— Метра Рене, флорентійця! Хай біжать на міст Сен-Мішель і приведуть мені його; через десять хвилин він мусить бути тут. Хай хтось із вас сяде на коня, візьме підручного коня, щоб вернутись швидше. Якщо прийде метр Паре, скажіть, почекати.
Гвардієць бігцем кинувся виконувати наказ.
— О, — бурмотів Карл, — хоч би довелося весь світ віддати на муки, я довідаюсь, хто дав цю книгу Анріо.
І, з потом на лобі, зчепивши руки, уривчасто дихаючи, Карл завмер, затопивши очі в труп свого собаки.
Через десять хвилин флорентієць несміливо і не без занепокоєння постукав у двері до короля. Є совісті, для яких небо ніколи не буває чисте.
— Увійдіть! — сказав Карл. Парфумер увійшов. Карл підійшов до нього з владним виглядом і стиснутими устами.
— Ваша величність звеліли покликати мене, — сказав Рене, тремтячи всім тілом.
— Ви вчений хімік, — правда?
— Сір...
— І ви знаєте все, що знають найвченіші медики?
— Ваша величність перебільшуєте.
— Ні, моя мати казала мені це. До того ж, я маю до вас довіру і волію радитись з вами, ніж з ким іншим. От, — казав він далі, відкриваючи труп собаки, — подивіться, будь ласка, що в цього собаки між зубами, і скажіть мені, від чого він здох.
Тим часом як Рене, з свічкою в руці, нахилявся до землі, щоб не тільки виконати наказ короля, а й приховати своє збентеження, Карл стояв, пильно дивлячись на цю людину і чекаючи з зрозумілою нетерплячістю слова, що мало бути його смертним вироком або запорукою його врятування.
Рене витяг з кишені якийсь ніби скальпель, розчинив його і зняв кінчиком вістря з рота в собаки шматки паперу, що поприлипали до ясен, і довго й уважно розглядав жовч і кров, що точилася з кожної виразки.
— Сір, — сказав він, тремтячи, — симптоми дуже сумні.
Карл відчув, як льодовий дріж пробіг по його жилах і пройшов до самого серця.
— Так, — сказав він, — собака отруєний, — правда?
— Боюсь, що так, сір.
— Якою отрутою?
— Думаю, що мінеральною отрутою.
— Можете ви встановити з певністю, що він отруєний?
— Так, безперечно, розтявши й дослідивши шлунок.
— Зробіть розтин. Я хочу, щоб не лишалось ніякого сумніву.
— Треба покликати когось допомогти мені.
— Я допоможу вам, — сказав Карл.
— Ви, сір?
— Так, я. А якщо він отруєний, які знайдемо ми симптоми?
— Почервоніння і герборизація шлунку.
— Ну, — сказав Карл, — починайте!
Рене одним ударом скальпеля розрізав хортові груди і обома руками розтягнув розріз, а Карл, схиливши коліно, присвічував йому, судорожно стиснувши тремтячу руку.
— Дивіться, сір, — сказав Рене, — дивіться, сліди виразні. Почервоніння саме таке, як я вас попереджав; налиті кров'ю вени, схожі на корінь рослини, це й є те, що я розумів під герборизацією. Я знаходжу тут усе, що шукав.
— Отже, собака отруєний?
— Так, сір.
— Мінеральною отрутою?
— Певніш усього.
— А що почувала б людина, коли б з необережності скуштувала цієї отрути?
— Тяжкий головний біль, жар всередині, ніби вона проковтнула гаряче вугілля, болі в кишках, рвоти.
— А почувала б спрагу?
— Невгамовну спрагу.
— Саме так, саме так, — пробурмотів король.
— Сір, я даремне силкуюся угадати мету всіх цих розпитувань.
— Навіщо вгадувати? Вам немає потреби знати цього. Відповідайте на наші питання, та й годі.
— Що ваша величність бажаєте спитати?
— Якої протиотрути повинна прийняти людина, що проковтнула ту саму отруту, яку проковтнув мій собака?
Рене з хвилину подумав.
— Є багато мінеральних отрут, — сказав він. — Перш ніж відповісти, я хотів би знати, про яку саме йде мова. Чи ваша величність уявляєте собі, яким способом отруївся ваш собака?
— Так, — сказав Карл, — він з'їв аркуш із книги.
— Аркуш із книги?
— Так.
— А є у вашої величності ця книга?
— Ось вона, — сказав Карл, беручи манускрипт про мисливство з полички, куди поставив його, і показуючи Рене.
Рене з несподіванки зробив рух, що не заховався від короля.
— Він з'їв аркуш із цієї книги? — пробелькотів Рене.
— Оцей от.
І Карл показав видертий аркуш.
— Дозволите мені видрати ще один, сір?
— Деріть.
Рене видрав аркуш і підніс його до свічки. Папір узявся вогнем, і по кабінету пішов сильний запах часнику.
— Його отруєно мишаком, — сказав він.
