Зухвальство їхнє до того доходить, що вони наважуються баламутити голови навіть мудрим чеснородним шляхтичам, як ми те бачимо на прикладі вашої милості; не хто ж, як вони, довели до того, що треба було аж у клітку вас посадити і везти отак на волах, як возять, буває, од села до села лева чи тигра якого, що людям за гроші показують. Та ну ж бо, пане Дон Кіхоте, пожалійте себе, поверніться в лоно розуму, адже благі небеса не поскупились вам на те добро, тож користайте ним так як слід, оберніть ваші небуденні здібності на читання інших книг, спасенних для умислу вашого і хвальних для вашої честі. Коли ж природні ваші нахили непереборно пориватимуть вас до оповідань про подвиги та геройські вчинки, то розгорніть Святе Письмо і почитайте Книгу Суддів — там знайдете високі доблесті і великі діяння, і все ж то величне та правдиве. Лузітанія мала свого Вірі-ата, Рим — свого Цезаря, Карфаген — Ганнібала, Греція — Олександра, Кастілія — графа Фернана Гонсалеса, Валенсія — Сіда, Андалузія — Гонсала Фернандеса, Естремадура — Дієга Гарсію де Пареде-са, Херес — Гарсію Тереса де Варгаса, Толедо — Гарсіласа, Севілья — дона Мануеля де Леона, і історія їхніх преславних подвигів може бути цікавою, повчальною, приємною і захопливою лектурою для будь-якого високого ума. Таке заняття справді гідне світлого розуму вашої милості, пане Дон Кіхоте, такі твори поглиблять ваші знання з історії, зміцнять у вас повагу до чесноти, наставлять на все добре, ушляхетнять ваші звичаї, навчать бути сміливим без нерозважності, одважним без зухвальства,— і все те буде Богові на хвалу, вам на пожиток, а вашій рідній Ламанчі (бо саме звідти, чув я, походить ваша милость) на честь і славу.
З напруженою увагою слухав Дон Кіхот, що говорив йому каноник; коли ж той скінчив, він подивився на нього і, помовчавши хвилю, сказав:
— Здається мені, пане шляхтичу, що орація вашої милості до того змагала, аби запевнити мене й переконати, ніби на світі зроду не було ніяких мандрованих рицарів, а всі рицарські романи — фальшиві, брехливі, шкідливі і зовсім для суспільності непотрібні, і що негаразд я робив, як читав їх, іще гірше, як їм вірив, а найгірше, як вирішив їх наслідувати, обравши собі з їхньої направи та науки многотрудне ремесло мандрованого рицаря, бо ви твердите, що на світі не було жодних Амадісів, ні Гальського, ні Грецького, ані всіх інших рицарів, що їхні подвиги в тих романах описуються.
— Ваша милость цілком вірно зрозуміла мою думку,— сказав на те каноник.
А Дон Кіхот провадив далі:
— А ще додала до того ваша милость, що ті книги завдали мені буцімто великої шкоди, схибнувши мене з розуму й довівши до клітки, і що треба мені схаменутись і вдатись до інших, правдивіших книг, корисніших і цікавіших за ті романи.
— Правда,— підтвердив каноник.
— А я, щоб ви знали,— сказав тоді Дон Кіхот,— гадаю якраз навпаки: не я божевільний і зачарований, а ви, ваша милость, коли насмілились замахнутися по-блюзнірському на те, що визнане всіма за дійсне і за істинне; хто ж його заперечує, як ваша милость, той за— [316] сЛуговує кари, на яку ви ладні засудити нелюбі ¦ вам книги. Адже переконувати когось, ніби на світі не було ні Амадіса, ані жодних мандрованих рицарів, про яких стільки романів понаписувано, то все одно що твердити, ніби сонце не світить, мороз не студить, а земля нас не носить. Де той мудрагель, що здоліє довести комусь, ніби все те неправда, що пише історія про королівну Флоріпеду та Гвідона Бургундського чи про Ф'єрабраса та штурм Мантібельського мосту за часів Карла Великого? Та я ладен на свою душу присягнути, що це така сама правда, як те, що тепер день! А як це все брехня, то виходить, що не було ніколи ні Гектора, ні Ахілла, ні троянської війни, ні Дванадцятьох Перів Франції, ні англійського короля Артура, який і досі літає десь вороном, а його там усе виглядають, що от-от вернеться. То, може, хто скаже, ніби і то все вигадки — історія Гверіна Скупого і пошуки святого Граля, ніби то все байки — кохання Трістана та королеви Ізольди, а також Джіневри та Ланцелота, коли ще живуть люди, що десь краєчком пам'яті пригадують, як бачили колись двірську даму Кінтаньйону, найкращу виночерпицю на всю Велику Британію. І це суща правда, бо пам'ятаю, бабуся моя, панотцева мати, як побачить, було, яку дуенью в довгому покривалі удовичому, то каже, було, мені: "Поглянь на неї, внучку — чиста тобі дуенья Кінтаньйона!" З цього я роблю висновок, що бабуся моя знала її особисто або принаймні бачила десь її портрет. А хто зважиться заперечити правдивість історії Петра й прекрасної Магелони, коли в королівській збройни-ці і досі зберігається .кілок, з допомогою якого сей доблесний рицар керував дерев'яним конем, що ним у повітрі літав,— там такий великий, більший за голоблю; а коло того кілка лежить сідло Баб'єки, а в Рон-севалі зберігається Роландів ріг, убільшки з добру колоду. Звідси випливає, що таки існували справді і Дванадцять Перів, і Петро, й Сід, і — ще премногі рицарі, що, славлять люди, їздили по білому світу, пригод шукаючи. Або, може, скаже хто, що не було мандрованого рицаря, завзятого лузітанця Жоана ді Мерлу, який загнався аж у Бургундію і бився в місті Аррасі із знакомитим паном де Шарні, що звався мосьє П'єр, а потім у місті Базелі з мосьє Анрі де Реместаном, пере-мігши обох тих суборців і доказавши великої слави; що не було пригод і поєдинків, одбутих у тій же самій Бургундії двома завзятими гишпанцями: один був Педро Барба, другий — Гутьєрре Кикоть (од якого я прямо веду свій рід по мечу), а звоювали ж вони синів графа де Сан-Поля? Або, може, не мандрував до Німеччини, пригод шукаючи, Дон Фернандо де Гевара, не бився там з мессером Георгом, двірським рицарем дука Австрійського? Чи, скажете, то все жарти були — тії герці, що їх викріпив завзятий Суеро де Кіньйонес, ті поєдинки, що мав пан Луїс де Фальсес з Дон Гонсалом де Гусманом, рицарем кастільським, і ще многі подвиги рицарства християнського, і нашого рідного, і чужоземського? Ні, кажу я, все то щира і суща правда, а хто її заперечує, ще раз кажу, той без усякого сумніву позбавлений доброго розуму і здорового глузду.
