Місіс Вімпл довірчо повідомила мене, що це може статись першого-ліпшого дня.
— Нехай мені проститься,— озвався я,— але це найкраще, що він може зробити.
— Боюся, ти маєш рацію,— погодився Герберт.— І тоді я повернуся по мою дорогу дівчинку, і ми з нею тихенько обвінчаємось у найближчій церкві. Не забудь, любий Герберте, що моя ясочка не має ніяких іменитих предків, зроду не заглядала до родовідної книги перів і не уявляє собі, ким був її дідусь. Чим не щастя для сина моєї матері!
Цього самого тижня в суботу я розпрощався з Гербертом — сповненим найсвітліших надій, хоч і зажуреним розлукою зі мною,— коли він сідав на поштову карету, що відвозила його до порту. Я зайшов до сусідньої кав'ярні й надіслав звідти коротенького листа Кларі з повідомленням, що Герберт, від'їжджаючи, прохав запевнити її у своїй безмежній любові, після чого подався до своєї самотньої домівки, якщо можна було так сказати про ту мою оселю, бо ж у мене тепер взагалі ніде на білому світі не було рідної домівки.
На сходах я перестрів Вемміка, що спускався вниз, даремно настукавшись у мої двері. Я ще не бачився з ним віч-на-віч, відколи так трагічно скінчилася наша спроба втечі, і він приходив, щоб як суто приватна особа дещо пояснити мені у зв'язку з цією невдачею.
— До покійного Компесона,— сказав Веммік,— сяк чи так мала стосунок добра половина справ нашої контори, і те, про що я вас інформував, мені стало відомо з розмов декотрих його поплічників, які опинилися в клопоті (хтось із його поплічників постійно у клопоті). Я наче ні на що не звертав уваги, а сам пильно прислухався, доки почув, що він у від'їзді, і тоді я й подумав, що це саме нагода вам ризикнути. Тепер я можу гадати так, що він, хитрюга, яких світ не бачив, дурив і тих, хто служив йому. Сподіваюся, містере Піп, ви не осуджуєте мене? Запевняю вас, я всім серцем хотів стати вам у пригоді.
— Я не менш вашого певний у цьому, Вемміку, і я глибоко вам вдячний за вашу дружбу й сприяння.
— Що ж, спасибі, щире спасибі на доброму слові. Кепська вийшла історія,— сказав Веммік, чухаючи потилицю,— і можете мені повірити, що я вже давно не почував себе так незручно. У мене все не сходить з думки, що пропало знічев'я так багато рухомого майна. Просто жах!
— А у мене, Вемміку, все не сходить з думки бідолашний власник цього майна.
— Та звісно, що там говорити,— погодився Веммік.— Це природна річ, що ви йому співчуваєте, я б і сам не пошкодував п'ять фунтів стерлінгів, щоб витягти його з біди. Але я дивлюсь на справу так: якщо вже покійний Компесон загодя пронюхав про його повернення й доніс на нього, навряд чи вдалося б його урятувати. А от рухоме майно, безперечно, врятувати можна було. У цьому й полягає різниця між майном та його власником, ви розумієте?
Я запросив Вемміка зайти до мене й випити чарку грогу, перше ніж вирушати до Волворту. Він прийняв запросини. Попиваючи цей скромний почастунок, він раптом ні сіло ні впало сказав трохи зніяковілим тоном:
— Як вам це видасться, містере Піп, якщо я у понеділок візьму собі вихідний?
— Що ж, ви, мабуть, уже цілий рік такого собі не дозволяли.
— Точніше скажіть — уже цілий десяток років,— поправив мене Веммік.— Атож. Я збираюся взяти собі вихідний. Навіть більше: я збираюся піти прогулятись. І навіть більше: я хочу й вас попросити прогулятися зі мною.
Я вже почав вибачатись,— мовляв, який з мене тепер товариш для прогулянок,— але Веммік не дав мені висловитись.
