Статейку вашу я тоді прочитав, та й відклав набік, і... як відклав її тоді, то й подумав: "Ні, з цією людиною так не минеться!" Ну то як же, скажіть тепер, коли передувало ось таке, та не захопитись було наступним! О господи! Та хіба я кажу що-небудь? Хіба я щось тепер тверджу? Я тільки тоді помітив. Що тут, думаю? Тут нічого, тобто зовсім нічого, і, може, найвищою мірою нічого. Та й захоплюватись отак мені, слідчому, зовсім навіть не годиться: у мене он Миколка на руках, і вже з фактами, — там як собі хочете, а факти! І теж свою психологію підводить; коло нього треба заходитись, бо тут справа життя і смерті. Навіщо я вам тепер усе це пояснюю? А щоб ви знали і з вашим умом і серцем не винуватили мене за моє злісне тоді поводження. Не злісне воно, щиро кажу, хе-хе! Ви що думаєте: я у вас тоді не був з обшуком? Був, був, хе-хе, був, коли ви отут лежали хворий у ліжечку. Не офіціально і не власного персоною, а таки був. До останньої волосинки у вас у кімнаті все було перетрушено, по перших навіть слідах; але — umsonst![*] Думаю: тепер цей юнак прийде, сам прийде, і дуже скоро; коли винен, то вже неодмінно прийде. Інший би не прийшов, а цей прийде. А пам'ятаєте, як пан Разуміхін почав вам проговорюватись? Це ми зробили для того, щоб вас схвилювати, для того ми навмисно й чутку пустили, щоб він вам проговорювався, а пан Разуміхін не така людина, щоб обурення стримати. Панові Замєтову насамперед ваш гнів і ваша одверта сміливість в око впали: ну, як це в трактирі раптом кинути: "Я вбив!" Занадто сміливо, занадто зухвало, і коли, думаю, він винен, то це страшний боєць! Так тоді й подумав. Чекаю! Чекаю на вас з усіх сил, а Замєтова ви тоді просто ошелешили і... та в тому ж і штука, що вся ця проклята психологія на два кінці! Ну, отож чекаю я на вас, аж дивлюсь, вас Бог і присилає — ідете! Так у мене серце й заколотилося. Ех! Ну, чого вам було тоді приходити? Сміх отой, сміх ваш, тільки-но ввійшли тоді, пам'ятаєте, та так наче крізь скло я все тоді й побачив, а коли б не сподівався я вас таким особливим чином, і в сміху вашому нічого б не помітив. Он воно що значить під настроєм бути. І пан Разуміхін тоді, — ага! а камінь же, камінь же, пам'ятаєте, камінь той, під яким речі оті сховані? Ну, от наче виразно бачу його, де-небудь там, на городі, — на городі ж, казали ви тоді Замєтову, а потім у мене, вже вдруге? А як почали ми тоді ту вашу статтю розбирати, як почали ви пояснювати — то отак кожне слово ваше подвійно розумієш, наче під ним друге сидить! Ну от, Родіоне Романовичу, отак я й дійшов до останніх стовпів, та раптом стукнувся лобом і схаменувся. Ні, кажу, що це я! Адже коли забажати, то все це, кажу, до останньої дрібниці можна в інший бік витлумачити, навіть ще натуральніше вийде. Мука! "Ні, думаю, мені б краще вже рисочку!.." Та як почув тоді про ці дзвінки, то весь навіть так і завмер, навіть дрож пройняв. "Ну, думаю, ось вона, рисочка, і є! Вона! " Та вже й не міркував я тоді, просто не хотів. Тисячу б карбованців у ту мить я дав, своїх власних, щоб тільки на вас своїми очима подивитись: як ви тоді сто кроків з міщанином поряд ішли, після того, як він вам "убивця" в очі сказав, і нічого в нього, аж цілих сто кроків, спитати не посміли!.. Ну, а холод отой у спинному мозку? Дзвінки оті, у хворобі, в напівмаренні? Отже, Родіоне Романовичу, чого ж вам після того й дивуватись, що я з вами тоді такі жарти заводив? І чого ви самі в той самий час прийшли? Адже й вас хтось начебто підштовхував, їй-богу, і коли б не розвів нас Миколка, то... а Миколку ж тоді пам'ятаєте? Добре запам'ятали? Та це ж був грім! Адже це грім ударив із хмари, громова стріла! Ну, а як я його зустрів? Стрілі тій і на стілечки не повірив, ви ж самі бачили! Та де там! Уже потім, після вас, коли він став дуже й дуже доладно на деякі пункти відповідати, так що я сам здивувався, і тоді й на копійку йому не повірив! От що значить укріпився, мов адамант.[6-03] Ні, думаю, морген фрі! який уже тут Миколка!
— Мені Разуміхін оце тільки говорив, що ви й тепер обвинувачуєте Миколая і самі Разуміхіна в тому запевняли...
Дух Раскольникову перехопило і він не докінчив. Він слухав у невимовному хвилюванні, як людина, що наскрізь його розкусила, сама себе зрікалась. Він боявся повірити і не вірив. А у двозначних словах він жадібно шукав і ловив щось більш певне й остаточне.
