Саме така суперечливість у ставленні до монголів позбавила держави хрестоносців потенційної можливості перемогти мамелюків раз і назавжди. У згаданому епізоді монголи зазнали поразки від мамелюків у битві при Айн-Джалуті в Галілеї. У листі, який Хулагу потім написав до Людовика IX, короля Франції, монгольський правитель пояснював, що йому довелося забрати свою армію із Сирії через брак випасу для коней. Монгольська кіннота могла бути ефективною лише там, де було багато пасовищ: вже вкотре природні умови Леванту наклали реальні обмеження на траєкторію руху історії.
Мандрівники із заходу
Піднесення монголів у Центральній Азії та їхня поява в східній Європі та на Близькому Сході прикуло увагу європейського світу до цієї нової сили, і відновило цікавість до народів Далекого Сходу. Найпершою турботою західних правителів було дізнатися про наміри монголів і налагодити з ними дипломатичні відносини. У 1230-х роках король Угорщини відрядив ченця для встановлення контакту з монголами, що закінчилося нічим, але вторгнення Батия в Європу у 1241 р. змінило ставлення до проблеми, і у 1245 р. Папа Інокентій IV відправив три посольства на чолі із членами жебручих чернечих орденів. Лише одному з них, на чолі з францисканцем Джованні з Плано-Карпіні, пощастило дістатися до великого хана Монголії Мунке[98]. Послання, яке він привіз звідти, було чітким: Папа та інші європейські володарі мали, не гаячи часу, прибути до двору Великого хана, щоб засвідчити свою покору. Посол, відправлений Людовиком IX у 1248 р., повернувся з аналогічною вимогою. Не зупинившись, Людовик відправив іншого францисканського монаха, Віллема Рубрука, до Монголії у 1253–5 рр. як місіонера, а не посла, для збору інформації. Віллем дістався Каракоруму та мав кілька зустрічей із Великим ханом, залишивши у своїй книзі Itinerarium[99] детальний звіт про свою мандрівку, монгольський двір і численні релігійні дебати. Маршрут його подорожі до ханської столиці проходив через Чорне море до Криму, а потім через причорноморський степ і половецькі ханства до Старого Сараю на Волзі. Обійшовши Каспійське та Аральське моря з півночі, далі він рухався через казахські степи та Алтайські гори, а звідти потрапив до Каракоруму. На зворотному шляху він обрав більш північний маршрут до Старого Сараю, звідки пішов на південь вздовж західного берега Каспійського моря, врешті-решт перетнув Анатолію і дістався до держав хрестоносців у Леванті. Маршрути як туди, так і назад, були ретельно сплановані так, щоб оминути Центральну Азію і Таримський басейн, які в той час, ймовірно, вважалися небезпечними.
Itinerarium Віллема подає детальний опис монгольського життя та космополітичної атмосфери столиці Каракоруму, де мусульманські та китайські ремісники змагалися за замовлення. Він зустрів французького срібляра, жінку з Лотарингії, яка приготувала йому вечерю на Великдень, кількох німців і племінника англійського єпископа. Місто було оточене земляним валом і мало чотири брами, перед кожною з яких знаходився спеціалізований ринок: зерновий, для овець і кіз, для волів і возів, а також для коней. За валами, окрім мусульманських і китайських кварталів та "дванадцяти поганських храмів", двох мечетей і християнської церкви, були розташовані палаци для вельмож і численних послів, а також ханський палац. Віллема особливо вразила бадьора атмосфера цього місця та його енергійне релігійне життя, що заохочувало до жвавих дискусій. Картина, з якою він повернувся на захід у 1255 р., дуже відрізнялася від початкового уявлення про "варварів-татар", яке склалося після зустрічей із монголами, що напали на Європу тридцятьма роками раніше.
Приблизно десять років по тому, як Віллем Рубрук записав свої спостереження за купецькою колонією в Каракорумі, двоє венеціанських купців, Нікколо та Маффео Поло, прямували на схід. Вони мешкали у Константинополі та зазвичай торгували з Кримом, але у 1260 р., можливо, відчуваючи неминучість політичних змін, вони поширили свою діяльність на Центральну Азію. У Бухарі один посильний переконав їх вирушити до Китаю, щоб зустрітися з великим ханом Хубілаєм, який нещодавно переніс свою столицю в Даду (Пекін). У 1266 р. вони прибули до двору й зустрілися з ханом, який прагнув дізнатися про захід і його християнську релігію. Перед від'їздом додому він дав братам листи до Папи Римського з проханням надіслати сотню вчених наставників і олію з лампади в Храмі Гробу Господнього. Зрештою, вони повернулися до Венеції через два роки, і у 1271 р. були готові знову вирушити в дорогу, цього разу в супроводі 17-річного сина Нікколо, Марко. Замість сотні вчених Папа зміг надати лише двох християнських священиків, які втекли з експедиції при першій же нагоді.
