А що кільця були вмуровані близько до лав, то було ясно, що до них прив'язували тих, хто сидітиме на лавах.
Генріх ішов мовчки, але не пропустив жодної подробиці з усього того гидотного видовища, що написало, сказати б, історію мук на стінах.
Уважно розглядаючись навколо себе, Генріх не дивився під ноги й спіткнувся.
— Е, — сказав він, — що це таке?
І показав на якийсь ніби жолоб, пророблений у вогкій кам'яній підлозі.
— Ринва, сір.
— Тут буває дощ?
— Так, сір, з крові.
— Ага, — сказав Генріх, — дуже добре. Скоро ми прийдемо до моєї кімнати?
— Ми вже прийшли, монсеньйор, — сказала якась тінь, що вимальовувалась у пітьмі і ставала виднішою й виразнішою в міру того, як наближались до неї.
Генріх, якому здалось, що він вгадує голос, ступив кілька кроків і впізнав постать.
— От маєш! Це ви, Больє, — сказав він, — якого чорта ви тут робите?
— Сір, я щойно дістав призначення на коменданта Венсенської фортеці.
— Ну, що ж, любий друже, ви починаєте добре: прийняти короля за в'язня — непогано.
— Пробачте, сір, — відповів Больє, — але перед вами я вже прийняв двох дворян.
— Кого? Ах, вибачте, я роблю, може, нескромність. Якщо так, уважаймо, що я не сказав нічого.
— Монсеньйор, я не маю наказу держати це в секреті. Це панове де Ла Моль і де Коконна.
— Ага, правда, я бачив, як заарештували цих бідолашних дворян. А як переносять вони своє нещастя?
— Зовсім по-різному: один веселий, другий смутний; один співає, другий зітхає.
— Котрий зітхає?
— Пан де Ла Моль, сір.
— Слово честі, — сказав Генріх, — я більше розумію того, що зітхає, ніж того, що співає. З того, що я бачу, тюрма — річ не дуже весела. А на якому поверсі вони сидять?
— На самій горі, на четвертому.
Генріх зітхнув. Він сам хотів би там бути.
— Ну, пане де Больє, — сказав Генріх, — будь ласка, покажіть мені мою кімнату, я хотів би швидше бути в ній, бо дуже стомився за сьогоднішній день.
— Ось, монсеньйор, — сказав Больє, показуючи на відчинені двері.
— Номер другий, — сказав Генріх, — а чому не перший? — Бо перший замовлено для іншого, монсеньйор. — Ага, значить, ви чекаєте в'язня вельможнішого за мене?
— Я не казав, монсеньйор, що це буде в'язень.
— А хто ж?
— Не допитуйтесь, монсеньйор, бо я примушений буду не відповісти і тим порушити послух перед вами.
— А, це інша річ, — сказав Генріх.
І став ще задумливіший, ніж був. Номер перший, видимо, цікавив його.
Проте, комендант не змінив чемності свого поводження. З тисячею красномовних попереджень провів Генріха до його кімнати, розсипався в вибаченнях за брак вигід, поставив двох солдатів коло дверей і пішов.
— Тепер, — сказав комендант, звертаючись до воротаря, — ходімо до інших.
Воротар пішов попереду. Вернулися тією дорогою, якою щойно прийшли, перейшли залу допитів, пройшли коридор, підійшли до сходів, і пан Больє, слідом за своїм провідником, зійшов на три поверхи вище.
Зійшовши на височину трьох поверхів, — тобто на четвертий поверх, коли брати на увагу перший, — воротар відімкнув одну по одній троє дверей, що мали по замки і три величезні засуви кожні.
Тільки торкнувся він до третіх, як почув веселий голос, що крикнув:
— Гей, чорт візьми! Відчиняйте, якщо ви прийшли впустити свіжого повітря. Ваша піч така гаряча, що задихнутись можна.
І Коконна, якого читач, без сумніву, пізнав уже по улюбленій лайці, одним скоком опинився коло дверей.
— Хвилинку, мій дворянине, — сказав воротар, — я прийшов не випустити вас, а увійти до вас, а за мною зволить іти пан комендант.
