Слуга відповів на те, що обозний їхній мул певне вже там, припасу на ньому нав'ючено досить, отже в корчмі доведеться взяти хіба що оброку для мулів.
— Коли так,— сказав каноник,— то ведіть туди всіх мулів, а обозного сюди приведіть.
Поки вони там обговорювали всі ці справи, Санчо, здихавшись непевного нагляду пароха й цилюрника, вирішив, що тут йому самий час із Дон Кіхотом розмовитись. От підійшов він до клітки, в якій сидів ув'язнений його пан, та й каже:
— Знаєте, пане, аби вже мати собі чисте сумління, мушу сказати вашій милості дещо про оце ваше зачарування. Тут таке діло: оті двоє, що машкари собі на лице вчепили, то не хто інший, як цилюрник та парох із нашого таки села, і здається мені, що то вони із заздрощів вас отак-о запакували, бо ви подвигами своїми славутніми далеко їх позад себе зоставляєте. Коли се так, а воно ж так і є, то вас, виходить, не зачаровано, а ошукано і одурено. Аби переконатися в тому, хочу в вас дещо спитати, і як матиму од вас ту відповідь, якої сподіваюсь, то ви самі побачите, що вас одурено в живі очі і що то не чари такі наслано, а просто ви глузду відбилися.
— Питай що знаєш, синку мій Санчо,— сказав Дон Кіхот,— а я вже тебе вдовольню і на всяке твоє питання відказ подам. От ти говориш, що ті двоє, які з нами їдуть, то ніби знайомці наші й односельці, парох і цилюрник; може, воно так тобі й здається, але ти не думай ніяким світом, що так воно і є насправді. Ти так собі міркуй і так розважай, що коли вони на твої очі схожі до пароха й цилюрника, то значить ті, котрі мене зачарували, взяли на себе їхній образ і їхню подобу (адже чаклуни мають силу в кого-хотя перекидатися), а образ приятелів наших вони на те тільки взяли, аби ману на тебе пустити або загнати [312] тебе в лабіринт химер, з якого ти зроду не виплутаєшся, хоть би навіть мав при собі Тезеєву ниточку. Іще для того вони це зробили, щоб і мій розум отуманити, аби я не міг зміркувати, звідки на мене таке нещастя впало, бо от ти мені кажеш, що нас супроводжують нібито парох і цилюрник із нашого села, а я бачу, що мене в клітку засаджено, і певне знаю, що ув'язнити мене могла б тільки якась надприродна сила, а зовсім не людська,— що ж мені тут залишається думати й говорити? Хіба тільки одне: ції чари перевершують і переважують всі ті, про які я будь-коли читав в історіях мандрованих рицарів. Отож нічого собі не думай і не гадай, бо то такі парох із цилюрником, як я турок. А як хочеш мене про щось питати — питай, я ладен хоч і до самого рана тобі відповідати.
— Матінко Божа! — гукнув з того дива Санчо.— Невже ж таки голова в вашої милості така цвіла і макоцвітна, що ви очевидної правди не бачите? Та'дже правду святу кажу, що ця ваша біда й неволя не од чар зовсім постала, а од злоби та заздрощів! Хочете, я зараз доведу вам, що немає тут чарування й заводу? Скажіть же мені, пане, дай Боже вам із цієї напасті вискочити і впасти неждано-негадано в обійми моєї Дульсінеї...
— Та годі вже. заклинати, Санчо,— перервав його Дон Кіхот,— питай мерщій, чого тобі треба, я ж казав, що на всі питання якнайповнішу дам відповідь.
— І я ж того прошу,— сказав Санчо,— і хочу, аби ви мені геть-чисто все сказали, цілу правду, мовляв, без обрізків, як належить говорити всім тим, що воєнним ремеслом бавляться, як ви, пане, і прозиваються мандрованими лицарями...
— Та кажу ж тобі, що не збрешу,— відповів Дон Кіхот,— питай-бо швидше, Санчо, вже ти мені увірився, говорячи отак наздогад, науверти, манівцями.