— Я знаю, що поглинає ваш час,— сказав він,— і знаю, в якому ви настрої, містере Піп. Але якби ви змогли виявити мені таку послугу, я був би вам вдячний. Прогулянка ця недовга, і до того ж рання. Забере вона у вас часу — разом зі сніданком — десь так від восьмої до дванадцятої. Невже ви не зможете приділити мені цю часину?
Він так багато зробив для мене, відколи ми познайомились, що я не міг відмовити йому в такій малості. Я сказав, що зможу, навіть неодмінно, і він так зрадів моїй згоді, аж я сам врадувався. Ми домовилися, що я завітаю до Замку в понеділок о пів на дев'яту, і на цьому розлучилися.
Точно о домовленій годині у понеділок уранці я подзвонив біля хвіртки Замку. Впустив мене сам Веммік, причому виглядав він ще охайніше, і капелюх на ньому виглядав ще чепурніше, ніж звичайно. На столі вже стояли дві склянки рому з молоком та печиво. Старий, певне, встав разом з першими півнями, бо, глянувши у прочинені двері спаленьки, я помітив, що ліжко його порожнє.
Коли ми, підживившись ромом з молоком та печивом, налаштувались до таємничого моціону, мене непомалу здивувало, що Веммік при виході взяв на плече вудочку.
— Хіба ми збираємось рибу ловити? — поцікавився я.
— Ні,— відказав Веммік,— просто я люблю прогулюватися з вудочкою.
Мені це здалося трохи чудним, однак я нічого не зауважив, і ми вийшли. Рушили ми в напрямку Кембер-вельського лугу, і коли вже підходили туди, Веммік раптом вигукнув:
— Ти ба! Тут і церква є!
В цьому нічого не було дивного, але знов мені довелося здивуватись, коли він заявив, немов осяяний блискучою ідеєю:
— А зайдім-но до неї, чи що?
Веммік залишив вудочку на паперті, і ми зайшли до церкви й розглянулися. Потім він видобув з кишені піджака щось, загорнуте в папір.
— Ти ба! — сказав він.— Тут і пара рукавичок! Ану-но одягнім їх, чи що?
Оскільки рукавички були білі й лайкові, а отвір поштової скриньки розширився до своїх крайніх меж, в мені зародилися сильні підозри. Вони переросли у впевненість, коли я вгледів, що у бічні двері ввійшов Старий, супроводячи якусь леді.
— Ти ба! — сказав Веммік.— Тут і міс Скіффінс! Ану-но зіграймо весілля, чи що?
Ця цнотлива панна була у звичайній своїй одежі, як не лічити того, що зелені лайкові рукавички вона саме цю мить заходилася міняти на білі. Старий теж готувався принести таку саму жертву на вівтар Гіменея.25 Але ця процедура для джентльмена похилого віку виявилась досить обтяжливою, і Веммікові довелося прихилити батька спиною до колони, а самому, зайшовши ззаду, потягти рукавички на себе, тоді як я підтримував Старого за пояс, щоб він виявив належний опір без шкоди для власного життя. Завдяки цьому вигадливому маневрові рукавички одяглись якнайкраще.
Потім показалися псаломник і священик, і нас вишикували належним чином на підході до фатального поруччя. Згідно зі своїм планом робити все мовби ненароком, Веммік, як я почув перед самим початком вінчання, дістав щось з кишені жилета й сказав:
— Ти ба! Тут і обручка!
