Принаймні він дме куди дужче, ніж уночі. Хвилі здіймаються могутніші й вищі, а на їхніх гребенях куди більше піни, ніж її було вчора звечора.
Вже тридцять годин я в морі. Треба визнати, що досі все йшло більш-менш добре і що найважчим буде день, який починається.
Пробувши вчора під тропічним сонцем від шостої ранку до шостої вечора, я страшенно обпікся. Якщо й сьогодні так пражитиме сонце, то мені буде непереливки. Хоч я ще відчуваю нічну свіжість, губи в мене вже потріскалися. Вони, як і очі, дуже горять. Долоні й передпліччя теж. Мабуть, мені не слід оголювати руки. Чи тільки зможу витерпіти в куртці? Крім того, в мене страшенно пече між стегнами. Звісно, не від сонця, а від солоної води та тертя об мішки.
У всякому разі, друже, обпечений ти чи ні, але ти здійснив утечу й тепер ладен іще не таке витерпіти. Ти маєш дев'яносто відсотків гарантії дістатися живим на Велику Землю, а це вже щось означає, правда ж? Навіть коли я доберусь туди напівживий і буквально розбитий, то зможу сказати собі, що немарно здійснив таку подорож. За весь цей час ти, друже, не побачив жодної акули. Невже всі вони у відпустці? Не заперечуй, ти щасливчик, до того ж досить дивний.
Ось побачиш, цього разу все буде гаразд. З усіх твоїх старанно виважених, добре підготовлених утеч нарешті увінчається успіхом найбезглуздіша. Два мішки з кокосовими горіхами й вітер, що штовхає тебе по морі до Великої Землі. Зізнайся, людині не конче треба вирости в приморському місті Сен-Сірі, аби знати, що кожен уламок корабля море викидає на берег.
Якщо вітер і хвилі й удень будуть такі самі, то я певен, що пополудні ми дістанемося до берега.
Позад мене з моря виринає тропічне страховисько. Воно дише вогнем і має такий вигляд, ніби сьогодні збирається все довкола спопелити. Страховисько вмить проганяє місячне сяйво. Ще навіть не зовсім зійшовши, воно стає господарем тропіків. Дуже швидко прогрівається повітря. За годину буде спекотно. Все моє тіло переймається відчуттям тепла. Тільки-но мене освітили перші промені сонця, це ніжне тепло мовби розлилося по мені від пояса до голови. Скидаю рушника з голови й підставляю щоки до сонця, наче до багаття в лісі. Це страховисько, перше ніж обпалити, хоче дати відчути мені, що воно передусім животворне, а вже потім смертоносне.
Моя кров пульсує жвавіше, і я навіть відчуваю, як вона вирує в мокрих ногах.
І ось я виразно бачу джунглі – тобто не джунглі, а лише верхівки дерев. У мене таке враження, ніби вони зовсім недалеко. Зачекаю, поки сонце підіб'ється над обрієм, тоді зведуся на ноги й спробую побачити Сільвена.
Не минає й години, а сонце вже досить високо. Так, сьогодні буде спекотно. Моє ліве око закисло й не зовсім розплющується. Я зачерпую в пригорщу води й промиваю його. Око болить. Я скидаю куртку. Поки сонце ще не дуже пече, побуду трохи голий.
Одна хвиля, більша від решти, підхоплює мій пліт і підкидає високо вгору. Тієї миті, коли вона опускає його, я помічаю товариша. Він сидить, теж голий до пояса, на своєму плоті. Мене Сільвен не побачив. Він за якихось двісті метрів попереду, але трохи ліворуч. Все ще віє сильний вітер, і я, щоб підпливти до Сільвена, вирішую розіпнути обіруч над головою свою куртку, затиснувши її внизу зубами. Під таким своєрідним вітрилом мій пліт помчить уперед, звісно, швидше.
