– Відразу ж за Пассі, прегарна місцинка, у Булонському лісі.
– Так близько? – сказав граф Монте-Крісто. – Який же це дім за містом? Якого дідька ви, Бертуччо, обрали мені дім коло самісінької брами Парижа?
– Я?! – вигукнув Бертуччо з незвичайною поспішністю. – Змилуйтеся! Ваша ясновельможність ніколи не доручали мені обрати вам дім за містом; може, ваша ясновельможність зволить усе-таки згадати.
– Еге ж, правда ваша, – відказав граф Монте-Крісто, – тепер пригадую: я прочитав у газеті об'яву, і мене спокусили оманливі слова "дім за містом".
– Ще не пізно, – хутко підхопив Бертуччо, – і якщо ваша ясновельможність доручить мені пошукати деінде, то я знайду щось ліпше, або в Анґієні, або в Фонтене-о-Роз, або ж у Бельвю.
– Утім, це неважливо, – недбало сказав граф Монте-Крісто, – якщо вже цей дім є, то нехай він і буде.
– І ваша ясновельможність має цілковиту рацію, – озвався нотаріус, що боявся позбутися винагороди, – це пречудовий маєток: проточна вода, густі гаї, затишний дім, хоч і давно покинутий, не кажучи вже про обставу: вона хоч і не нова, та становить досить велику цінність, надто ж за нашого часу, коли старовинні речі в моді. Перепрошую, але мені здається, ваша ясновельможність теж поділяє сучасні смаки.
– Продовжуйте, не соромтеся, – сказав граф Монте-Крісто. – То це пристойний дім?
– Пане графе, він не лише пристойний, він просто-таки чудовий.
– Що ж, такої нагоди не можна проґавити, – сказав граф Монте-Крісто. – Давайте сюди угоду, пане нотаріусе.
І він хутко підписав папір, зиркнувши тільки на той пункт, де значилося місцезнаходження будинку та імена власників.
– Бертуччо, – сказав він, – принесіть панові нотаріусу п'ятдесят п'ять тисяч франків.
Управитель хибкою ходою вийшов із передпокою і повернувся зі жмутом банкових білетів; нотаріус перелічив їх із ретельністю чоловіка, який знає, що до цієї суми належить і його гонорар.
– Тепер, – запитав граф Монте-Крісто, – ми залагодили всі формальності?
– Усі, пане графе.
– Ключі у вас?
– Вони у воротаря, що сторожує там, але ось розпорядження, згідно з яким він запровадить вас до маєтку.
– Дуже добре.
І граф Монте-Крісто кивнув нотаріусові, давши на здогад, що він, мовляв, уже йому не потрібен.
– Проте мені здається, – зважився сказати чесний нотаріус, – пан граф помилився, адже мені, з усіма видатками, належить лише п'ятдесят тисяч франків.
– А ваша винагорода?
– Вона входить до цієї суми, пане графе.
– Але ж ви приїхали сюди з Отея?
– Авжеж.
– То треба ж заплатити вам за клопіт, – сказав граф Монте-Крісто.
І махнув рукою, відпускаючи його.
Нотаріус вийшов, задкуючи і вклоняючись до самісінької землі: уперше, відколи його залучили до переліку нотаріусів, зустрічав він такого клієнта.
– Проведіть пана нотаріуса, – сказав управителеві граф Монте-Крісто.
Бертуччо вийшов.
Залишившись на самоті, граф Монте-Крісто відразу ж дістав із кишені капшука, що замикався на ключик, якого він носив на шиї й із яким ніколи не розлучався.
Попорпавшись у капшуці, він зупинився на аркушику, де було дещо занотоване, і порівняв ті нотатки з угодою про купівлю, наче хотів перевірити свою пам'ять.
– Отей, вулиця Фонтен, двадцять вісім... так воно і є! – урешті сказав він. – Тепер запитання: наскільки можна вірити зізнанню, зробленому під впливом релігійного страху чи страху фізичного? Утім, за годину я про все дізнаюся.
– Бертуччо! – погукав він, ударивши чимось на кшталт маленького молоточка зі складаним держаком по дзвінку, що озвався гострим протяжним звуком, схожим на гуркіт бубона. – Бертуччо!
