Та й не було потреби: тим слідом вільно пройшла б і сама його "худобина", без поводів.
Але не ця певність тримала Зеба далеко позаду. Він волів би весь час не спускати Колхауна з ока, але тоді й той помітив би його, і це звело б нанівець усі Зебові намагання досягти мети. А та мета важила для нього куди більше за саме переслідування, отож старий мисливець вистежував свою здобич, покладаючись не так на очі, як на розум.
Отак неквапливо, обережно, але неухильно посуваючись уперед, він зрештою дістався до того місця, де перед Колхауном з'явилася мана.
Зеб нічого того не побачив. Мана вже зникла, марево розвіялось, і синій край неба злився із зеленим краєм прерії, утворивши безперервну лінію обрію.
Зате він побачив інше, що зацікавило його не менш, ніж би та примара: два кінські сліди, які тяглися далі разом, і один з них, верхній, залишили копита Колхаунового коня, що їх Зеб уже встиг виміряти раніше.
Що ж до другого, нижнього, сліду, то про нього старому мисливцеві не треба було й гадати. Він знав його так само добре, як і слід своєї кобили.
— Той мерзотник таки знайшов його! — мовив він, роздивляючись на подвійний слід.— Та це ще не означає, що здогнав. А проте, хто знає, міг і здогнати. Побий мене грім, таки міг! Чом би мустангові не підпустити його до себе — під ним же теж мустанг. А коли так... коли так... Якого ж біса я тут стою? Нема часу думати-гадати. Якщо він запопаде т о г о й добуде що йому треба, то мені вже свого не доскочити, годі й сподіватися... Треба поквапитись... Ану, старенька, рушаймо! Спробуймо здогнати того сірого, що пробіг тут за півгодини перед нами. Напнися мені добре й покажи, що ти можеш бігати незгірш, коли тебе добре підігнати. Ану!..
Зеб штрикнув кобилу між ребра своєю єдиною острогою, і вона пішла клусом. Швидше їхати Зеб не хотів, бо мусив стерегтися, і, отак обережно посуваючись, весь час пильно видивлявся вперед.
— З того, як іде слід,— міркував він уголос,— мож— [448] на певно сказати, куди він приведе. Наче всі дороги там сходяться. Ото й він туди поїхав, бідолашний хлопчина, якому вже нема вороття. Ну що ж, коли не можна його воскресити, то можна хоч поквитатися з мерзотником, що вкоротив йому віку. Недарма ж бо сказано в Святому Письмі: "Зуб за зуб і око за око". Цей ще посміється в мене на кутні, і світ в очах йому потемніє. Він про це поки що й гадки не має, а тим часом... Еге! Таж онде й він!.. А он і той, без голови!.. Женуть, аж гуде, і побий мене грім, коли сірий не здоганяє!.. Вони їдуть не сюди, старенька, отож ховатися нам не треба. А проте, постій-но тихо. Він може помітити, як ми сунемось... Та ні, не помітить. Так розпалився, що не бачить нічого навколо, тільки те, що в нього перед очима... Ага! А що я казав — таки туди! Прямісінько в ту прогалину, стрімголов... Ну, худобино, поїхали далі!
Знов пустивши кобилу клусом і не відводячи пильного погляду від прогалини, Зеб під'їхав до заростей. Хоч обидва передні вершники давно вже зникли за поворотом, він рушив далі не серединою тієї лісової алеї, а крізь чагарі, що росли обабіч.
Він їхав так, щоб добре бачити дорогу попереду, але щоб його самого та його кобили не було видно, якби часом хтось виїхав звідти назустріч. Та загалом він не сподівався нікого зустріти, а найменше — того, хто невдовзі показався на прогалині.
Почувши постріл, старий мисливець не дуже здивувався: він давно чекав його, ще відтоді, як тільки побачив гонитву. Скоріш його здивувало те, що той постріл не пролунав раніше. Він упізнав виляск мисливського карабіна й зрозумів, хто це вистрілив.
Та по-справжньому він здивувався тоді, коли побачив, що власник карабіна скаче назад — менш як за п'ять хвилин після пострілу,— так наче за ним женуться.
— Повертається, та ще й так скоро! — пробурмотів Зеб, помітивши Колхауна.— 3 біса дивно! Щось у нього не вигоріло, напевне не вигоріло. Ха! Мчить так, немов його сам диявол доганяє. А може, це т о й пустивсь йому навздогін? Ти гнав мене, а тепер я тебе... Побий мене грім, таки схоже на те. Срібного долара дав би, аби подивитись на ті перегони! Ха-ха!
На той час Зеб уже зліз із сідла й разом з кобилою [449] заховався в заростях, щоб його не помітив утікач, який уже наближався туди.
За хвилину він промчав мимо — так швидко й так перелякано, що навряд чи помітив би Зеба, навіть коли б той не криючись стояв на прогалині.
"Боже правий! — подумки вигукнув мисливець, мигцем побачивши зблизька спотворене жахом Колхауно-ве обличчя.— Коли диявол і не женеться за ним, то напевне сидить у ньому! Побий мене грім, зроду ще не бачив страшнішої подоби. Нещасна буде його жінка. Бідолашна міс Пойндекстер! Дай Боже, щоб їй поталанило відкрутитися від цього харцизяки... Але в чому все ж таки річ? Ніхто за ним начебто не женеться, а він отак креше. Куди це його тепер несе? Треба б проїхати-ся за ним і подивитись..."
Зеб повернув до краю заростей і добачив, що Колха-ун чимдуж скаче прерією в напрямі селища.
— Ти диви, погнав додому! — вигукнув він.— Еге ж, таки додому.— Він помовчав, проводжаючи очима вершника на сірому мустангу, аж поки той зник удалині.— Ну що ж, старенька! Ми з тобою поїдемо в інший бік. Треба розвідати, чого він стріляв.
