Коли вони підіймають свої вітрила, ті схожі на великі хмари на небі. Їхні стерна мають кілька десятків футів завдовжки. Одне таке судно перевозить кілька сотень людей і має в трюмах річний запас збіжжя. На борту годують свиней і виробляють вино… Великому судну з важким вантажем нема чого боятися у відкритому морі, але на мілководді воно може потрапити в біду.
Китайські суднобудівні технології того часу були вже дуже розвинуті. Обшивка суден кріпилася залізними цвяхами, а корпуси були подвійними з водонепроникними перегородками. Судна були гідроізольовані сумішшю вапна й тунгової олії, і кожне з них мало рятувальні шлюпки, кілька залізних якорів і стабілізуючі поплавки, якими користувалися під час шторму. Уже відомий на той час магнітний компас створив умови для безпечного плавання у відкритому морі. Зворотна подорож Марко Поло засвідчує, що китайські кораблі тепер регулярно ходили до Індії, а деякі на заході доходили аж до Перської затоки.
Його детальні описи портів в Індійському океані малюють картину жвавої морської торгівлі. Кораблі купців з Адена везуть великі партії арабських коней до Індії та островів і продають їх там задорого, маючи на цьому неабиякий зиск; на острові Ява "безліч коштовних продуктів", як-то перець, мускатний горіх і гвоздика, "через що його відвідує багато кораблів, навантажених товарами, а вздовж східного узбережжя Африки на Мадагаскарі й Занзібарі можна придбати червоне сандалове дерево, амбру й слонову кістку, які торговці з різних куточків світу залюбки купують в обмін на парчу та шовк". І так спритний купець Марко Поло продовжує детальний перелік безмежних комерційних можливостей, що відкриваються перед тими, хто готовий до ризиків океану. Його захоплена розповідь не залишає сумнівів у тому, що моря Китаю та Індійський океан тепер були відкриті для бізнесу. Для багатьох океанські маршрути були швидшими, безпечнішими, і пропонували більше розмаїття товарів, ніж довгі переходи через пустелі та степ. Океан стрімко ставав улюбленою транспортною магістраллю. Саме усвідомлення цього факту морськими державами Атлантичної Європи у XV ст. мало назавжди змінити світ.
11.17 Індійське судно, зображене в арабському манускрипті 1238 р. н.е. Корабель має кормове стерно й міцну будову, щоб справлятися з мусонними вітрами Індійського океану.
12
ОЗИРАЮЧИСЬ НАЗАД, ДИВЛЯЧИСЬ ВПЕРЕД
Рік 1300 нашої ери є зручною датою для завершення цієї розповіді. У багатьох сенсах вона позначає кінець старого світу й початок сучасної епохи, але, перш ніж зазирнути в майбутнє, буде корисно підсумувати в найзагальніших рисах великий відрізок євразійської історії, розглянутий у цій книзі. Одним із перших вражень є наявність численних патернів подій, які спостерігаються час від часу. Це ставить улюблене питання про те, чи повторюється історія. Історія не повторюється: патерни, які ми простежуємо у піднесенні й падінні імперій та епізодичних міграціях кочових народів, є результатом спільної дії географії та поведінки людей, що зумовлена їхнім генетичним складом. Це може звучати як географічний детермінізм у його найпростішій формі, але французький історик Фернан Бродель нагадує нам про тонкі нюанси цієї проблеми, адже "історію творять не географічні об'єкти, а люди, що їх використовують або їх досліджують". Іншими словами, історія – це результат взаємодії між людським фактором та обмеженнями й можливостями, обумовленими географією. Тож, давайте почнемо з огляду "загальної географії" Євразії.
Євразія поділяється на низку більш-менш паралельних та переважно зумовлених широтою екологічних зон, від тропічних лісів на півдні до тундри на півночі, між якими розташовані мішані ліси та степи помірного поясу, пустельно-степові, лісостепові, лісові або більш відкриті тайгові зони, що переходять у тундру. Одна зона, а саме мішана зона степів і лісів, стала екологічною нішею, де розвинулося осіле сільське господарство. Цей процес був зосереджений у двох регіонах: один знаходився у південно-східній Азії, у Китаї, із центром у районі річок Хуанхе та Янцзи, інший у південно-західній Азії, на Близькому Сході, на території від східного узбережжя Середземного моря до долини Інду. Ці дві благодатні ніші були дуже різними. Китай був набагато більш ізольованим, ніж Близький Схід. З трьох боків він був обмежений тропічними лісами, горами й пустелею, а із четвертого виходив до Тихого океану. Близькосхідний регіон, по суті, складався із центрального ядра, оточеного в чомусь подібними периферійними зонами: долиною Інду, долиною Нілу та Середземномор'ям разом із землями в глибині півострівної Європи. Осілі землеробські засоби виробництва невдовзі поширилися на ці периферійні екозони, створивши там нові осередки, у яких змогли розвинутися складні суспільства – "цивілізації". Різниця між географічно обмеженою китайською цивілізацією і проявами цивілізації, що розвинулися на Близькому Сході та в інших регіонах, що його оточували, була величезною.