— Пан комендант! — сказав Коконна. — А що йому тут робити?
— Відвідати вас.
— Він робить мені велику честь, — відповів Коконна, — милості просимо пана коменданта.
Пан де Больє справді увійшов і зараз же пригасив сердечну усмішку де Коконна тією крижаною чемністю, що властива комендантам фортець, тюремникам та катам.
— Маєте ви гроші, пане? — спитав він у в'язня.
— Я? — сказав Коконна. — Жодного екю!
— Коштовні речі?
— Маю перстень.
— Дозволите мені потрусити вас?
— Чорт візьми! — скрикнув Коконна, червоніючи від гніву. — Добре, що ви в тюрмі і я теж.
— Треба все терпіти на службі у короля.
— Але, — сказав п'ємонтець, — ті чесні людці, що обчищають перехожих на Новому Мосту, теж на службі у короля, як ви? Чорт візьми! Я був дуже несправедливий до них, пане, бо досі вважав їх за злодіїв.
— Бувайте здорові, пане, — сказав Больє. — Тюремнику, замкніть пана.
Комендант пішов, забравши у Коконна перстень з чудовим Ізумрудом, подарований йому пані де Невер, щоб він нагадував Коконна її очі.
— До другого, — сказав, виходячи, комендант.
Перейшли порожню кімнату, і знову почулось грюкання трьох дверей, шести замків та дев'яти засувів.
Відчинились останні двері, і першим звуком, що вразив відвідувачів, було зітхання.
Кімната була ще похмуріша за ту, з якої пан де Больє щойно вийшов...
Чотири високі вузькі стрілчасті вікна, що знадвору були вужчі, ніж з середини, ледве пропускали світло у це сумне житло. Більш того, залізні ґрати, припасовані з таким розрахунком, щоб око завжди зупинялось на темній лінії, не давали в'язневі бачити крізь вікно навіть неба.
Стрілчасті смуги виходили з кожного кутка зали і з'єднувалися посередині стелі, створюючи там розетку.
Ла Моль сидів у кутку і, не зважаючи на прихід відвідувачів, залишився сидіти, ніби нічого не чув.
Комендант зупинився на порозі і з хвилину дивився на ув'язненого, що лишався нерухомим, схиливши голову на руки.
— Здрастуйте, пане де Ла Моль, — сказав Больє.
Молодий чоловік повільно підвів голову.
— Здрастуйте, пане, — сказав він.
— Я прийшов обшукати вас, пане, — провадив комендант.
— Це непотрібно, — сказав Ла Моль, — я віддам усе що у мене є.
— Що ж у вас є?
— Біля трьох сот екю, дорогоцінності, персні.
— Віддайте, пане, — сказав комендант.
— Ось вони.
Ла Моль повивертав кишені, познімав персні, відчепив аграф з капелюха.
— Чи нема у вас ще чого?
— Нічого, наскільки я знаю.
— А що це на шовковому шнурку у вас на шиї? — спитав комендант.
— Це не дорогоцінність, пане, це реліквія.
— Віддайте.
— Як! Ви вимагаєте?..
— Я маю наказ залишити вам тільки одяг, а реліквія — не одяг.
Ла Моль зробив гнівний рух, який серед скорбного і сповненого гідності спокою, яким він відзначався, здався ще страшнішим цим людям, звиклим до гострих вражень.
Але він швидко опанував себе.
— Добре, пане, — сказав він, — ви зараз побачите те, що вимагаєте.
Тоді, відвернувшись, ніби бажаючи наблизитись до світла, витяг те, що назвав реліквією і що було не що інше, як медальйон з портретом, вийняв портрет з медальйона і підніс до губів. Але, поцілувавши кілька разів, удав, ніби впустив його, і, з силою наступивши підбором, розтрощив на тисячу шматків.
— Пане!.. — сказав комендант.
І нахилився подивитись, чи не можна врятувати від загибелі невідому річ, яку Ла Моль хотів затаїти від нього; але мініатюра була розчавлена на порох.
