Вже другого [452] дня після його приїзду мав розпочатися суд, і майже весь той час, що лишався в нього на приготування, він проводив або у в'язниці, зі своїм підзахисним, або ж замкнувшись наодинці з адвокатом із Сан-Антоніо. Пішов поголос, ніби Моріс Джеральд розповів їм якусь дивовижну й страхітливу історію, але подробиць ніхто не знав, і всі аж нетямилися з цікавості.
Знав ту історію лиш один — знав і міг її підтвердити. То був старий мисливець Зеб Стамп.
Можливо, знав її і ще один, хоч йому ні звинувачений, ні його захисники не звірялися.
Зеб також не показувався в їхньому товаристві. Тільки раз він мав з ними довгеньку-таки розмову, а тоді зник, і ніхто більш не бачив його ні коло гауптвахти, ні в селищі. Всі гадали, що він, як звичайно, подався на пошуки здобичі — оленя, ведмедя чи "булькотуна".
Та всі помилялися. Зеб Стамп на час облишив своє звичайне діло — полювання на лісову дичину.
То правда, він і цього разу подався на пошуки, але мав на оці іншу здобич — не звіра й не птаха, а істоту, аж ніяк не належну до тваринного світу. Він вирушив шукати вершника без голови!
Розділ LXXXIV ЛЮБЛЯЧИЙ НЕБІЖ
— Завтра його судитимуть... хвалити Бога, вже завтра. Навряд щоб хтось за цей час зловив ту трикляту мару, а може, й ніколи не зловлять. А більш мені нема чого боятись. Нехай спробують без цього збагнути, що і як. Та щоб я пропав, коли й самчцось розумію! Ото тільки... Дивно, чого це приїхав той ірландський крутій. І отой, із Сан-Антоніо,— хто його сюди викликав і навіщо? Хтось же мав йому заплатити... Ет, хай їм чорт! Мені на них начхати. Нічого вони не викрутять. Убивство вчинив Джеральд — і край. Усе показує на нього, і всі так думають. Доведеться їм визнати винним його, а не кого іншого... Тільки Зеб Стамп цьому не вірить, щось підозрює, старий проноза. Десь він останніми днями запропав. Куди б то йому податися? Кажуть, на полювання. Та яке полювання в такий час? А що, як він полює за т и м? І що, як зловить?.. Я б і сам спробував ще раз, якби був час. Та вже пізно. [453] Завтра до вечора все скінчиться. А як потім щось і випливе... Е, к бісу потім! Головне — мати певність тепер. А там буде видно. Коли вже повісять одного вбивцю, то навряд чи схочуть заводитися ще з кимось. Навіть як і справді виникне якась підозра, вони побояться дати їй хід. Це ж буде все одно що засудити самих себе!.. З "регуляторами" я, здається, все залагодив. Навіть Сем Менш начебто більше не сумнівається. Я таки переконав його, розповівши, що чув тієї ночі. Розповів трохи більше, ніж чув насправді, хоч як на мене, то й того було б досить, щоб збожеволіти. Ет, хай воно все западеться! Що було, того однаково не вернеш. Бачилася вона з ним — ну й нехай! Зате вже тепер не побачиться, хіба що на тому світі. Ну, та це вже як сама захоче... Не думаю, одначе, що між ними щось аж таке було. Хоч який у неї норов, вона не з тих жінок, і, може, то справді була тільки вдячність... Та ні ж бо, ні! Не дури себе... Із самої лише вдячності не встають з ліжка серед ночі, щоб бігти на побачення в глухий закуток саду. Вона кохає його, кохає!.. Ну й нехай собі кохає, біс із нею! Дружиною його їй не бути. І ніколи більше вона його не побачить, хіба тільки як і далі опиратиметься. Та й тоді побачить лиш на те, щоб допомогти засудити. Одне її слово — і він повисне на гілляці. А вона таки скаже те слово, якщо не скаже іншого, котрого я вже двічі від неї домагався. Третій раз буде останній. Ще одна відмова — і я викладу свої карти. Той ірландський пройдисвіт дістане своє, і вона сама винесе йому вирок. А плантація, будинок, негри, все, що тут є... А, дядечко Вудлі! Вас я й хотів бачити... Наведений монолог відбувався в кімнаті Кассія Кол-хауна. А урвав його Вудлі Пойндекстер. Зажурений і мовчазний, він никав коридорами Каса-дель-Корво і зайшов до кімнати небожа скоріш випадково, ніж з якимось .певним наміром.
