Потім усе стихло, й обидвох пароплавів не стало видно, але з шлюпки ще довго приглядалися до річки, хоч кожен розумів, що тепер це вже безнадійно.
Нарешті від марних чекань відмовились, і понад берегом попливли до того самого шинку, який ми недавно покинули і де нас сприйняли з немалим подивом. Тут я спромігся бодай дечим полегшити страждання Ме-гвіча — тепер уже не Провіса,— що досить серйозно забився грудьми й мав глибокий поріз на голові.
Він розповів мені, що, мабуть, опинився під кілем пароплава і, піднімаючись, стукнувся об днище головою. А грудьми він, здається, вдарився в борт шлюпки, через що йому тепер дуже боляче дихати. Мегвіч додав, що не може сказати, чи у нього були якісь певні наміри щодо Компесона, але коли він шарпнув його плаща, аби розпізнати негідника, той схопився з місця й відхилився назад, і вони обоє полетіли за борт; падаючи, він мимохіть штовхнув човна, а ще ж і поліцейський силкувався його не відпустити — отож тому човен і перекинувся. Пошепки він ще розповів мені, що вони пішли під воду, міцно вчепившись один в одного, і там, у глибині, сталася сутичка, і зрештою він випручався, вирвався й виплив.
Я не мав ніяких підстав піддавати сумніву його розповідь. Поліційний офіцер, що правив шлюпкою, приблизно так само змалював мені, як вони звалились у воду.
Коли я попросив у офіцера дозволу поміняти мокру одежу заарештованого на якусь іншу, що знайшлася б на продаж у хазяїна шинку, він люб'язно погодився, обумовивши тільки, що мусить затримати у себе всі Мегвічеві речі. Таким чином колись передане мені портмоне опинилось у руках офіцера. Але він дозволив мені супроводити Мегвіча до Лондона, хоч Гербертові й Стартопу в цьому відмовив.
Наймитові з "Корабля" показали, де загиблий упав у воду, і він обіцявся пошукати труп на березі в тих місцях, куди його найімовірніше мало б викинути. Зацікавленість наймита у пошуках особливо посилилась, коли він довідався, що загиблий мав на собі панчохи. На те, щоб одягти його з голови до ніг, пішло, мабуть, з кільканадцятеро потопельників; саме цим, мабуть, і пояснювалось, чому кожна деталь наймитового вбрання перебувала на іншій стадії руйнації.
У шинку ми лишалися, аж доки надвечір почався приплив; тоді Мегвіча знесли до причалу й поклали в шлюпку. Герберт і Стартоп мали добиратись до Лондона суходолом, як собі зможуть. Сумне було наше прощання, і я, сідаючи поруч з Мегвічем, відчув, що віднині до кінця його днів моє місце буде біля нього.
Бо моя відраза до Мегвіча тепер де й поділася, і в зацькованому, зраненому й закутому створінні, яке тримало мою руку в своїй, я бачив тільки людину, що прагнула бути мені доброчинцем і протягом двох довгих років ставилась до мене з незмінною любов'ю, відданістю й щедрістю. Я бачив у ньому тільки набагато кращу людину, аніж я сам був стосовно Джо.
Ближче до ночі його дихання погіршилось, і він часто не міг стриматися від стогону. Здоровою рукою я силкувався підтримувати його, але сам у душі, як це не прикро, зовсім не шкодував, що він тяжко поранився: швидка смерть була б для нього тільки порятунком. Я не сумнівався, що знайдеться достатньо живих людей, спроможних і охочих засвідчити його особу. Та й помилування йому дарма чекати: ще на суді його було виставлено у найгіршому світлі, а після того він утік з ув'язнення й був засуджений знову, тоді самовільно вернувся з довічного заслання і до того всього спричинив смерть людині, яка його вистежила.
Поки ми пливли в бік призахідного сонця, я сказав йому, як гнітить мою душу думка, що це ж через мене він повернувся на батьківщину.