— Та я ж знаю, що ви, пане,— чесна, правдива і щира душа,— сказав Санчо.— А коли вже воно до слова прийшлося, то хочу я в вас, пане, спитати, чи після того, як вас у клітку посаджено і нібито зачаровано, чи не хотілося вам і не манулося, вибачайте, надвір сходити, за великим, як то кажуть, або хоч і за малим ділом?
— Я не розумію, що таке надвір ходити. Як хочеш, Санчо, щоб я тоді дав пряму відповідь, то сам, будь ласка, ясніше висловлюйся.
— Та невже-таки ваша милость не розуміє, що то велике, а що мале діло? Це ж усякій дитині ясно! Я, бачите, про те, що, може, вам хотілося за цей час одкласти чи одлити.
— А, тепер уже знаю, Санчо. Хотілося, та й не раз, і зараз оце при-спічило. Рятуй мене, синку, бо лихо буде. [313]
РОЗДІЛ XLIX,
де наводиться прерозумна розмова Санча Панси з паном його Дон Кіхотом
— Еге! — сказав тоді Санчо.— Так же воно, виходить, і єсть. Оце-то я й хотів у вас випитать, так хотів, що аж ну. От ви слухайте сюди, пане. Як ото, буває, кому зле діється, то люди кажуть: що йому, кажуть, сталося? Не їсть, не п'є, спитай його про що, то балака таке — не своє... Певно ж йому пороблено (себто, вважайте, зачаровано його). Виходить, що ті, котрі не їдять, не п'ють, не сплять, надвір не ходять, як той казав,— ото і єсть зачаровані. А ті — ні, що їм того хочеться, що й вашій милості, що вони п'ють, як їм дають, їдять, коли мають що, говорять до ладу, коли в них що спитаєш.
— Правда твоя, Санчо,— одказав Дон Кіхот,— але я вже говорив тобі, що всякі бувають чари, колись одні були, а тепер інакші настали: у наш час, можливо, роблять зачаровані все те, що я роблю, хоч давніше й не робили, а вже коли так повелося, то нічого не вдієш і нічого цим не докажеш. Я знаю, що мене зачаровано, я в тому певен, і сумління моє спокійне. Тоді б воно мене гризло й мучило, якби я знав, що на мені ніяких чар нема, а я з боягузтва чи з недбальства сиджу слухняно й безчинно в сій клітці, не виправдовуючи сподівань багатьох і багатьох покривджених та пригнічених, яким, може, в цей самий час конче потрібна моя оборона й допомога.
— Так воно чи інак,— зауважив Санчо,— а для вашого ж, пане, добра й спокою ліпше було б, якби ви з сієї в'язниці якось на волю вийшли, а я то вже перервуся, аби вам допомогти та вас із сієї халепи вирвати. А тоді спробували б і на Росинанта сісти (його теж, мабуть, зачаровано — бачите, який похилий та похнюпий) і пригод пошукати, може, таки доля нам усміхнеться. А як нам воно не вдасться, то назад у клітку хоч коли поспіємо, і я прирікаю вам, яко вірний і щирий джура, що сяду в тую клітку з вами разом, коли вже ваша милость така нещаслива, а я такий дурний, що рятунку не знайдемо.
— Друже Санчо,— сказав тоді Дон Кіхот,— я згоден зробити так, як ти хочеш; коли знайдеш яку добру раду, аби мене порятувати, я тобі у всьому скорюся. Та тільки, Санчо, ти сам побачиш, що думка твоя про моє нещастя хибна й неслушна.