На порозі постав управитель.
– Пане Бертуччо, – сказав граф Монте-Крісто, – ви колись мені казали, що бували вже у Франції?
– Авжеж, ваша ясновельможносте, подекуди бував.
– То ви, либонь, знайомі з паризькими околицями?
– Ні, ваша ясновельможносте, ні, – відказав управитель з нервовим дрожем, аж Монте-Крісто, який пречудово знався на таких речах, збагнув, що причиною того є надзвичайне емоційне збурення.
– Кепсько, що вам не довелося бувати на паризьких околицях, – сказав він, – тому що я хочу сьогодні ввечері оглянути мій новий маєток, тож ви могли б, напевне, надати мені цінні вказівки, супроводжуючи мене.
– В Отей! – вигукнув Бертуччо, і його смагляве обличчя стало мертвотно-бліде. – Мені їхати в Отей?!
– А що ж дивного в тім, що ви поїдете зі мною в Отей, скажіть на милість? Як я житиму в Отеї, то вам доведеться там бувати, якщо вже ви служите мені.
Під владним поглядом свого пана Бертуччо похнюпився і стояв непорушно й безмовно.
– Що це означає? Що з вами, га? Звеліть дзвонити двічі, щоб мені негайно подали ридван! – сказав граф Монте-Крісто тим тоном, яким ото Людовик XIV мовив своє знамените: "Мені мало не довелося чекати".
Бертуччо побіг із вітальні до передпокою і глухо погукав:
– Ридван його ясновельможності!
Граф Монте-Крісто написав декілька листів. Коли він запечатав останнього, у дверях з'явився управитель.
– Ридван вашої ясновельможності біля ґанку, – сказав він.
– Гаразд. Візьміть капелюха і рукавички, – сказав граф Монте-Крісто.
– То я їду з вашою ясновельможністю? – вигукнув Бертуччо.
– Звісно, адже вам треба впорядкувати все, якщо я вже збираюся там жити.
Не було ще такого, щоб графові хтось суперечив, тож управитель покірно попрямував за ним. Монте-Крісто сів у ридван і запропонував Бертуччо зробити те саме.
Управитель шанобливо вмостився на передньому сидінні.
V. Дім в Отеї
Граф Монте-Крісто помітив, що, спускаючись із ґанку, Бертуччо перехрестився по-корсиканському, тобто накреслив великим пальцем хреста в повітрі, а сідаючи до ридвана, пробурмотів коротеньку молитву. Будь-хто інший, не такий допитливий, зглянувся б на дивну відразу, яку статечний управитель виявляв до задуманої графом прогулянки extra muros[49], та, певне, граф Монте-Крісто був надто допитливий, щоб звільнити Бертуччо від цієї мандрівки. За двадцять хвилин вони вже були в Отеї. Хвилювання управителя дедалі дужчало. Коли вони заїхали туди, Бертуччо зашився в куток ридвана і заходився гарячково вдивлятися в кожен дім, який вони минали.
– Звеліть зупинитися на вулиці Фонтен коло двадцять восьмого будинку, – сказав граф, невблаганно дивлячись на управителя.
Піт здоровими краплями виступив на обличчі Бертуччо, проте він послухався, вистромився з ридвана і гукнув кучерові:
– Вулиця Фонтен, двадцять вісім!
Той дім стояв наприкінці селища. Поки вони їхали, геть смеркло, чи радше небо запнули темні хмари, насичені електрикою, вони надавали цим передчасним сутінкам урочистості драматичної сцени.
Ридван зупинився, і лакей підбіг, щоб відчинити дверцята.
– Що ж, Бертуччо, – сказав граф, – ви хіба не виходите? Чи ви збираєтеся сидіти у ридвані? Що це з вами таке сьогодні коїться?
Бертуччо плигнув із ридвана і підставив графові плече, а той на нього сперся, помалу спускаючись трьома сходинками приступки.
– Постукайте, – сказав граф Монте-Крісто, – і скажіть, що я вже прибув.
Бертуччо постукав, двері прохилилися, і з них виглянув воротар.
– Що вам треба? – поспитався він.