— Король хотів мати коштовну оправу, — сказав Ла Моль, — але не мав жодного права на портрет, що був у ній. Ось медальйон, можете взяти його.
— Пане, — сказав Больє, — я поскаржусь королю.
І, не сказавши в'язневі жодного слова на прощання, вийшов такий гнівний, що покинув воротаря самого замикати двері в його відсутності.
Тюремник ступив кілька кроків до виходу, але, побачивши, що пан де Больє зійшов уже з перших приступок сходів, сказав, вертаючись:
— Їй-богу, пане, добре, що я зразу ж попрохав вас дати мені сто екю за те, щоб улаштувати вам розмову з вашим товаришем, бо коли б ви не дали їх мені, комендант забрав би їх з іншими трьома сотнями, і тоді совість моя не дозволила б нічого зробити для вас; але мені заплачено заздалегідь, я обіцяв вам, що ви побачите свого товариша... ідіть... чесна людина додержує слова... Тільки, коли можна, ради ваших і моїх інтересів, не говоріть про політику.
Ла Моль вийшов із своєї кімнати і опинився прямо перед Коконна, що походжав по плитах середньої кімнати.
Друзі кинулись один одному в обійми.
Воротар удав, ніби втирає сльози, і вийшов постерегти, щоб хтось несподівано не наскочив на в'язнів, або, краще сказати, щоб не наскочив на його самого.
— А, ось і ти! — сказав Коконна. — Ну, що, цей жахливий комендант був у тебе?
— Як і в тебе, гадаю.
— І забрав у тебе все?
— Так само, як і в тебе.
— О, у мене було не багато: перстень від Генрієтти, та й годі.
— А гроші?
— Я віддав усе, що мав, цьому добрячому воротареві, щоб він улаштував нам побачення.
— Ага! — сказав Ла Моль. — Він бере, здається, з обох боків.
— І ти заплатив?
— Дав йому сто екю.
— Слава богу, що у нас тюремник негідник!
— Атож, за гроші можна буде зробити з ним усе, що хоч, а грошей нам не бракуватиме.
— Розумієш ти тепер, що сталося з нами?
— Цілком... Нас зрадили.
— Хто?
— Цей підлий герцог д'Алансон. Я таки мав рацію, коли хотів скрутити йому шию.
— І ти гадаєш, що наша справа серйозна?
— Боюсь, що так.
— Отже, — можна боятись... катування?
— Не потаю, що я вже думав про це.
— Що ти скажеш, якщо це станеться?
— А ти?
— Не скажу й слова, — відповів Ла Моль, гарячково почервонівши.
— Мовчатимеш? — скрикнув Коконна.
— Так, якщо стане сили.
— Ну, а я, — сказав Коконна, — якщо мені зроблять таку ганьбу, розкажу багато чого, ручусь тобі.
— А що саме? — жваво спитав Ла Моль.
— О, не турбуйся, таке, що пан д'Алансон якийсь час не буде спати.
Ла Моль хотів відповісти, але прибіг тюремник, почувши, мабуть, якийсь шум, штовхнув друзів у їх кімнати й позамикав за ними двері.
XXIV. Воскова фiгyрка
Вісім днів Карл був прикутий до ліжка виснажливою пропасницею упереміж із жорстокими припадками, подібними до епілептичних. Під час цих припадків він страшенно стогнав; гвардійці, що вартували в його передпокої, з жахом прислухалися до цього стогону, а збуджена зловісними вигуками луна старого Лувра вторувала йому з глибини покоїв. Потім, коли припадки минали, він, знеможений, з погаслим зором, віддавав себе в руки своєї мамки з мовчанням, в якому були і презирство і жах разом.
Оповідати про те, як мати й син, обоє, не звіряючись одно перед одним в своїх почуттях, не тільки не шукали зустрічі, а навіть уникали її, оповідати про те, які зловісні думки ворушились в глибині душі у.Катерини Медічі й герцога д'Алансона, значило б намагатись змалювати гидотне кишіння на дні зміячого кубла.
Генріх був замкнутий у своїй кімнаті, і, згідно з його власним проханням, Карл нікому не давав дозволу на побачення з ним, навіть Маргариті.