло, гарячковий вогонь, що блищав у запалих, обведених темними кругами очах, зрозуміли, як жахливо вразила здоров'я молодого монарха невідома недуга.
Королівська опочивальня незабаром наповнилась цікавими придворними.
Катерину, д'Алансона і Маргариту попередили, що король приймає.
Усі троє увійшли один по одному, з невеликими переміжками: Катерина спокійна, д'Алансон усміхаючись, Маргарита пригнічена.
Катерина сіла в головах у сина, не помічаючи погляду, яким він зустрів її наближення.
Пан д'Алансон зупинився в ногах, і весь час стояв. Маргарита сіла на якесь крісло і, побачивши блідий лоб, змарніле обличчя і позападалі очі брата, не могла втриматись, щоб не зітхнути і не заплакати.
Карл, який все помічав, побачив її сльози, почув зітхання і непомітно зробив Маргариті знак головою.
І від цього знаку, хоч який він був непомітний, проясніло обличчя бідолашної королеви Наварської, що їй Генріх не мав часу, а може й не хотів нічого сказати.
Вона боялась за чоловіка, тремтіла за коханця.
За себе саму у неї не було побоювань, вона надто добре знала Ла Моля і знала, що може здатись на нього.
— Ну, любий сину, — сказала Катерина, — як ви себе почуваєте?
— Краще, мамо, краще.
— А що кажуть ваші медики?
— Мої медики? О, це великі лікарі, мамо, — сказав Карл, вибухаючи сміхом, — і, запевняю вас, я почуваю величезне задоволення, слухаючи їх дискусії про мою недугу. Мамко, подай мені пити.
Мамка подала Карлу чашку з його звичайним питвом.
— Що вони дають вам, сину?
— О, пані, хто ж розуміється на їх приправах? — відповів король, швидко ковтаючи своє питво.
— Чого треба було б братові, — сказав Франсуа, — так це встати з ліжка та погуляти по сонцю. Дуже корисне було б йому полювання, в якому він так кохається.
— Так, — сказав Карл з усмішкою, значення якої герцог зрозуміти не міг, — проте, останнє полювання дуже зашкодило мені.
Карл вимовив ці слова з таким чудним виразом, що розмова, в яку присутні ні на хвилину не втручались, припинилась. Потім він зробив легкий знак головою. Придворні зрозуміли, що приймання скінчилось, і один по одному вийшли.
Д'Алансон зробив рух, щоб підійти до брата, але внутрішнє почуття зупинило його. Він уклонився і вийшов.
Маргарита кинулась до висохлої, простягнутої їй руки брата, стиснула й поцілувала її, і теж вийшла.
— Добра Марго! — прошепотів Карл.
Залишилась сама Катерина, сидячи на тому ж місці в головах постелі. Карл, залишившись сам-на-сам з нею, відсунувся в глибину ліжка з почуттям жаху, як відсовуються від змії.
Здобувши зізнання від Рене, а, може, ще більше в наслідок власних мовчазних міркувань, Карл не мав щастя навіть сумніватись.
Він знав з певністю, хто і що є причиною його смерті.
Отже, коли Катерина наблизилась до ліжка і простягла до сина холодну, як її погляд, руку, той затремтів і відчув жах.
— Ви залишаєтесь, пані? — сказав він.
— Так, сину, — сказала Катерина, — я маю поговорити з вами про важливі справи.
— Кажіть, пані, — сказав Карл, відсуваючись ще далі.
— Сір, — сказала королева, — я чула щойно, як ви сказали, що ваші медики великі лікарі...
— І я ще раз кажу це, пані.
— А що вони зробили з того часу, як ви недужі?
— Нічого, це правда... але коли б ви почули, чого вони наговорили... правду кажу, пані, варт занедужати, аби тільки послухати їхні вчені дисертації.
— Ну, сину, а хочете ви, щоб я вам сказала дещо?
— Аякже! Кажіть, мамо.
— Ну, то я підозрюю, що всі ці великі лікарі не тямлять нічого у вашій недузі.
— Правда, мамо!
— Що вони, може, бачать наслідок, але не бачать причини.
— Можливо, — сказав Карл, не розуміючи, до чого веде мати.
— І лікують симптоми замість лікувати недугу.
— Душею присягаюсь, — відповів здивований Карл, — я думаю, що ваша правда, мамо.
— Отже, сину, — сказала Катерина, — зважаючи на те, що ваша довга недуга не відповідає ні бажанням мого серця, ні добробутові держави, бо може кінчитися тим, що відіб'ється і на ваших моральних силах, я зібрала найученіших докторів.
— В медичній науці, пані?
— Ні, в науці глибшій, в науці, що дає спроможність читати не тільки в тілі, айв душі.
— Ага! Чудова наука, пані! — сказав Карл. — І цілком правильно, що її не навчають королів! І ваші розсліди дали наслідок? — провадив він.
— Так.
— Який?
— Такий, як я й сподівалась, і я приношу вашій величності ліки, що мають вилікувати і ваше тіло, і ваш дух.
Карл здригнувся. Він подумав, що мати, вважаючи, що він надто довго не вмирає, зважилась докінчити свідомо те, що почала, сама того не знаючи.
— Де ж ті ліки? — сказав Карл, підводячись на подушні і дивлячись на матір.
— Вони в самій недузі.
— То що ж то за недуга?
— Послухайте, сину, — сказала Катерина. — Чули ви про те, що існують приховані вороги, помста яких вбиває жертву на віддаленні?
