Самі бачите, я не для того до вас прийшов, щоб гнати й ловити вас, мов зайця. Признаєтесь чи ні — зараз мені все одно. Для себе ж я й без вас переконаний.
— А коли так, то чого ж ви прийшли? — роздратовано спитав Раскольников. — Я вам знову те саме запитання ставлю: якщо ви мене винним вважаєте, чому не берете ви мене в острог?
— Ну, оце так запитання! По пунктах вам і відповім: по-перше, ув'язнити вас так прямо мені невигідно.
— Як це невигідно! Коли ви переконані, то ви повинні...
— Ет, що ж, що я переконаний? Адже все це поки що самі тільки мої гадки. Та й що ж я вас, на спочинок, чи що, туди посаджу? Самі знаєте, якщо проситесь. Приведу я, наприклад, викривати вас отого дурного міщанина, а ви йому скажете: "Ти п'яний, чи що? Хто мене з тобою бачив? Я тебе просто за п'яного і вважав, та ти й був п'яний", — ну, що я вам тоді на це скажу, тим більше що ваше ж правдоподібніше, ніж його, бо в його свідченні сама лише психологія, — яка його пиці навіть і не личить, а ви ж у самісіньку точку влучаєте, бо п'є негідник день і ніч, це ж усі знають. Та й сам я казав вам одверто вже не раз, що психологія ця на два кінці і що другий кінець довший буде, та й багато правдоподібніший, а крім цього, проти вас у мене поки що і немає нічого. І хоч я вас все-таки посаджу і навіть сам-от я прийшов (зовсім не так, як це у людей робиться) вас про все попередити, а все-таки прямо вам скажу (теж не так, як у людей робиться), що мені це буде невигідно. Ну, а по-друге, я того до вас прийшов...
— Еге ж, по-друге? (Раскольников усе ще задихався.)
— Того, що, як я вже і сказав, коли ввійшов, визнаю себе зобов'язаним перед вами все пояснити. Не хочу, щоб ви мене за недолюдка вважали, тим більше що щиро до вас прихильний, вірте чи не вірте. Внаслідок чого, по-третє, і прийшов до вас з одвертою і прямою пропозицією — повиніться самі. Це вам буде незрівнянно вигідніше, та й мені теж вигідніше — бо з плечей спаде. Ну що, одверто чи ні з мого боку?
Раскольников якийсь час думав.
— Слухайте-но, Порфирію Петровичу, ви ж самі говорите: одна лиш психологія, а тихмчасом заїхали в математику. А що коли ви і тепер помиляєтесь?
— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Рисочку таку маю. Рисочку ж цю я тоді ж і знайшов; послав Господь!
— Яку рисочку?
— Не скажу, Родіоне Романовичу. Та й в усякому разі тепер і права не маю більше зволікати; ув'язню. Ви от розміркуйте: мені тепер уже все одно, отже, я це тільки лише для вас. Їй-богу, краще буде, Родіоне Романовичу!
Раскольников злісно усміхнувся.
— Та це ж не тільки смішно, це навіть уже безсоромно. Ну, хоч би я був і винним (чого я зовсім не кажу), ну з якої речі мені перед вами винитися, коли самі ви вже кажете, що я сяду до вас туди на спочинок?
— Е-е, Родіоне Романовичу, не всім словам вірте; може і не зовсім буде на спочинок! Адже це тільки теорія, та ще ж і моя, а який же я для вас авторитет? Я, може, й сам від вас дещо навіть і тепер таю? Не все ж мені вам так взяти та й викласти, хе! хе! По-друге: як це що за вигода? А відомо вам, скільки вам за це знижки вийде? Адже ви коли прийдете, в який час? Ви це тільки розміркуйте! Коли інший уже на себе злочин перейняв і всю справу сплутав? А я вам, от самим Богом присягаюсь, так "там" підроблю і влаштую, що ваша повинна буде мовби зовсім несподіваною. Всю цю психологію ми зовсім відкинемо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що злочин ваш матиме вигляд чогось подібного до затьмарення, бо, по совісті, це ж затьмарення і було. Я чесна людина, Родіоне Романовичу, і свого слова додержу.
