Ми знову позичимо в Гоу Юма чотири сотні, я ще позичу під коні й підводи, під Гезл і Геті й під усе, варте бодай одного цента. Потім одержу запродажню та заставного листа під неї і розрахуюся з Гілярдом. А далі — то вже за іграшки — контракт з цегельнею по двадцять центів за ярд, а може, й більше. Вони збожеволіють з радощів, коли побачать глину. І закопуватися в землю не доведеться. Глина вся на поверхні, двісті футів. Увесь цей пагорб глинястий, лише згори шар грунту.
— Але ж як почнете вивозити глину, на що тоді перетвориться це чарівне міжгір'я! — скрикнула з жалем Сексон.
— Ні, міжгір'я не зачепимо — тільки пагорб. Дорога буде з протилежного боку. Звідси до Червоного глинища тільки півмилі. Я прокладу дорогу й візьму більшу ціну за постачання, або хай цегельня сама її збудує, а я возитиму їм глину за ті самі гроші. Двадцять центів чистого зиску за ярд, і це тобі одразу. Мабуть-таки, доведеться ще прикупити коней.
Вони посідали, взявшися за руки, біля водойми і довго ще обговорювали всі деталі.
— А знаєш що, Сексон, — промовив Біллі, помовчавши хвильку, — заспівай-но мені "Жнива", — гаразд?
Коли Сексон скінчила, він сказав:
— Уперше ти співала її мені, коли ми поверталися потягом з гуляння у Візл-парку…
— Того самого дня, коли ми познайомилися, — впала вона йому в слово. — Що ти тоді подумав про мене?
— Те саме, що й зараз, — що тебе створено для мене. Я це одразу відчув, з нашого першого вальса. А що ти подумала про мене?
— О, я — я все силкувалася відгадати, навіть ще до першого вальса — коли ми тільки-но познайомилися й потиснули одне одному руки… Я асе запитувала себе: невже це він? Ось цими самими словами: "Невже це суджений?"
— То я припав тобі до вподоби? — спитався він.
— Атож, — так мені здалося, а я ж не сліпа.
— Слухай-но! — несподівано Біллі перевів розмову на інше. — А що, якби ми завітали наступної зими до Кармела, — тоді, коли тут усе в нас закрутиться й замелеться?
Для твоєї городини однаково буде тиха пора, ну, а я зможу замість себе залишити помічника.
Те, що Сексон не захопилася цим планом, здивувало Біллі.
— Тобі не хочеться? — хутко спитав він.
Сексон соромливо спустила очі й завагалася.
— Біллі, вчора я зробила одну річ, не порадившись із тобою.
Він чекав.
— Я написала Томові,— додала вона стиха.
Він чекав і сам не знав, чого саме.
— Я попрохала його надіслати нам старий мамин комод — пам'ятаєш, отой, що ми залишили в Тома на схов?
— Ну то й що? Я не бачу в цьому нічого лихого, — полегшено промовив Біллі.— Комод нам знадобиться, — адже ж так? Ну, а заплатити за привіз ми, здається, також спроможні.
— Ти — мій любий дурнику, ось хто ти такий, Біллі! Хіба ти забув, що в тому комоді?
Біллі похитав головою, і вона не сказала, а ледве чутно прошепотіла:
— Дитячий посаг…
— Правда? — вигукнув він.
— Правда.
— Ти певна?
Вона кивнула, і щоки її спалахнули.
— Я так цього хотів, Сексон, — хотів над усе на світі! Я дуже багато думав про це, відколи ми в цій долині,— повів він далі нетвердим голосом, і Сексон уперше побачила на очах у нього сльози. — Але після того, що я накоїв… після всієї тої бучі!.. Я… я… не наважувався прохати тебе… навіть натякнути стерігся… Але ж я хотів цього… так хотів!., так, як тебе хочу в цю мить!..
Він стиснув її в обіймах, і над водоймою, в глибині ущелини запала заворожена тиша.
Нараз Сексон відчула в себе на губах остережливий дотик його пальця. Вона повернула голову за його рукою, і обоє побачили далеко вгорі на схилі пагорба оленицю й плямисте оленя, що дивилися на них з-поза густого віття.