— Залізом чи отрутою? — спитав Карл, ні на хвилину не зводячи очей з безстрасної фізіономії матері.
— Ні, іншими засобами, але такими ж певними, такими ж страшними.
— Поясніть.
— Сину, — спитала флорентійка, — вірите ви в кабалу та магію?
Карл притамував усмішку презирства й недовір'я.
— Дуже, — сказав він.
— Так от, тут і криється причина ваших страждань. Ворог вашої величності, не зважуючись напасти прямо, діє проти вас потайки. Він склав проти особи вашої величності таємну змову, тим страшнішу, що він не має спільників, і таємні нитки цієї змови невловимі.
— Слово честі, це не так! — скрикнув Карл, обурений такою підступністю.
— Поміркуйте добре, сину, — сказала Катерина, — пригадайте плани втечі, що мала забезпечити безкарність убивці.
— Убивці! — скрикнув Карл. — Убивці, кажете! Отже, була спроба вбити мене, мамо?
Мінливий погляд Катерини лицемірно закотився під її поморщені повіки.
— Так, сину. Ви, може, маєте сумнів щодо цього, але я цілком певна.
— Я ніколи не сумніваюсь у тому, що ви мені говорите, — гірко відповів король. — Яким же способом хотіли мене вбити? Мені дуже цікаво знати це.
— Магією, сину.
— Поясніть, пані, — сказав Карл, якого відраза вернула знову до ролі спостерігача.
— Коли б цей конспіратор, якого я хочу назвати... і якого ваша величність уже назвали в глибині свого серця... зробивши всі заходи, певний успіху, встиг утекти, ніхто, може, так і не дізнався б про причину страждань вашої величності, але, на щастя, сір, брат ваш піклувався за вас.
— Який брат? — спитав Карл.
— Брат ваш д'Алансон.
— Ага. Так, правда. Я все забуваю, що маю брата, — пробурчав Карл, гірко сміючись. — Отже, ви кажете, пані...
— Що йому пощастило викрити матеріальну сторону змови проти вашої величності. Але він, недосвідчена дитина, знайшов тільки ознаки звичайної змови, тільки докази легковажних витівок молодої людини, а я розшукала докази справи значно важливішої, бо я знаю, до чого може доходити душа винного в цій справі.
— От які Але, мамо, можна подумати, що ви говорите про короля Наварського? — сказав Карл, бажаючи дізнатись, до чого може дійти флорентійське лицемірство.
Катерина лицемірно спустила очі.
— Я ж, здається, звелів його заарештувати і відпровадити у Венсенн за ту легковажну витівку, про яку ви кажете, — провадив король. — Значить, він ще більше винен, ніж я гадав?
— Відчуваєте ви, що вас пожирає гарячка? — спитала Катерина.
— Так, правда, пані, — сказав Карл, хмурячи брови.
— Відчуваєте ви пекучий жар, що палить серце і нутрощі?
— Так, пані, — сказав Карл, стаючи дедалі похмурішим.
— І гострий біль в голові, що проходить через очі і врізається в мозок, як стріла?
— Так, так, пані, я все це почуваю! О, ви так добре вмієте змалювати мою недугу!
— Що ж, це зовсім просто, — сказала флорентійка, — подивіться...
І вона витягла спід свого плаща якусь річ і подала її королю.
Це була фігурка з жовтого воску, завбільшки дюймів шість. Фігурка була вдягнута в одежу з золотими зірками, теж воскову, і в королівську мантію з того самого матеріалу.
— Ну, — спитав Карл, — що це за статуетка?
— Бачите, що у неї на голові? — сказала Катерина.
— Корона, — відповів Карл.
— А в серці?
— Голка.
— Що ж, сір, пізнаєте ви себе?
— Себе?
— Так, сір, себе, у короні й мантії?
— Хто ж зробив цю фігурку? — сказав Карл, стомлений цією комедією. — Напевне, король Наварський?
— Ні, сір.
— Ні!.. То я вас не розумію.
— Я кажу ні, — відповіла Катерина, — бо ваша величність могли б зажадати точних фактів. Я сказала б так, коли б ваша величність поставили питання інакше.
Карл не відповів. Він намагався з'ясувати собі таємні думки цієї темної душі, що завжди закривалась перед ним в ту хвилину, коли він думав, що от-от прочитає їх.
— Сір, — вела далі Катерина, — цю статуетку знайдено заходами вашого генерального прокурора Лагеля в приміщенні людини, що під час полювання з птахами держала коня напоготові для короля Наварського.
— У пана де Ла Моля? — сказав Карл.
— У нього самого. І подивіться ще, будь ласка, на цю сталеву шпильку, увіткнуту в серце, і на літеру, написану на причепленому до неї папірці.
— Бачу M, — сказав Карл.
— Тобто "Mort" — "Смерть". Це магічна формула, сір. Так лиходій надписує своє бажання на рані, яку робить. Коли хочуть заподіяти людині божевілля, як герцог Бретанський заподіяв королю Карлу VI, втикають шпильку в голову, і пишуть F — "Folie", а не M[127].
— Отже, — сказав Карл, — на вашу думку, пані, на моє життя вчинив замах пан де Ла Моль?
— Як кинджал, що протикає серце, але за кинджалом є рука, що скеровує його.
— І в цьому вся причина недуги, що спіткала мене? В той день, коли чари буде розбито, минеться й недуга? Але як же це зрозуміти? — спитав Карл.