Раскольников сумно мовчав, похиливши голову; він довго думав, і, нарешті, знов усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і тужна:
— Е, не треба! — промовив він, начебто вже зовсім не криючись від Порфирія. — Не варто! Не треба мені зовсім вашої знижки!
— Ну, оцього ж я й боявся! — гаряче і мовби мимоволі вигукнув Порфирій, — оцього ж я й боявся, що не треба вам нашої знижки.
Раскольников сумно і виразисто подивився на нього.
— Ой, життям не гребуйте! — говорив далі Порфирій, — багато його попереду ще буде. Як це не треба знижки, як це не треба! Нетерплячий ви який!
— Чого попереду багато буде?
— Життя! Ви що за пророк такий, чи ж багато знаєте? Шукайте і знайдете.[6-05] Вас, може, Бог на цьому й чекав. Та й не навіки вони, кайдани...
— Знижка буде... — засміявся Раскольников.
— А що, сорому буржуазного, чи що, злякались? Це може бути, що й злякалися, та самі того не знаєте, — бо молодість! А все-таки не вам би боятися чи там соромитись винитися.
— Е-ех, наплювать! — зневажливо й з огидою прошептав Раскольников, мовби не бажаючи далі говорити. Він знову підвівся, наче хотів кудись іти, але враз же й сів; видно було, що він у розпачі.
— Ото ж то й воно, що наплювати! Зневірились, та й думаєте, що я вам грубо лещу; та чи ж багато ви он і жили? Чи ж багато тямите? Теорію вигадав, та й соромно стало, що зірвалось, що дуже вже неоригінально вийшло! Вийшло воно мерзотно, це правда, та ви ж все-таки не безнадійний мерзотник. Зовсім не такий уже мерзотник! Принаймні довго себе не морочив, враз до останніх стовпів дійшов. Адже я вас за кого вважаю? Я вас вважаю за одного з тих, кого хоч за кишки тягни, а він собі стоятиме та з усмішкою дивитиметься на своїх катів, — якщо тільки віру або Бога знайде. Ну, й знайдіть, і житимете. Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страждання теж річ добра. Постраждайте. Миколка, он, можливо, й правий, коли страждання прагне. Знаю, що не вірується, — а ви не мудруйте лукаво; віддайтесь життю просто, не роздумуючи; не турбуйтесь, — прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А звідки я знаю? Я тільки вірю, що вам ще довго жити. Знаю, що ви слова мої зараз вважаєте за рацію якусь завчену; та, може, потім згадаєте, згодиться колись; тим-то й кажу. Ще добре, що ви тільки бабисько оте вбили. А що, коли б вигадали ви іншу теорію: чого доброго, ще і в сто мільйонів раз неподобніше б учинили! Ще Богові, може, треба дякувати; звідки ви знаєте: може, вас Бог для чогось і береже. А ви велике серце майте та менше бійтеся. Великої кари, що чекає на вас, злякалися? Ні, тут уже сором лякатись. Коли зробили такий крок, то вже кріпіться. Тут уже справедливість. От і відбудьте те, чого вимагає справедливість. Знаю, що не вірите, а, їй-богу, життя винесе. Самому потім злюбиться. Вам тепер тільки повітря треба, повітря, повітря!
Раскольников навіть здригнувся.
— Та ви ж то хто такий, — скрикнув він, — ви що за пророк? З височини якого це супокою величавого ви мені премудрі пророцтва вирікаєте?