Осілі держави та імперії
Для Китаю, незважаючи на періодичні вторгнення кочовиків із півночі, була характерна надзвичайна нерозривність, яка знайшла відображення у послідовних династіях. Інколи північ і південь мали різних правителів, але протягом тривалих періодів вся країна залишалася об'єднаною. Столиці із часом могли переміщатися, відбувалися затяжні громадянські війни, але загалом найбільше вражає саме ця культурна цілісність.
У центральній зоні Близького Сходу, від Тигру і Євфрату до долини Інду, до складу якої також входило величезне Іранське нагір'я, також спостерігався високий ступінь нерозривності, коли одна династія змінювала іншу. Спочатку це були вавилоняни та ассирійці, а потім, на більш широкій території, перси, македонці, парфяни, сасаніди, араби, сельджуки і, нарешті, монголи Ільханату. Хоча етнічна належність правлячих верхівок із часом змінювалася, а генофонд постійно оновлювався завдяки притоку людей з-за кордонів, культура кожного покоління була дуже пов'язана з культурою своїх попередників, що сягала глибокої давнини. До певної міри регіон Близького Сходу був обмеженим, оточений пустелями Сирії та Аравії, північною Індією та Туркменістаном, а також Аравійським морем. У цьому він нагадував Китай, але різниця полягала в тому, що одразу на заході лежала величезна неосвоєна територія, що включала Малу Азію, Середземномор'я та європейський півострів, де змогли виникнути цивілізації-суперники. Спочатку це відбулося в східному Середземномор'ї, що стало колискою низки дедалі потужніших держав: мікенської, грецької, македонської, східної греко-римської та візантійської; усі вони були грекомовні та мали міцну традицію культурної спадкоємності. Агресивна взаємодія між імперіями двох зон – східного Середземномор'я і Близького Сходу – забезпечила динаміку, яка зберігалася протягом більшої частини цього періоду, і впродовж цього часу саме Євфрат був тим кордоном, що так часто позначав лінію їхнього протистояння.
На захід від східного Середземномор'я наприкінці 1-го тисячоліття до н.е. виникла нова держава, центром якої стало місто Рим. Римська імперія розрослася, додавши до свого складу, хоча лише на кілька сотень років, східне Середземномор'я і більшу частину півострівної Європи, а після свого занепаду залишила родючу основу, з якої постало Франкське королівство й низка інших держав західної Європи, які почали грати ключові ролі. Саме цим державам, що виходили до Атлантики, у другій половині 2-го тисячоліття н.е. судилося перебрати на себе лідерство у світі, який невпинно розширював свої межі.
Обмін речами у вигляді подарунків розпочався в Євразії серед громад мисливців-збирачів задовго до виникнення осілого землеробства, але, коли громади осіли й почали виробляти надлишки, асортимент і обсяг товарів, якими обмінювалися, почав різко зростати. Надлишки продуктів харчування можна було використовувати для безпосереднього обміну або віддавати їх фаховим ремісникам, щоб ті витрачали свій час на виготовлення виробів, якими потім можна було торгувати. Ми бачили, як із часом системи обміну ставали дедалі складнішими. У період неоліту асортимент предметів обміну був досить обмеженим, і люди надавали перевагу яскравому камінню, як-то лазуриту, бірюзі, сердоліку та нефриту, які можна було використовувати для особистих прикрас, що були наочною і зрозумілою ознакою здатності власника мати екзотичні речі. Пізніше, з опануванням технології обробки металів, поширився попит на мідь, олово, золото й срібло, і ті місця, яким пощастило мати природні запаси цих руд, стали невід'ємною частиною складних мереж обміну.
І так почався розвиток сполученості: Євразію пронизали розгалужені мережі, що зв'язали розрізнені громади й дали змогу поширюватися знанням. З огляду на допитливий характер людської натури, немає жодних сумнівів, що деякі люди подорожували торговими шляхами з метою дослідження, щоб здобути таємні знання, а також рідкісні матеріали та дивовижні речі, якими можна було б вразити своїх сучасників вдома. Прояви цього ми бачимо у подорожах таких людей, як Сюаньдзан, який дванадцять чи тринадцять років провів в Індії, відвідуючи буддійські святині та збираючи рукописи, і повернувся до Сіаня у 645 р. н.е., де його вітали як героя. Пізніше, у 1295 р., Марко Поло прибув назад до рідної Венеції після багаторічної служби у Хубілая в Китаї. Розповідь про його пригоди та дивні країни, які він відвідав, принесла йому як добру, так і недобру славу ще за життя. Ці двоє належать до числа пізніших мандрівників, про яких ми знаємо з письмових джерел. А як багато мало бути тих, кого невгамовна цікавість затягнула в глибини незнаної Євразії в більш віддаленому минулому?
З появою імперій торгівля і подорожі почали набувати іншого вигляду. Поки окремі підприємці й далі організовували рух товарів, до чого їх заохочували потреби постійно зростаючого споживчого ринку, імператори та їм подібні почали збирати данину з підлеглих територій, по суті, як наочну демонстрацію та підтвердження свого сюзеренства.