— Мій хлопче,— відповів він,— я зовсім не нарікаю на долю. Я ж усе-таки побачився з тобою, а джентльменом ти зможеш бути й без мене.
Але ні. Я вже думав про це, сидячи поруч з ним. Ні. Безвідносно до моїх власних нахилів, я тепер розумів, на що натякав Веммік. Оскільки Мегвіча засудять, все його майно перейде у державну скарбницю.
— Послухай-но сюди, мій хлопче,— сказав він.— Ти ж бо джентльмен, то не треба, аби люди тепер бачили, що ти водишся зі мною. Досить буде, як ти так ніби ненароком коли заглянеш сюди, наче по дорозі з Вемміком. А коли мене приведуть до присяги, це вже востаннє, ти сядь так, щоб мені було добре тебе видко, і більш нічого я не хочу.
— Я ніколи від вас не відійду,— заявив я,— я буду при вас весь час, скільки дозволять! Бог свідок, що я залишусь вірним вам так само, як ви були вірні мені!
Я відчув, як його рука у моїй затремтіла, і він одвернувся вбік, лежачи на дні човна, і знову з горла у нього почувся той самий булькотливий звук, тільки якийсь лагідніший, яким він і весь став віднедавна. Але добре, що він заговорив на цю тему й допоміг мені вчасно збагнути те, про що сам я здогадався б, можливо, запізно: ні в якому разі не можна було допустити, щоб він дізнався, що його надії зробити мене багатою людиною розсипалися на порох.
Розділ 55
Наступного дня Мегвіча приставили у поліційний суд і справу відразу передали б на розгляд, якби не треба було для підтвердження його особистості викликати старого наглядача, що служив на плавучій в'язниці, звідки Мегвіч колись був утік. Ніхто не сумнівався в його особі, але Компесона, що мав засвідчити це, носило мертвого десь на хвилях, а когось іншого з тюремних урядовців, котрий міг би дати необхідні свідчення, як на ту нагоду, не знайшлося у Лондоні. Я того ж дня, коли ми прибули до Лондона, сходив до містера Джеггерса додому, щоб упевнитись в його підтримці, і він пообіцяв не показувати проти заарештованого. Оце й усе, що можна було для нього зробити, бо, як пояснив він мені, справу вирішать за п'ять хвилин, коли з'явиться свідок, і ніякі сили на землі не спроможні змінити вирок на нашу користь.
Я поділився з містером Джеггерсом своїм наміром приховати від Мегвіча, що його статок втрачено. Містер Джеггерс насварив мене, що я дозволив "грошам прослизнути поміж пальців", і сказав, що треба буде невідкладно подати петицію й спробувати хоча б частину їх урятувати. Проте він не приховував від мене, що хоч конфіскація передбачається далеко не в усіх вироках, у даному випадку вона неминуча. Це я й сам дуже добре розумів. Я не був родичем злочинцеві й не перебував з ним ні в якому офіційно визнаному зв'язку; до свого арешту він не написав ніякого заповіту або дарчого листа на мою користь, а тепер така заява не мала б юридичної сили. У мене не було ніяких прав на його майно, і я зрештою вирішив — і опісля ніколи не відступав від цього рішення,— що не дуритиму себе безнадійними спробами домогтися такого права.
Були явні підстави припускати, що затонулий інформатор розраховував у разі конфіскації одержати винагороду і дістав точні дані про майнове становище Мегвіча. Коли знайшли Компесонове тіло — за багато миль від місця загибелі і так жахливо спотворене, що труп ідентифікували тільки за речами у його кишені,— деякі нотатки в записнику ще вдалося прочитати. Там згадувався, між іншим, один банк з Нового Південного Уельсу, куди Мегвіч поклав певну суму, а також перелічувались кілька земельних ділянок значної вартості. Ці дані містилися також у списку, якого Мегвіч передав містерові Джеггерсу в тюрмі, сподіваючись,що я успадкую все його добро. Неуцтво бідолахи бодай цим разом стало йому в пригоді: він до останнього дня не сумнівався, що як уже Джеггерс узявся за цю справу, спадщина таки дістанеться мені.