— Хотів мене бачити? Навіщо, небоже?
У голосі вбитого горем старого звучали принижені, майже запобігливі нотки. Ще недавно гордий Пойндекстер, який вганяв у дрож дві сотні чорних рабів, стояв тепер перед своїм новим господарем! Щоправда, то був його небіж, син його рідної сестри, але тепер він здобув владу над дядьком. І, знаючи його лиху вдачу, старий плантатор не сподівався нічого доброго.
— Я хочу поговорити з вами про Лу,— мовив Кол-хаун. [454]
Саме цієї теми Вудлі Пойндекстер волів би не торкатись. Боявся про неї навіть подумати, не те що обговорювати, а надто з людиною, яка завела цю розмову. Проте він не виявив подиву, та навряд чи й був здивований. Щось іще напередодні підказало йому, що така розмова має відбутись, і він чекав її.
Тон, яким заговорив з ним Колхаун, аж ніяк не розвіяв його побоювань. Небожеве прохання скидалося більше на вимогу.
— Про Лу? А про що ж саме? — вдавано сїіокійно запитав Пойндекстер.
— Ну...— нерішуче сказав Колхаун, ніби не знаючи, як підступитися до такої делікатної теми, чи просто прикидаючись.— Я... я хотів...
— Як на мене...— перебив плантатор, скориставшись з його вагання,— як на мене, то краще не говорити зараз про неї.
Це було сказано майже благально.
— Чому ж, дядечку? — запитав Колхаун, якому це заперечення додало зухвалості.
— Ти не знаєш чому, небоже?
— Та певне, я знаю, як вам тяжко. Бідолашний Генрі пропав, і гадають навіть... Але, може, він ще знайдеться і все буде гаразд.
— Ні! Ми вже ніколи його не побачимо... ні живого, ні мертвого. Я більше не маю сина!
— Ви маєте дочку, і вона...
— Вона зганьбила мене!
— Я. не вірю цьому, дядечку... Ні, не вірю.
— А що ж тоді означає все, що я чув... та й сам бачив? Що змусило її поїхати хтозна-куди, за двадцять миль прерією, саму, до хатини простого торговця кіньми, й бути біля його ліжка? О Боже!.. І чому вона поривалася рятувати його — вбивцю мого сина... і її рідного брата? Боже мій!..
— Щодо першого, то вона сама це пояснила, і, по-моєму, цілком вірогідно.— Сам Колхаун так н є вважав.— А з другим теж усе доволі просто. Кожна жінка вчинила б те саме. Я хочу сказати — така жінка, як Лу.
— Таких, як вона, немає. Це кажу я, її батько. О, коли б я міг думати так, як оце ти! Бідолашна моя дочка! Хто мені ближчий за неї тепер, коли я втратив сина!
— Якраз вона й може знайти вам нового сина. Людину, [455] вже близьку вам, що зробить усе, аби замінити того, кого ви втратили. Я не буду говорити загадками, дядечку Вудлі. Ви знаєте, що я маю на думці: я хочу, щоб Лу стала моєю!
Плантатора не здивувало таке категоричне сватання. Він чекав цього. А проте обличчя його ще дужче спохмурніло.
Було добре видно, що йому не до душі небожеве сватання.
Це може здатися дивним. До останнього часу він і сам плекав у душі таку думку і не раз пробував,— щоправда, дуже обережно,— схилити до цього дочку.