Хвилин за десять Зеб зліз із сідла й підняв з трави те, що навряд чи зважилася б узяти в руки наймужніша людина. Та навіть і не взяти, а пальцем доторкнутися.
Старий мисливець був не з боязких. Він бачив перед собою добре знайоме обличчя, і, хоч як безжально й жахливо спотворила його смерть, воно було все одно дороге йому. Зеб любив це обличчя, коли воно належало славному хлопчині, і з ніжністю дивився на нього й тепер, коли воно вже не належало нікому.
Узявшись за криси капелюха, він спробував зняти його з мертвої голови, але марно. Голова так розпухла, що капелюх не подався.
Тримаючи голову в руках, Зеб дивився на застигле обличчя.
— Боже милий! — тихо мовив він нарешті.— Оце-то подарунок батькові... А сестрі!.. Мабуть, не треба везти її туди. Поховати десь тут, і нікому ні слова... Та ні. Побий мене грім, ні! Що це я таке кажу? Не знаю, як ця голова доповнить ланцюг доказів, але своє діло напевне зробить. Ото буде страшний свідок, коли стане перед судом!
З цими словами старий мисливець одв'язав од сідла [450] овдру і обережно загорнув у неї голову разом з капелюхом. А тоді почепив той моторошний клунок на луку сідла, сів на свою кобилу й замислено поїхав із заростей.
Розділ LXXXIII ОХОРОНЦІ ЗАКОНУ
Третього дня після того, як Моріса Джеральда посадили до військової в'язниці, гарячка його минула і він перестав марити. Четвертого дня він уже майже одужав. А на п'ятий призначили суд.
Такий поспіх десь-інде визнали б неподобним, але для Техасу то була не дивина. Там людину можуть судити й повісити того ж таки дня, коли вона вчинила злочин.
Вороги мустангера — а їх було чимало — з причин, відомих тільки їм, вимагали якомога прискорити суд, тимчасом як його нечисленні друзі не могли висунути проти цього переконливих заперечень. Майже всі в селищі виголошували гучні слова про суд скорий і правий, підсилюючи їх давньою, як світ, підбурливою фразою: "Кров убитого волає про помсту".
Поборникам негайного суду сприяла й одна випадкова обставина. Так сталося, що окружний суддя саме тоді об'їжджав свою округу і того ж таки тижня мав прибути у форт Індж. Тим-то й виникла потреба судити Моріса-мустангера та інших осіб, запідозрених в убивстві, найближчими днями.
Ніхто не заперечував, не було кому прохати відстрочки, і суд призначили на п'ятнадцяте число того місяця.
Обвинувачений мав право на судовий захист, але в селищі не було адвоката: в тих прикордонних краях охоронці закону звичайно мандрують гуртом, разом із суддею, а суддя ще не приїхав. І все ж таки адвокат з'явився, та ще й неабиякий, а відомий. Він приїхав захищати мустангера аж із Сан-Антоніо, заявивши, що зробив це з власного почину.
Може, той джентльмен і справді виявив великодушність, а може, націлявся на депутатське крісло в конгресі, проте ходили чутки, ніби приїхати сюди його спонукало золото, отримане з прекрасних жіночих рук.
Як задощить, то вже задощить. Цю приказку, спра[451] ведливу щодо техаської погоди, цього разу цілком можна було прикласти й до охоронців закону.
Напередодні суду до форту Індж приїхав ще один адвокат і заявив, що виступатиме на захист обвинуваченого. Цей добродій відбув ще довшу подорож, ніж його колега з Сан-Антоніо: щоб дістатися сюди із столиці Смарагдового острова, йому довелося перетнути Атлантичний океан. І тільки задля того, щоб побачитися з людиною, яку звинувачували в убивстві!
Щоправда, цієї обставини дублінський адвокат не передбачав: він приїхав зовсім в іншій справі й неабияк здивувався, коли, прибувши зі своїми валізами до готелю містера Обердоффера і запитавши, де можна знайти Моріса Джеральда, почув у відповідь, що той у в'язниці. Та ще дужче здивувався приїжджий, дізнавшись про причину ув'язнення.
— Що? Спадкоємця роду Джеральдів звинувачують в убивстві? Власника замку Баллах, розкішного парку й маєтку! Та ось же в мене при добі всі папери... Що за дурниці! Проведіть мене до нього!
Хоч містер Обердоффер і схилявся до думки, що його новий пожилець навіжений, проте вволив його прохання і послав слугу провести його до гауптвахти.
Та якщо ірландський адвокат і був навіжений, то дуже послідовний і наполегливий. Йому не тільки дали побачення з ув'язненим злочинцем, але й дозволили вільно навідувати того у військовій в'язниці в зручний для нього час. Цей .привілей він здобув, показавши майорові якийсь папір, і той-таки папір допоміг йому зав'язати дружні стосунки з його техаським колегою.
Приїзд ірландського адвоката в таку вирішальну годину породив безліч міркувань і здогадів у форті, селищі й усій околиці. В барі готелю "Напоготові" аж гуло від усіляких припущень — не будемо називати їх плітками, бо ж відомо, що пліткарів у Техасі не водиться. Деяка загадковість приїжджого джентльмена ще дужче підігрівала загальну цікавість, уже й так украй розпалену одкровеннями "старого Доффера".
Проте заокеанський охоронець закону показав, що він вірний традиціям свого фаху. Коли не рахувати кількох уже згаданих необачних слів, що вихопились у нього з подиву в першу хвилину, він більш ні разу не схибив і тримав рот міцно стуленим, як ото устриця свою скойку за морського відпливу.
Та, власне, він і не мав часу на балачки.