Я виступав у ролі боярина або дружки нареченого, а маленька кульгава церковна служничка в якомусь наче дитячому капелюшку вдавала щиру приятельку міс Скіффінс. Відповідальний обов'язок весільного батька ліг на Старого, котрий у ході виконання цієї ролі несамохіть поставив священика у дуже незручне становище. Трапилось це так. Коли священик прорік: "Хто віддає сю дівицю в жони сьому чоловікові?", старий джентльмен, ані гадки не маючи, на якому етапі перебуває шлюбна процедура, стояв собі й умиротворено споглядав десять заповідей на стіні. Священикові довелось удруге проректи: "Хто віддає сю дівицю в жони сьому чоловікові?" А що Старий і далі перебував у доброчестивому невіданні, наречений прокричав йому гучним по-домашньому голосом: "Ну, Старий мій, ти ж знаєш — хто віддає?" На що той, перше ніж заявити, що це він віддає, жваво озвався: "Гаразд, Джоне, гаразд, хлопче!" Після цих слів священик витримав таку лиховісну паузу, аж я вже засумнівався, чи взагалі нам пощастить цього дня завершити весілля.
Проте таки пронесло, і, коли ми виходили з церкви, Веммік підняв покришку з купелю, вкинув туди свої білі рукавички й поклав покришку на місце. Місіс Веммік, більш завбачлива щодо майбутнього, свої білі рукавички сховала в кишеню, перше ніж знов одягти зелені.
— А тепер, містере Піп,— сказав Веммік, урочисто завдаючи вудочку собі на плече при виході з церкви,— дозвольте вас спитати: чи хто ж би подумав, що ми оце тільки-но з весілля?
Сніданок було замовлено в симпатичненькому ресторанчику за якусь милю від лугу; був тут і більярд на той випадок, якби ми забажали розвіятись після поважної церемонії. Я з приємністю завважив, що тепер місіс Веммік уже не змотувала назад Веммікову руку, коли та обвивала її стан, а примостилась на стільці з високою спинкою, наче віолончель у футлярі, і сприймала прояви ніжності, як цей мелодійний інструмент сприймав би доторк смичка.
Сніданок був пречудовий, і щоразу, коли хтось відмовлявся від якоїсь страви, Веммік приказував: "За все заплачено наперед, тож-бо споживайте, не соромтесь!" Я випив за здоров'я молодят, за здоров'я Старого, за добробут Замку, а на прощання поцілував молоду — коротше, всіляко силкувався підтримати добрий настрій у компанії.
Веммік провів мене до порога, і я ще раз потис йому руку й побажав щастя.
— Дякую вам,— відказав він, потираючи руки.— А курей розводити вона така майстриня, що й не уявляєте. Ось покуштуєте при нагоді яєчок — самі скажете.— І коли я вже відходив, гукнув мене і додав тихенько: — Ясна річ, містере Піп, що все це чисто волвортські міркування.
— Я розумію. На Літл-Брітен їх не треба згадувати,— сказав я.
Веммік кивнув.
— Після того, як ви там були промовились, краще містерові Джеггерсу й зовсім про них не знати. А то він ще подумає, що у мене мозок розквасився абощо.
Розділ 56
Протягом усього місяця — аж до настання судової сесії — він тяжко хворів. У нього було зламано два ребра, вони зачепили одну легеню, і дихалось йому з кожним днем усе важче й болючіше. Через це він говорив ледве чутно, а більше взагалі мовчав. Але слухав мене він дуже охоче, і тепер перший мій обов'язок був говорити й читати йому те, що, як я вважав, було найпотрібніше в його нинішньому становищі.
Як тяжко хворого, його за день-два перемістили із загальної камери до тюремного шпиталю. Це дало мені змогу досить часто бувати у нього. А в кайдани його не закували, тільки зглянувшись на хворобу, бо ж вважалося, що він, як невиправний злочинець, будь-що спробує втекти.
Бачив я його кожен день, але щоразу недовго, і зміна в його фізичному стані за решту доби встигала відбитись у нього на обличчі. І я не пригадую, щоб хоч одна з тих змін була на краще: відколи двері в'язниці замкнулися за ним, він щодалі більш худнув і поволі ставав усе слабший та кволіший.
Його покора чи то збайдужіння свідчили про смертельну виснаженість.