Через три дні з'явився свідок з плавучої в'язниці, якого, дожидало обвинувачення, і нескладне слідство добігло кінця. Мегвіч мав постати перед судом на найближчій сесії, тобто через місяць.
Саме в цю тяжку пору мого життя Герберт одного вечора повернувся додому зовсім похнюплений і сказав:
— Мій любий Генделю, боюся, що невдовзі я муситиму розпрощатися з тобою.
Оскільки його компаньйон попередив мене про це, я здивувався менше, ніж Герберт сподівався.
— Якщо я відмовлюсь поїхати до Каїра, ми втратимо чудові можливості, і мені дуже прикро, що доведеться покинути тебе, коли я тобі найбільше потрібен.
— Ти, Герберте, завжди будеш мені потрібен, бо я завжди тебе любитиму, але сьогодні ця потреба не більша, ніж будь-коли.
— Тобі буде так самотньо.
— У мене нема часу цим перейматися,— відказав я.— Ти знаєш, що я в нього весь час, скільки дозволяють, і я був би там цілі дні, якби змога. Та й коли я не з ним, мої думки залишаються там, при ньому.
Жахливе становище, в якому опинився Мегвіч, настільки вражало обох нас, що ми й не могли говорити про нього якось виразніше.
— Дорогий мій,— сказав Герберт,— лише з огляду на нашу розлуку, а вона вже близько, я дозволю собі поцікавитись, чи подумав же ти про своє майбутнє?
— Ні, я взагалі боюся думати про майбутнє.
— Але ж якесь майбутнє у тебе буде, дорогий Ген-делю,— і ти не можеш про це забувати. Коли я тобі друг, то поговорім хоч би й зараз про твої справи.
— Ну нехай,— погодився я.
— У нашій новій філії, Генделю, ми потребуватимем… Бачивши, що він з делікатності не наважується вимовити належне слово, я підказав йому:
— Клерка.
— Атож, клерка. І, як я гадаю, зовсім не виключено, що з часом він (як і один добре тобі знайомий клерк) може піднестися до ролі компаньйона. Так-от, Генделю… коротше, любий мій, приїхав би ти до мене, га?
Щось було напрочуд щире й зворушливе в його голосі, коли він після слів "Так-от, Генделю", які могли б бути вступом до поважної ділової розмови, раптом відкинув цей тон, простяг мені свою дружню руку й заговорив, як підліток.
— Ми з Кларою безліч разів це обговорювали,— мовив далі Герберт,— і моя дорога дівчинка ось навіть сьогодні зі слізьми на очах просила передати тобі, що якщо ти погодишся приїхати до нас, коли ми будемо разом, вона зробить усе можливе, щоб ти почувався в нашому домі якнайкраще, і що друг її чоловіка їй теж друг. Ми б так чудово влаштували все, Генделю!
Я щиро їй подякував, і Гербертові теж, але сказав, що поки що не можу дати певної відповіді на їхню таку великодушну пропозицію. По-перше, голова у мене так заклопотана, що я й неспроможен про це як слід подумати. А по-друге… Атож. По-друге, в уяві у мене зароїлося дещо таке, про що піде мова десь при кінці моєї немудрої розповіді.
— Але якби, Герберте, без шкоди для ваших справ можна було це питання залишити відкритим на деякий час…
— На який завгодно час! — скрикнув Герберт.— На півроку, на рік!
— Ні, на так довго не треба,— заперечив я.— Вистачить на два-три місяці.
Герберт був у захопленні, коли ми закріпили цю домовленість взаємним потиском рук, і зауважив, що тепер йому стане духу сказати мені, коли він від'їжджає: очевидно вже на кінці цього тижня.
— А як же Клара? — спитав я.
— Моя дорога дівчинка не покине батька, поки він живий,— сказав Герберт.— Проте йому вже не довго лишилося.