Я сам йому розповідав.
– Не може бути!
– Ох, лихе дівчисько, якби ти мені більше довіряла, я не дозволив би завдати потрійного кинджального удару нашому щастю.
– Значить, Джек знав, хто я така?
– Я вважав за свій обов'язок попередити його ще рік тому, коли він зізнався мені, що любить тебе.
– І, незважаючи на це, він не відмовився від мене?
– Яка ти ще дитина! Він же любить тебе... До того ж ваші долі такі подібні.... Він також безбатченко, його мати ніколи не була заміжня. Між вами тільки й різниці, що твоя мати була свята, а його...
І так само, як свого часу він розповідав Джекові про Сесіль, тепер він повідав Сесіль про дитинство Джека, про нескінченні нещастя лагідного й доброго хлопця, покинутого змалку, вигнаного з дому підлітком, і несподівано, перебираючи в пам'яті і переповідаючи Джекове минуле він збагнув, що стало причиною теперішнього нещастя.
– Я думаю, це вона!.. Це вона завдала такого удару!.. – раптом вигукнув лікар. – Вона розповіла при Гіршеві про ваш майбутній шлюб... Так, так, я тепер переконаний у цьому... Це через оту навіжену ти дізналась про драму, яку ми роками старанно приховували від тебе... Вона і є його лихою долею! Такий удар могла завдати бідному хлопцеві тільки його мати.
Сесіль слухала дідову розповідь, і її опановував відчай: дівчина раптом уявила, яких страждань даремно завдала й без того нещасливому Джеку. Вона хотіла б вибачитися, упасти перед ним навколішки.
– Джек... Бідний, любий мій!.. – ридаючи, повторювала Сесіль.
Вона стільки вистраждала сама, що як ніхто розуміла, якої рани завдала своєму другу.
– О, як він, мабуть, страждав!
– І тепер страждає, будь певна!
– А ти про нього не довідувався, діду?
– Ні, не довідувався. Проте і він міг би приїхати й розповісти тобі свої новини, – усміхаючись, відповів Ріваль.
– Можливо, він тепер не схоче приїздити.
– Ну, що ж, поїдьмо самі до нього... Сьогодні неділя. Він не на заводі. Знайдемо його й привеземо сюди, до нас... Хочеш?
– Ще й питаєш!
За декілька годин Ріваль з онукою їхали до Парижа.
Невдовзі після їхнього від'їзду до будинку підійшов спітнілий, згорблений під тягарем важкого кошеля торговець капелюхами. Він уважно подивився на невеликі зелені двері, побачив мідну табличку і по складах натужно прочитав:
– Дзві...нок до лі... ка... ря... Тут! – нарешті сказав він, утер лоба і подзвонив.
Молода служниця, побачивши бродячого торговця, що часто блукають селами, злякалася і тільки прохилила двері.
– Вам кого?
– Хазяїн дому...
– Його немає.
– А його дочка?..
– Її також немає.
– А коли вони прийдуть?
– Не знаю.
І двері різко зачинилися.
– Боже мій!.. Боже мій!.. – хрипко простогнав бродячий торговець. – Невже він сам отак помре?
І він розгублено стояв серед дороги, не знаючи, що діяти.
X. Богадільня
Того вечора на набережній Августинців, неподалік від Академії, у апартаментах редактора журналу "Огляд майбутніх поколінь" відбувалося велике літературне зібрання. На той літературний вечір, влаштований на честь повернення Шарлотти, були запрошені всі графомани й віршомази, вся потолоч, що крутиться біля мистецтва. Вечір був дуже урочистим: на ньому д'Аржантон мав прочитати дописану нарешті до кінця найбільшу свою поему "Розрив". Треба сказати, що це найвидатніше його твориво вилуплювалося на світ божий якраз тоді, коли Шарлотта принесла йому своє чистосердечне каяття і повернулась до поетового лона. Як же було й далі оплакувати відсутність невдячної, змальовувати муки кинутого коханця? І сміх і гріх! Для д'Аржантона це було іще прикріше через те, що його уперше відвідало таке тривале й плідне натхнення. Повагавшись кілька днів, він браво вирішив на все начхати.
– Тим гірше! Все одно писатиму... Будь-який збіг обставин не повинен шкодити мистецтву.
Комізм видовища був незрівнянний: автор побивався, що його покинула коханка, а "люба утікачка" сиділа серед запрошених і слухала, яка вона "лиха", "зрадлива", перед тим вписавши своїм красивим почерком усі ті "чарівні" епітети у зошит із рожевими шовковими зав'язками. Коли поему було закінчено, д'Аржантону закортіло прочитати її всім своїм знайомим не так із честолюбства митця, як із дрібного марнославства полюбовника, якому хочеться оголосити всім знайомим: невільниця повернулася до нього і цього разу їй не вирватись. Ніколи ще у тій квартирі на п'ятому поверсі не бачили такого бучного вечора, стільки розкішних квітів, драпірування, прохолодних напоїв, а білосніжна з блідо-голубими фіалками сукня "любої утікачки" якнайкраще відповідала безсловесній ролі, відведеній їй д'Аржантоном на час читання. Опинившись там, ніхто й не здогадався б, що уся та пишнота обснована грошовими клопотами, мов крильця метелика, що опинився у павукових тенетах. Журнал нидів, доживаючи останні дні, з номера в номер ставав дедалі тоншим і виходив у світ щоразу через більші проміжки часу. Процвиндривши на нього половину спадку, д'Аржантон тепер серйозно подумав, як би його продати. Плачевний стан справ та кілька майстерно зіграних "нападів" назавжди повернули віршомазу його несповна розуму Шарлотту. Варто було йому стати перед нею у позу творця, котрий зазнав поразки і зневірився у своїх силах, всіма покинутий утратив віру у свою зрадливу зірку, що, зблиснувши, зникла за хмарами в темряві ночі, і Шарлотта дала йому врочисту клятву:
– Віднині я твоя... Твоя навіки!..