До переїзду в Техас плантатор ще мало знав свого небожа. Досягши повноліття, Колхаун, хоча й був громадянином штату Міссісіпі, здебільшого жив у веселому місті Новому Орлеані, і дядько бачився з ним тільки вряди-годи, коли той приїздив погостювати до них на луїзіанську плантацію. Але дівоча краса його двоюрідної сестри Луїзи, дедалі розквітаючи, почала вабити його до їхнього дому все частіше, і він гостював там щораз довше.
Потім Колхаун з рік воював у Мексиці й дістав капітанський чин, а після воєнних перемог повернувся на батьківщину з рішучим наміром здобути перемогу і в коханні — завоювати серце своєї кузини-креолки.
Відтоді він майже постійно жив у дядьковому домі. Хоч Луїза й не виявляла до нього особливої прихильності, він став бажаним гостем її батька, бо мав надійний засіб привернути його до себе.
Колись дуже багатий, плантатор на той час опинився у великій скруті. Бездумне марнотратство призвело до того, що він заліз у борги. Небіж його, навпаки, був бідний, а потім, завдяки щасливому випадкові, раптом розбагатів. Отож не дивно, що між ними виникли ділові стосунки.
У своїй рідній Луїзіані, серед давніх сусідів, Вудлі Пойндекстер завжди був шанованою людиною, і ніхто й не подумав би, що він підпав під владу небожа. Та й сам Колхаун зважав на це і не давав волі своїй звичній зухвалій бундючності. Тільки після переїзду до Техасу їхні взаємини почали набирати характерних рис залежності боржника від позикодавця.
Ця залежність ставала дедалі очевиднішою відтоді, як Колхаун кілька разів дістав від Луїзи рішучого одкоша. Тепер плантатор мав кращу нагоду пізнати [456] справжню вдачу свого небожа, і з кожним днем їхнього життя в Каса-дель-Корво його думка про Колхауна змінювалася на гірше. Аж ніяк не прикрасила відставного капітана в дядькових очах і його сварка з мустан-гером та дуель, якою вона скінчилася, хоч плантатор як родич мусив стояти за нього. Були в Пойндекстера й інші причини змінити своє ставлення до небожа й не хотіти цього шлюбу, попри всю його вигоду.
Та, на жаль, чимало було й такого, що, може, й не робило пропозицію Колхауна приємнішою, але, в кожному разі, не дозволяло дядькові рішуче відхилити її. І саме ця нерішучість чи не більшою мірою, ніж батьківське горе, зумовила його відповідь.
— Коли я правильно зрозумів, небоже, ти маєш на думці одруження. Але ж не час говорити про це тепер, коли в домі щойно побувала смерть! Подумати тільки, які розмови підуть у селищі.
— Ви не так мене зрозуміли, дядечку. Я не мав на думці одруження... цебто не тепер. Мені потрібна лише якась запорука... до слушного часу.
— Я не розумію тебе, Касе.
— Зараз зрозумієте, тільки вислухайте мене.
— Кажи.
— То ось що я хотів сказати. Я надумав одружитися. Ви знаєте, мені вже скоро тридцять, а в цьому віці чоловікові набридає тинятися по світу. От і мені це з біса набридло, і я не хочу далі жити в самотині. Я хочу, щоб Луїза стала мені дружиною. Поспішати з цим не будемо. Мені потрібна тільки її тверда обіцянка, щоб потім не було ніяких несподіванок чи вагань. Щоб усе було вирішено раз і назавжди. А коли скінчиться цей клопіт, ми ще матимемо час поговорити й про весілля, й про все інше.
Слово "клопіт" та й усе, що сказав Колхаун, прикро вразило слух батька, який оплакував свого вбитого сина. У Вудлі Пойндекстері знов заговорила колишня гордість і запалила його душу обуренням.
Але вже в наступну хвилину воно згасло.