Я тримаю це вітрило з півгодини. Потім у мене починають боліти зуби, та й руки швидко втомлюються опиратись вітрові. Опустивши куртку, одразу ж помічаю, що й справді плив з нею набагато швидше.
Ура! Я щойно побачив товариша. До нього від мене не буде й ста метрів. Але що з ним? Здається, його зовсім не Цікавить де я. Коли ще одна хвиля підносить мене вгору, я бачу його вдруге, потім утретє. І аж тепер помічаю, що Сільвен, затулившись долонею від сонця, роздивляється море. Озирнися назад, йолопе! Певне, він і озирався, але не побачив мене.
Я підводжуся на ноги й свищу. А коли знову злітаю на гребінь хвилі, бачу перед собою Сільвена. Він підіймає над головою куртку. Ми вітаємо один одного разів з двадцять, перше ніж знову сідаємо. І з кожною хвилею махаємо руками. На щастя, його підносять угору водночас зі мною. Останні два рази він показував на джунглі, які тепер видно цілком виразно. До них кілометрів десять. Я втрачаю рівновагу й падаю на пліт. Побачивши товариша й джунглі, я сповнююся великою радістю і так розчулююсь, що починаю плакати, мов дитина. Крізь сльози, що наповнюють мені очі, я бачу тисячі різнобарвних кришталиків і безглуздо думаю: це мовби церковні шибки. Сьогодні Господь з тобою, Метелику. Саме посеред цієї дивовижної природи, під вітром, на величезних морських просторах із здибленими хвилями, під зеленим дахом джунглів, де людина почувається такою крихітною порівняно з тим, що її оточує, вона, мабуть і не прагнучи того, зустрічає Бога й доторкається до нього рукою. Так само, як я доторкався до пітьми впродовж тисяч годин, проведених у темних камерах, куди мене були поховали живцем, сьогодні я доторкаюся до сонця, яке сходить, аби пожерти все, що неспроможне чинити опір, я справді доторкаюсь до Бога, відчуваю його довкола себе й у собі. Він навіть шепоче мені: "Ти страждаєш і страждатимеш іще дужче, але цього разу я буду з тобою. Обіцяю тобі, ти переможеш і станеш вільним".
Я анітрохи не обізнаний з релігією, не знаю жодних її азів, одне слово, я справжній невіглас у цьому, навіть не знаю, хто отець Ісуса й чи Пречиста Діва Марія справді була його матір'ю, чи його отець був теслярем а чи погоничем верблюдів. Але це невігластво не заважає пізнати Бога, коли по-справжньому прагнеш до нього, і починаєш уособлювати його у вітрі, в морі, в сонці, в джунглях, у зорях і навіть у рибинах, яких він так щедро зростив, аби людина могла ними прохарчуватися.
Сонце піднялося швидко. Вже, мабуть, десята година. Від пояса до голови я просох. Тому намочую рушника й обв'язую ним голову. Потім надягаю куртку, бо плечі й руки страшенно пече. Навіть ноги, на які часто хлюпає вода, почервоніли, мов у рака.
Що ближче ми підпливаємо до землі, то відчутнішою стає сила тяжіння, і хвилі котяться майже просто до берега. Я вже чіткіше бачу джунглі. Після своєї першої втечі я навчився визначати відстань. Коли починаєш розрізняти на березі окремі деталі, до нього залишилося кілометрів п'ять, а я виразно бачу стовбури й навіть, коли опиняюсь на гребені хвилі, помічаю звалене на землю величезне дерево, листя якого купається у воді.
А ось і дельфіни та птахи! Аби тільки дельфіни не стали бавитися, штовхаючи мій пліт. Я чув, що вони мають звичку штовхати до берега уламки кораблів і людей, яких, до речі, з найкращим наміром допомогти їм, топлять, підкидаючи їх своїми мордочками. Ні, вони кружляють довкола плота, троє-четверо з них підпливають навіть ближче, щоб роздивитися, що воно таке, але враз віддаляються, навіть не торкнувшись моїх мішків. Ох!