— Хто я? Я кінчена людина, от і все. Людина, яка, можливо, відчуває і співчуває, можливо, дещо й знає, але вже зовсім кінчена. А ви — інша річ: вам Бог життя приготував (хтозна, може й у вас так тільки димом зійде, нічого не буде). Ну що ж з того, що ви в другий розряд людей перейдете? Не за комфортом же шкодувати, вам ото з вашим серцем? Що ж з того, що вас, може, надто довго ніхто не побачить? Не в часі річ, а у вас самому. Станьте сонцем, вас усі й побачать. Сонцю насамперед треба бути сонцем. Ви чого знов усміхаєтесь: що я такий Шіллер? І готовий закластися, гадаєте, що я до вас тепер підлещуюсь. А що ж, може, й справді підлещуюсь, хе! хе! хе! Ви мені, Родіоне Романовичу, на слово краще й не вірте, краще навіть і ніколи не вірте цілком, — це вже така моя вдача, згоден; тільки от що додам: наскільки я негідний і наскільки я чесний, самі, здається, можете зміркувати!
— Ви коли мене думаєте арештувати?
— Та днів з півтора або зо два можу ще дозволити вам погуляти. Подумайте-но, голубчику, Богові помоліться. Та й вигідніше, їй-богу, вигідніше.
— А що, як утечу? — якось чудно усміхаючись, спитав Раскольников.
— Ба ні, не втечете. Мужик утече, модний сектант утече — чужої думки лакиза, — бо йому тільки кінчик пальчика, як мічманові Дірці,[6-06] показати, то він на все життя в що хочете повірить! А ви ж он вашій теорії вже більше не вірите, — з чим же ви втечете? Та й що вам дасть втеча? Втікачем бути гидко і важко, а вам же насамперед життя треба, становища певного, повітря відповідного, ну а чи ваше ж там повітря? Втечете і самі повернетесь. Без нас вам не обійтися. А коли посаджу я вас у в'язницю — ну місяць, ну два, ну три посидите, а тоді раптом і згадаєте моє слово, самі й прийдете, та ще, чого доброго, для самого себе несподівано. Самі ще за годину якусь не знатимете, що винитися прийдете. Я навіть переконаний, що ви "страждання прийняти надумаєте"; мені на слово тепер не вірите, а самі на тому станете. Бо страждання, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться, що я такий гладкий зробився, дарма, зате знаю; не смійтеся з цього, в стражданні є ідея. Миколка має рацію. Ні, не втечете, Родіоне Романовичу.
Раскольников підвівся з місця і взяв кашкета. Порфирій Петрович встав і собі.
— Прогулятись бажаєте? А вечір вже який гарний буде, тільки б гроза не набігла. А втім, і краще, коли б освіжило...
Він теж узявся за кашкета.
— Ви, Порфирію Петровичу, прошу вас, не заберіть собі в голову, — з суворою наполегливістю промовив Раскольников, — що я вам сьогодні признався. Ви людина дивна, і слухав я вас із самої цікавості. А я вам ні в чому не признався... Пам'ятайте це.
— Ну, та вже знаю, пам'ятатиму, — ач, а сам аж тремтить. Не турбуйтеся, голубчику; хай буде воля ваша. Погуляйте трохи; та тільки вже занадто довго гуляти не можна. Про всякий випадок є у мене і до вас проханнячко, — додав він, притишивши голос, — хоч і делікатне воно, та важливе: коли б, тобто про всякий випадок (а втім, не вірю я в це і вважаю вас зовсім на таке не здатним), коли б на випадок, — ну так, про всякий випадок, — взяла б вас охота за ці сорок-п'ятдесят годин якось усе покінчити інакше, фантастичним якимсь способом — ручки отак на себе накласти (припущення безглузде, ну та ви вже даруйте мені за це), то — залишіть коротку, але всепояснювальну записочку. Так, рядків зо два, зо два тільки рядочки, і про камінь там згадайте: благородніше буде. Ну, до побачення... Добрих думок, благих починань!
Порфирій вийшов, якось зігнувшись і мовби уникаючи дивитись на Раскольникова.