Мандрівники відпливли з Венеції, зійшли на берег в Акрі (яка на той час ще перебувала у руках хрестоносців) та попрямували суходолом до Тебриза біля Каспійського моря, а потім через Персію до порту Ормуз у Перській затоці, сподіваючись знайти судно, яке відвезло б їх до Китаю, але все, що їм пропонували, було, за словами Марко, "жалюгідними посудинами… зі зшитої мотузками шкаралупи індійського горіха". Відмовившись від ідеї морської подорожі, вони вирушили вглиб континенту через Герат і Балх, перетнули Памір, щоб дістатися до Таримського басейну, і південним маршрутом пройшли через Хотан до Дуньхуана, де провели рік. Зрештою, вони перетнули пустелю Гобі до Китаю і у травні 1275 р. прибули до літнього палацу хана в Занаду, де їх прийняв Хубілай.
11.14 Після того, як монголи міцно закріпилися при владі, трансазійські комерційні шляхи знову стали відносно безпечними для торговців. У XIII ст. багато західних мандрівників вирушали до монгольського двору, і деякі з них після повернення залишили спогади про свої подорожі.
Мовні та управлінські здібності Марко здобули йому прихильність хана, який запропонував йому службову посаду, що вимагала від нього багато подорожувати Китаєм аж до Бірми на півдні. У 1292 р. після багатьох років на ханській службі родині врешті-решт дали можливість залишити країну в складі офіційної морської місії, що складалася з 14 джонок, які мусили супроводжувати монгольську принцесу під час її подорожі до Персії, де вона мала вийти заміж за місцевого хана. Маршрут плавання проходив через Малакську протоку, Індійський океан до південних берегів Індії, а потім вздовж західного узбережжя Індії до Ормузу. Воно тривало два роки, і Марко стверджував, що з тих, хто вирушив, 600 померли в дорозі. Залишивши Ормуз, родина Поло перетнула Персію та Анатолію, врешті-решт дісталася Трапезунду, а потім через Константинополь морем повернулася до Венеції, куди вони прибули у 1295 р.
11.15 Монгольський паспорт ХІІІ ст., що гарантував власнику безперешкодне пересування на всій території Монгольської імперії.
Три роки по тому під час війни між Венецією та Генуєю Марко Поло був захоплений у полон і опинився в генуезькій в'язниці в компанії письменника Рустікелло, автора романів із Пізи, якому він надиктував свою історію. Саме багата уява та письменницька майстерність Рустікелло подарували нам надзвичайну та інтригуючу Книгу чудес світу, знамениті Подорожі Марко Поло. У Подорожах подано короткий опис його мандрівок до двору Хубілая і назад, а також детальні розповіді про людей і місця, які він нібито бачив протягом 17 років, проведених далеко від дому. З моменту публікації Подорожі піддавалися критиці, недовірливі читачі вважали ці книги значною мірою фальсифікацією, зібраною з уривків загальнодоступної в той час інформації. Але тепер дослідники визнають загальну оповідь більш-менш достовірною, а описи – такими, що могли-таки базуватися на спостереженнях, зроблених самим Поло, або на інформації, зібраній ним під час його подорожей. Розглядаючи питання у контексті записів Віллема Рубрука та інших, немає підстав сумніватися в тому, що західні мандрівники часто відвідували монгольські двори й що хан, як правило, ставився до них прихильно. Приголомшливі розповіді Марко Поло, можливо, шокували венеціанське суспільство, але до кінця XIII ст. кількість мандрівників, які здійснювали далекі подорожі суходолом або океаном до Монголії та Китаю, значно зросла. Пригоди Марко Поло виділяються на їхньому тлі лише тому, що завдяки його ув'язненню генуезцями у нього знайшовся час і охочий оповідач, який зафіксував їх у письмовому вигляді. Несподівано в єдиному тексті, до того ж написаному яскраво й з дивовижними подробицями, були представлені справжній масштаб і розмаїття Євразії: не дивно, що багато хто поставився до нього з недовірою. Ті ж, хто був готовий прийняти цей твір за чисту монету, нарешті побачили весь континент, від Середземномор'я до Японії і від Сибіру до Занзібару, як єдине ціле.
11.16 В одному зі спостережень Марко Поло повідомляв, що китайці користувалися паперовими грошима. Його критики вважали це фантазією, але паперові банкноти дійсно були в обігу. Зразок цього, датований періодом Юань Чжиюань[100] (1264–9 рр. н.е.), був знайдений у Тибеті.
Океанський перехід
Коли родина Поло планувала свою другу подорож на схід, вони мали намір вирушити морем, купивши місце на кораблі, що відпливав із перського порту Ормуз: відмовитися від цього плану і йти суходолом вони вирішили лише через брак вільного судна, придатного для океанської мандрівки. Зворотний шлях із Китаю до Ормуза вони здійснили разом із флотилією з 14 суден, "кожне з яких мало чотири щогли й було здатне йти під дев'ятьма вітрилами". На чотирьох або п'яти з них екіпаж складав щонайменше 250 осіб. Ці кораблі, напевно, були джонками – типом суден, що був цілком досконалим уже за часів династії Сун. У своїй Лінвай дайда ("Відомості про те, що лежить за горами"), датованій 1178 р., Чжоу Цюйфей писав про джонки так:
Кораблі, що плавають у південному морі та на південь від нього, нагадують будинки.