Полудень, сонце стоїть просто над головою. Воно, певне, хоче мене живцем засмажити. Очі мої гнояться, губи й ніс облізли. Хвилі вже нижчі, вони люто, з оглушливим гурчанням котяться до берега.
Тепер я бачу Сільвена постійно. Хвилі вже не такі високі, тому він майже не зникає між ними. Він і досі до пояса голий, голова пов'язана рушником.
Уже не хвилі, а мілкі потоки води штовхають нас до берега. Поопереду нас з морського дна виступав низенька скеляста гряда, об яку страхітливо вдаряються ці потоки і, перевалившись через неї, пінисті мчать до джунглів.
Ми вже за якийсь кілометр від берега, і я бачу білих та рожевих птахів з аристократичними чубчиками. Птахи походжають по намулі, щось у ньому дзьобаючи. Їх сила– силенна. Вони не злітають вище ніж на метр над намулом. Пурхають вони тільки дай того, щоб не намокнути в піні потоків. Ця піна й самі потоки дуже схожі на жовте болото. Ми вже так близько до берега, що мені видно на стовбурах дерев брудну лінію, залишену водою.
Рокіт потоків не спроможний заглушити пронизливі крики цих цибатих птахів. Їх безліч, і вони різні на колір. Хлюп-хлюп! Ще два-три метри – і мій пліт опиняється на намулі. Тут надто мілко, щоб плисти далі. Якщо судити по сонцю, вже друга година. Ми пробули в морі сорок годин, вирушивши позавчора о десятій вечора, за дві години по тому, як почався відплив. Отже, після того було сім припливів і відпливів, тож і не дивно, що я опинився на намулі: тепер відплив. Приплив почнеться десь через годину. Вночі я вже буду в джунглях. Мені не слід відчеплювати ланцюг, аби мене не знесло з мішків, бо найнебезпечнішим буде той час, коли тонкі водяні потоки ринуть на мене, але через брак необхідної глибини ще не зможуть понести пліт до берега. Я попливу не раніше ніж за дві-три години по тому, як почнеться приплив.
Сільвен від мене метрів за сто попереду, тільки трохи праворуч. Товариш дивиться в мій бік і киває головою. Мабуть, хоче щось гукнути, але його горло, здається, не здатне видати жодного звуку. Рокіт хвиль стих, тепер, крім крику птахів, нам ніщо не заважає чути один одного. Від мене до джунглів метрів п'ятсот, а від Сільвена – на сто чи сто п'ятдесят метрів ближче. Та що він робить, той дебелий йолоп?! Сільвен підводиться і злазить із плота! Чи не з'їхав мій товариш з глузду?! Йому не слід нікуди йти, а то він, ступивши кілька кроків, уже не зможе повернутися до плота. Я хочу свиснути йому, але в мене нічого не виходить. Я ще маю трохи води, отож випиваю її і намагаюсь крикнути, щоб зупинити Сільвена. Та мені не вдається видобути із себе жодного звуку. З намулу виділяються бульбашки газу, отже, він тільки зверху покритий тонкою шкіркою, а під нею – багнюка, і тому, кого вона полонить, буде гаплик.
Сільвен обертається до мене й робить якісь знаки, але я не можу їх зрозуміти. Я теж махаю йому руками, бажаючи сказати: "Ні, не покидай плота, ти не дійдеш до джунглів!" Але він стоїть по той бік мішків, і мені не видно, далеко він від них чи близько. Спершу мені здається, що Сільвен не відійшов далеко від плота і, якщо стане грузнути, зможе прив'язати себе до нього.
Та раптом я зрозумів, що Сільвен відійшов далеко, загруз і тепер не може вибратися з багнюки й повернутись до плота. До мене долинає його крик. Тоді я лягаю на свої мішки долілиць, занурюю руки в намул і відштовхуюсь від нього.