Отаку розмову провадили пантрований рицар та його несхитрований джура, аж над'їхали до того місця, де, повстававши з мулів, чекали вже на них парох, каноник і цилюрник. Підвідчик зразу ж розпріг воли й пустив їх на волю, на розкішну зелену пашу. Прегарна та місцина наче вабила до спочинку — не таких, правда, зачарованих людей, як Дон Кіхот, а таких тямущих і розсудливих, як його джура. Санчо попросив пароха, щоб дозволив панові вийти на яку часинку з клітки, бо як його не випустять, то в'язниця може занечиститись, а воно ніби й не личить для такого чеснородного в'язня, як його пан. Парох зрозумів, у чому річ, і сказав, що він охоче вдовольнив би це прохання, але боїться, щоб Дон Кіхот, як опиниться на волі, не втік і знову за своє не взявся, а тоді, мовляв, шукай вітра в полі.
— Я ручуся, що він не втече,— сказав Санчо. [314]
— І я ручуся,— підхопив каноник,— а надто,— як він дасть мені рицарське слово, що нікуди без нашого дозволу не піде.
— Даю,— сказав Дон Кіхот, який дослухався до тої розмови.— Та воно ж і без того заворожена людина (от хоч би й я) собою не розпоряджається, а той, хто її заворожив, може так ізробити, що вона триста років на однім місці недвигою стоятиме чи лежатиме, а коли спробує тікати, то він ульот її заверне. А коли так, то краще випустіть мене, бо й вам воно на користь вийде; як же ви не згодні, то відійдіть кудись далі, бо заявляю, що як у клітці лишуся, буду змушений образити ваш нюх.
Тоді каноник узяв його за руку (а руки Дон Кіхота були, як ми вже казали, зав'язані) і на слово честі випустив із клітки. Несказанно врадуваний рицар потягнувся перш усім тілом, а потім підійшов до Росинанта, поляскав його по боках і промовив:
— Маю надію на Бога та й на Матір Його Пречисту, що незабаром вони вволять наші з тобою бажання, о квіте й зерцало кінського роду: ти знов возитимеш на собі сього пана, а я, верхи на тобі сидячи, певнитиму знов справу мою велику, заради якої послав мене Господь на сей світ.
По сім слові Дон Кіхот подався разом із Санчом у затишний куточок, а звідти вже вернувся з почуттям великої полекші та з гарячим бажанням перевести в діло задум свого джури. Каноник же приглядався пильно до Дон Кіхота і дивувався з того великого та незвичайного божевілля: розмовляє чоловік і на питання відповідає ніби цілком розумно, а зайде річ про рицарство, одразу берега пускається, не знати що городить. От як усі вже розіслались на зеленій травиці, ждучи, поки челядник харчі принесе, каноник, зрушений співчуттям до Дон Кіхота, так із ним заговорив:
— Чи то можебна річ, пане шляхтичу, аби читання тих нікчемних та пустодзвонних романів рицарських так на вас подіяло, що ви зовсім із плигу збилися й забрали собі в голову, ніби хтось вас зачарував, і ще всякі такі речі, далекі від дійсності, як брехня од правди? Чи може людський розум допустити й повірити, що на світі справді були всі ті незчисленні Амадіси, незліченні рицарі-славути, трапезонтські цісарі, Фелісмарти Гірканські, всі ті коні-виноходи, подорожні панянки, всі ті змії, песиголовці, велетні, почвари, всі ті нечувані пригоди, чари та химери, всі ті битви та баталії, всі ті препишні шати, закохані королівни, всі ті джури, що на графів повиходили, всі ті кумедні карлики, всі ті любовні послання та признання, всі ті красуні й героїні — разом кажучи, всі ті несосвітенні дурниці, якими нашпиговані й начинені рицарські романи? Що до мене, то я вам скажу: поки читаю їх і не думаю, що все то брехня і бридня, поти маю деяку втіху, але скоро уявлю собі, що воно справді таке, зараз шпурляю того романа, хоть би й найкращого, у стіну, а якби в мене під ту хвилю коминок горів, я б його в огонь кинув, бо всі ті книжки заслуговують на таку кару, бо все то вигадки й небилиці, бо поведінка їх героїв позбавлена будь-якої правдоподібності, бо вони творять нові єресі і проповідують новий спосіб життя, бо темна темнота вірить у них кінець кінцем і має за щиру правду всі їхні нісенітниці.