– Приїхав новий ваш пан, – сказав лакей.
І простягнув воротареві свідоцтво, завірене нотаріусом.
– То дім продано? – здивувався воротар. – І цей пан буде тут мешкати?
– Так, друже мій, – втрутився граф Монте-Крісто, – я постараюся, щоб ви не шкодували за переднішим господарем.
– Зізнаюся, мосьпане, – сказав воротар, – нам не доводилося за ним шкодувати, бо ми його майже ніколи й не бачили. Ось уже п'ять років, як він тут і разу не бував, тож добре вчинив, продавши цей маєток, що не давав йому ніякого зиску.
– А як звали вашого колишнього пана? – запитав граф Монте-Крісто.
– Маркіз де Сен-Меран. Певен, йому не довелося взяти за дім тих грошей, що їх він вартий.
– Маркіз де Сен-Меран... – повторив граф Монте-Крісто. – Мені це ім'я наче і знайоме... Маркіз де Сен-Меран...
І він удав, ніби намагається згадати.
– Із давніх дворян, – провадив воротар, – вірний слуга Бурбонів. У нього була єдина донька, яку він видав за пана де Вільфора, який був королівським прокурором спершу в Німі, потім у Версалі.
Граф Монте-Крісто зиркнув на Бертуччо; той був білий мов стіна, до якої притулився, щоб не впасти.
– І донька його вмерла? – запитав граф. – Пригадую, чув я про це.
– Так, мосьпане, уже двадцять один рік минув. Відтоді ми і трьох разів не бачили бідолашного маркіза.
– Авжеж, дякую вам, – сказав граф Монте-Крісто, глянувши на Бертуччо, що був у відчаї, і зміркувавши, що більш не варто напинати струну, щоб вона часом не урвалася. – Дякую. А тепер принесіть нам вогню.
– Провести вас?
– Ні, не варто. Бертуччо мені світитиме.
І граф Монте-Крісто долучив до тих слів дві золоті монети, що викликали цілий вибух подяк і зітхань.
– Ох, мосьпане, – сказав воротар, понишпоривши на виступі коминка і на полицях, – у мене тут немає жодної свічки.
– Візьміть ліхтар із ридвана, Бертуччо, та й оглянемо покої, – сказав граф Монте-Крісто.
Управитель мовчки послухався, та з тремтіння ліхтаря в його руці видно було, чого воно йому коштувало.
Вони обійшли просторий долішній поверх, потім другий поверх, що складався з вітальні, ванної кімнати і двох спалень. Одна з тих спалень сполучалася з гвинтовими східцями, що виходили в сад.
– Погляньте, ось окремий вихід, – сказав граф Монте-Крісто, – це досить зручно. Посвітіть мені, Бертуччо. Ідіть уперед, і ми поглянемо, куди ж провадять ці східці.
– У сад, ваша ясновельможносте, – сказав Бертуччо.
– А ви звідки це знаєте, скажіть, будь ласка?
– Я хочу сказати, що вони повинні провадити в сад.
– Що ж, перевіримо.
Бертуччо тяжко зітхнув і пішов уперед. Східці справді провадили в сад.
Біля зовнішніх дверей управитель зупинився.
– Чого це ви? – сказав граф Монте-Крісто.
Але той, до кого він звертався, не рушав із місця, він був приголомшений, остовпілий і геть пригнічений. Зір його блукав туди-сюди, наче шукав округ себе сліди жахливої минувшини, а його конвульсивно зціплені руки, здавалося, відштовхували якісь страшні згадки.
– Ну ж бо! – повторив граф Монте-Крісто.
– Ні, ні, – вигукнув Бертуччо, опускаючи ліхтаря і притуляючись до стіни, – ні, ваша ясновельможносте, далі я не піду, це понад мої сили!
– Що це означає? – непохитним голосом поспитався граф Монте-Крісто.
– Та ви ж самі бачите, мосьпане, – вигукнув управитель, – тут якась чортівня коїться: збираючись придбати в Парижі маєток, ви купуєте його саме в Отеї, й ув Отеї потрапляєте саме на дім номер двадцять вісім на вулиці Фонтен.