— Пан Разуміхін! — скрикнув Порфирій Петрович, мовби зрадівши запитанню Раскольникова, який досі мовчав, — хе! хе! хе! Та пана Разуміхіна треба було відсторонити: де два б'ються, третій не встрявай. Пан Разуміхін не та людина, та й стороння, прибіг до мене весь такий блідий... Ну та бог з ним, чого його сюди уплутувати! А щодо Миколки, то чи хочете знати, що це за сюжет, у тому вигляді тобто, як я його розумію! Передусім це ще дитина нетямуща, і не те щоб боягуз, а так, мовби художник якийсь. Далебі, ви не смійтесь, що я його так змальовую. Невинний і до всього податливий. Серце має; фантаст. Він і до співу, він і до танцю, він і казки, кажуть, так розповідає, що з інших місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготати до знемоги через те, що пальця покажуть, і пиячити до нестями, не те щоб від розпусти, а так, коли-не-коли, якщо напоять, по-дитячому ще. Він тоді он і вкрав, а й сам цього не знає; бо "коли на землі лежало, хіба це вкрав?" А чи відомо вам, що він з розкольників, та й не те щоб з розкольників, а просто сектант; у нього в роді бігуни бували, і сам він ще недавно в селі аж два роки у якогось старця під духовним проводом перебував.[6-04] Усе це я від Миколки і від зарайських його дізнався. Та де там! просто в пустиню тікати хотів! Горів цим хлопець, ночами Богу молився, книги старі, "правдиві" читав і зачитувався. Петербург на нього дуже вплинув, особливо жінки, ну й горілка. Податливий, і старця і все забув. Відомо мені, що його художник один тут полюбив, до нього ходити почав, аж тут оця пригода і трапилась! Ну, злякався — вішатись! Тікати! Що ж робити з уявленням, яке склалося в народі про нашу юридистику! Іншому ж страшне саме те слово "засудять ". Хто винен? Побачимо, що нові суди скажуть. Ой, дав би Бог! Ну от; у в'язниці і згадав він, певно, тепер святого старця; Біблія теж з'явилася знову. Чи знаєте ви, Родіоне Романовичу, що означає у деяких з них "постраждати"? Це не те щоб за когось там, а так просто "постраждати треба"; страждання, отже, прийняти, а від властей — то тим краще. Сидів у мій час один такий найсмиренніший арештант цілий рік у в'язниці, на печі ночами все Біблію читав, ну й зачитався, і зачитався, знаєте, зовсім, та так, що ні з того ні з сього згріб цеглину і кинув у начальника, хоч той нічим його не скривдив. Та і як кинув: навмисно на аршин мимо, щоб шкоди не заподіяти! Ну, звісно, що чекає арештанта, який зізброєю кидається на начальство: і "прийняв, отже, страждання". Так от, я і підозріваю тепер, що Миколка хоче "страждання прийняти" або щось подібне до цього. Це я напевно, навіть із фактів знаю. Він тільки не знає, що я знаю. Що, хіба не припускаєте, щоб з такого люду виходили характери фантастичні? Ще й скільки. Старець тепер знову почав діяти, особливо ж після петлі пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви гадаєте, витримає? Заждіть, ще зречеться! З години на годину чекаю, що прийде зізнання зрікатись. Я цього Миколку полюбив і його досконально досліджую. І що б ви думали! Хе! хе! На деякі пункти вельми доладно мені відповідав, очевидно потрібні відомості дістав, хитро приготувався; ну а в інших пунктах просто мов у калюжу, нічогісінько не знає, не відає, та й сам не підозріває, що не відає! Ні, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу випадок, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров "освіжає"; коли все життя проповідується в комфорті. Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце; тут видно відвагу на перший крок, але відвагу своєрідну, — зважився, та й наче з гори скотився або з дзвіниці впав, і на злочин не своїми наче ногами прийшов.
Двері за собою забув зачинити, а вбив, двох убив, за теорією. Вбив, та й грошей взяти не зумів, а що встиг забрати, то під камінь одніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверима сидів, а у двері добивались і дзвоник калатав, — ні, він згодом уже в порожню квартиру, в напівмаренні, пригадати цей дзвоник іде, холоду, що по спині пробігає, знову відчути з'явилась потреба... Ну та це, щоправда, у хворобі, а то он ще: вбив, та за чесну людину себе має, людей зневажає, блідим ангелом ходить, — ні, який уже тут Миколка, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка!
Ці останні слова, після всього раніше сказаного і такого схожого на зречення, були занадто вже несподівані. Раскольников увесь затремтів, неначе пронизало його щось.
— То... хто ж убив?.. — спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.
— Як хто вбив?.. — перепитав він, наче не вірячи своїм ушам, — та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили... — додав він майже пошепки, цілком переконано.
Раскольников схопився з дивана, постояв кілька секунд і знову сів, не кажучи й слова. Дрібні конвульсії раптом пробігли по всьому його обличчю.
— А губка он знову, як і тоді, тремтить, — пробурмотів, мовби навіть співчуваючи, Порфирій Петрович. — Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так зрозуміли, — додав він, трохи помовчавши, — через те так і здивувались. Я саме для того ж і прийшов, щоб уже все сказати і справу повести у відкриту.
— Це не я вбив, — прошепотів Раскольников, як це роблять злякані маленькі діти, коли їх застукають на місці злочину.
— Ні, це ви, Родіоне Романовичу, ви, і нікому більше, — суворо і переконано прошептав Порфирій.
Обидва вони замовкли, і мовчанка тривала надзвичайно довго, хвилин із десять. Раскольников сперся ліктями на стіл і мовчки куйовдив собі пальцями волосся. Порфирій Петрович сидів смирно і чекав. Раптом Раскольников презирливо подивився на нього.
— Знову ви за старе, Порфирію Петровичу! Все за ті самі ваші прийоми: як ото вам не набридне, справді?
— Е, годі, що мені тепер прийоми! Інша б річ, коли б тут були свідки; а то ж ми сам на сам шепчемо.