Великим дивом дивувався каноник, слухаючи Дон Кіхотової мови, Де правда перепліталася з вигадками; його вразила також гідальгова неймовірна обізнаність у справах, належних і стосовних до мандрованого рицарства. [317]
— Не можу не визнати, пане Дон Кіхоте,— заговорив до нього каноник,— що в словах вашої милості є дещо правдиве, особливо такі, де ви говорили про гишпанських мандрованих рицарів. Припускаю також, що справді були на світі Дванадцять Перів Франції, але на можу повірити, аби вони робили все те, що пише про них архієпископ Турпін. Власне, річ тут ось як малася: то були рицарі, обрані од французьких королів і названі перами, тобто рівними, бо справді, були всі однаково шляхетні, доблесні й мужні — принаймні так усі казали й думали. То був ніби опрічний рицарський орден, як от тепер у нас s орден Святого Якова чи Калатрави — ті, що до них належать, мають бути наголо рицарями сміливими, мужніми й чеснородними, як нии$ кажуть, наприклад, "рицар ордену св. Іоанна" або "рицар Алькантари*я так давніш говорено "рицар із Дванадцяти Перів", бо до того ордену обрано було й прийнято дванадцятеро лицарів, рівних своїми заслугам ми. Немає також ніякого сумніву, що був Сід, що був Бернардо делі Карпіо, а от в оповіданнях про їхні подвиги чимало є, на мою думку^ непевного. А що ваша милость казала про кілка, який нібито Петрові належав і зберігається в королівській збройниці поряд із сідлом Баб'є^ ки, то тут я вже каюся: чи то з мого недоуцтва, чи з недобачення я його там не помітив; сідло ще роздивився, а кілка не зауважив, хоть він, казала ваша милость, такий великий.
— А все ж таки він там є,— заперечив Дон Кіхот,— і коли хочете знати, його ще шкурою телячою обгорнуто, щоб цвіллю не брався.
— Може, й так,— сказав каноник,— але саном моїм клянуся, я не пригадую, аби там його бачив. Та даймо на те, що він там справді є — то ще не доказ, щоб я повірив усім небилицям про всяких Амадісів та силу-силенну інших рицарів, які в романах описані, та й вашій милості, такій поважній, добрій і розсудливій людині, не годилось би вважати за правду всі ті безлічні й безглузді вигадки, які містяться в тих баламутних рицарських романах.
РОЗДІЛ L,
Про мудрі сперечання, які провадив Дон Кіхот із каноником, та про деякі інші події
— Овва! — вигукнув тоді Дон Кіхот.— То виходить, що книги, друковані з королівського дозволу, схвалені відповідальними урядовцями, читані повсюдно, з великою вподобою, славлені великими й малими, бідними й багатими, вченими й невченими, простолюдом і шляхтою, одне слово, людьми всякого роду, стану і статі,— виходить, що всі вони брехливі? Та в них же все описується так правдиво й достотно; про всякого рицаря, скільки їх там було, сказано, хто в них батько й мати, яка рідня, звідки вони самі, скільки кому років, де хто був, і що робив — все те показано ряд по ряду, день по дню. Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш! Чи [318] т0 ж не втіха над утіхами, як перед нашими очима така, приміром, малюється картина: величезне смоляне озеро кипить-клекоче, буль-бахами гарячими, кишить-броїться змієм, гадом, ящуром, усяким дивоглядним та страхолюдним звіром, а з-посеред озера голос чийся жалібний тужить-лебедіє: "О рицарю, хто б ти не був, що дивишся на се жахливе озеро, як хочеш добутися скарбів, що сховані під його чорними хвилями, то яви мужність доблесного твого серця і пірни в чорну пучину розпломенілої сії вологи, бо як ти сього не зробиш, то не сподобишся лицезріти пишновеличних чудес, що криють у собі й хоронять сім палаців сімох чарівниць, котрі знаходяться на дні сього чорно-муття". А рицар, скоро вчув той голос плачливий, зараз, аніже не мір-куючись, про жодну небезпеку не дбаючи, тяжкокутої зброї з себе не здіймаючи, вручає душу свою Богові та й дамі своїй коханій і кидається без ваги в теє озеро кипляче і неждано-негадано опиняється — де б ви думали? — серед якогось лугу барвистопишного, що перед ним блякнуть і никнуть прославлені Поля Єнісейські.