Під час читання поеми Шарлотта сиділа в удавано байдужій позі і раз у раз червоніла, чуючи в кожній строфі всім зрозумілі натяки, ледь прикриті прозорою легкою вуаллю, як прикривають вуаллю лице деякі з кокеток, що тільки раді, коли їх пізнають В одному місці в поемі були досить драматичні рядки. В останній пісні волею д'Аржантонової уяви його кохана втікачка, повернувшись до коханця, помирала, не знісши мук, перенесених у розлуці. Д'Аржантон власноруч заплющує їй очі, притягаючись у вічному коханні:
Поховав я в могилу з тобою
Кращу частку самого себе,
Що оплакує й любить тебе...
І велич душі героя поеми, ладного все забути й пробачити, і гірка доля нещасливої жінки були такі зворушливі, що всі присутні аж схлипували, а найдужче плакала, звичайно, Шарлотта, адже, зрештою, помирала саме вона, а такі речі найбільше розчулюють тих, кого вони стосуються безпосередньо.
Несподівано якраз у цей патетичний момент, коли д'Аржантон обводив слухачів самовдоволеним поглядом, двері вітальні нагло розчинилися, і покоївка в чепчику з різнобарвними стрічками, одна з тих безцеремонних служниць, які часто бувають у таких, як Шарлотта, жінок, з переляканим виглядом увірвалася до вітальні і крикнула, звертаючись до хазяйки:
– Пані!.. Пані!..
Усі посхоплювалися з місць.
– Що сталося?.. Що там таке?
– Там якийсь чоловік...
– Чоловік?
– Атож, бридкий такий, обшарпаний... Він хоче побалакати з панною. Я йому сказала, що пані немає вдома, що він не може з нею побачитись. Тоді він сів на сходах і сказав, що почекає її.
– Зараз іду...– схвильовано пробелькотіла Шарлотта, ніби здогадуючись, від кого прибув гонець.
Але д'Аржантон миттю заступив їй дорогу.
– Ні в якому разі!.. Ні в якому разі!.. – заявив він і звернувся до найдужчого серед гостей – Лабассендра:– Піди глянь, що там за приблуда!
– Іду!.. Іду!.. Беу!.. – громовим голосом відгукнувся співак і, розпростуючи плечі, вийшов за двері.
Д'Аржантон, на губах якого все ще тремтіла розсічена надвоє поетична строфа, швидко став на попереднє місце перед каміном і налаштувався читати далі. Проте двері прочинилися знову, і Лабассендр, просунувши у щілину голову й руку, поманив віршомаза до себе. Розлючений д'Аржантон кинувся до передпокою.
–Та що там таке? Що сталося?
– Джек нібито дуже хворий, – прошепотів йому Лабассендр.
– Перестань!.. Хай пошукають дурнішого!
– Так доводить цей обдертус.
Д'Аржантон подивився на "обдертуса" – непривабливого, зніяковілого, – і висока згорблена постать під дверима здалася йому знайомою.
– Ви прийшли за його дорученням?
– Ні, я прийшов не за дорученням, – відповів чоловік. – Він занадто хворий, щоб давати якісь доручення... Уже три тижні не підводиться з ліжка... Дуже, страшенно хворий...
–Що з ним?
– Щось у легенях. Лікар сказав, що більше тижня він не протягне. І ми подумали, я і жінка, що треба попередити матір. Я й прийшов...
– Хто ви такий?
– Я Белізер, Бель, як пані казали на мене. Не сумнівайтеся, вони добре знають і мене, й мою жінку.
– Ось що, пане Белізер, – глузливо заявив віршомаз. – Передайте тому, хто вас послав, що прийом цей загалом непоганий, але не новий. Нехай придумає щось хитріше.
– Що ви кажете? – перепитав бродячий торговець, якому були недоступні "нищівні слова".
Але д'Аржантон уже зачинив двері, і Белізер, що тільки одним оком устиг побачити яскраво освітлену, повну людей вітальню, зостався оторопіло стояти на сходах.
– Дрібниці!.. Помилився дверима, – зайшовши до кімнати, недбало кинув герой літературного вечора.
І поки він велично читав далі свою поему, бродячий торговець під крупою і пронизливим вітром поквапливо йшов темними вулицями, поспішаючи повернутись до Джека, до свого бідного друга, що згорав на убогій койці у мансарді...
Джек захворів того самого дня, коли повернувся з Етьйоля. Нікому нічого не кажучи, він ліг у ліжко, і відтоді у нього почалася гарячка, сильна гарячка і нежить, а потім надривний кашель, почувши який, лікар попередив Джекових друзів, що його хвороби треба остерігатися.
Белізер хотів сповістити пана Ріваля, але Джек рішуче відмовився, вперше вийшовши із летаргійного стану-Сусіди радили покласти Джека в лікарню. "І йому там краще буде, і вам не доведеться витрачатися". Проте порядність, бідняцька гордість не дозволяли їм скинути Джека на чужих людей; їм здавалося, що, віддавши Джека на чужі руки, вони порушили б неписані закони їхньої спілки. Однак вони вже дійшли краю. Одна біда вела за собою другу: що тяжчим ставав стан хворого, то більше дошкуляли нестатки, і Белізери не мали іншої ради, як сповістити про все Шарлотту, "писану пані", як обурено казала рознощиця хліба. Вона й послала свого чоловіка на набережну Августинців.
– Та дивись, приведи її, бо вона ще й не прийде... Побачить матір, то, може, йому полегшає, нашому сердезі.