— Ви певні?
— Так, ніби я сам зготував його.
— А протиотрута?
Рене похитав головою.
— Як, — сказав Карл хрипким голосом, — ви не знаєте ліків?
— Найкраще і найпевніше — яєшний білок, збитий на молоці, але...
— Але... що?
— Але його треба прийняти зараз, а коли ні...
— А коли ні?
— Сір, це страшна отрута, — відповів ще раз Рене.
— Проте, вона вбиває не відразу? — сказав Карл.
— Ні, але вбиває напевне, а за який час приводить до смерті, це не має значення, і часом робиться це з розрахунком.
Карл сперся на мармуровий стіл.
— Тепер, — сказав він, кладучи руку на плече Рене, — ви знаєте цю книгу?
— Я, сір? — сказав Рене, бліднучи.
— Так, ви. Побачивши її, ви зрадили себе.
— Сір, присягаюсь вам...
— Рене, — сказав Карл, — слухайте: ви отруїли королеву Наварську рукавичками; ви отруїли принца де Порсіана чадом від лампи; ви намагались отруїти пана де Конде пахучим яблуком. Рене, я звелю здерти з вас шкіру шматок по шматку розпеченими кліщами, якщо ви не скажете мені, кому належить ця книга.
Флорентієць побачив, що гнів Карла IX не жарти, і зважився викрутитись сміливістю.
— А якщо я скажу правду, сір, хто дасть мені запоруку, що я не буду покараний ще жорстокіше, ніж коли мовчатиму?
— Я.
— Дасте мені ваше королівське слово?
— Слово дворянина, ви будете живі, — сказав король.
— Коли так, книга ця належить мені, — сказав Рене.
— Вам! — скрикнув Карл, відступаючи і дивлячись на отруйника розгубленими очима.
— Так, мені.
— Як же вона вийшла з ваших рук?
— Її взяла у мене королева-мати.
— Королева-мати! — скрикнув Карл.
— Так.
— З якою метою?
— Гадаю, щоб послати її королю Наварському, який просив у герцога д'Алансона подібну книгу, щоб вчитися полюванню з птахами.
— О, — скрикнув Карл, — так і є: я все зрозумів. Ця книга, справді, була в Анріо. Це доля, і я покутую її.
В цю хвилину Карл закашлявся сухим і тяжким кашлем, а потім знову почались болі в кишках. Він два чи три рази здавлено скрикнув і впав на стілець.
— Що з вами, сір? — спитав Рене зляканим голосом.
— Нічого, — сказав Карл, — тільки я почуваю спрагу, дай мені пити.
Рене налив склянку води і тремтячою рукою підніс Карлу, який випив її за одним духом.
— Тепер, — сказав Карл, беручи перо і вмокаючи його в чорнило, — пишіть на цій книзі.
— Що я маю писати?
— Те, що я продиктую: "Цей манускрипт про полювання з птахами дано мною королеві-матері Катерині де Медічі".
Рене взяв перо і написав.
— А тепер підпишіться.
Флорентієць підписався.
— Ви обіцяли мені життя, — сказав парфумер.
— Із свого боку я додержу слова.
— Але, — сказав Рене, — з боку королеви-матері?
— О, з цього боку, — сказав Карл, — це мене не торкається: якщо на вас нападуть, бороніться.
— Сір, чи можу я покинути Францію, якщо побачу, що життю моєму загрожує небезпека?
— Я відповім на це через два тижні.
— А поки що...
Карл, насупивши брови, поклав палець на свої посинілі уста.
— О, будьте спокійні, сір!
І щасливий, що викупився такою дешевою ціною, флорентієць уклонився і вийшов.
За ним у дверях з'явилась мамка.
— Що з тобою, любий Шарло? — сказала вона.
— Мамко, я походив по росі і застудився.
— Справді, ти дуже блідий, Шарло.
— Бо я дуже ослаб. Дай мені руку, мамко, поможи дійти до ліжка.
Мамка квапливо підійшла до нього. Карл сперся на неї і пішов до опочивальні.
— Тепер, — сказав Карл, — я вже сам ляжу в постіль.
— А якщо прийде метр Амбруаз Паре?
— Скажеш йому, що мені краще і що він не потрібний.
— Але, поки що, чого б ти хотів?
— О, дуже простих ліків, — сказав Карл, — яєшних білків, збитих на молоці. До речі, мамко, — сказав він далі, — бідолашний Актеон помер. Треба буде завтра вранці закопати його десь у луврському саду. Він був один з найкращих моїх друзів... Я звелю поставити йому пам'ятник... якщо маю ще час на це.
XXIII. Венсенський ліс
Згідно з наказом Карла IX, Генріх того ж вечора був відпроваджений до Венсенського лісу. Так називався в ті часи славетний замок, від якого тепер лишилися самі руїни, — колосальні рештки, що дають достатнє уявлення про його минулу велич.
Переїзд відбувся в ношах. З кожного боку їхало по чотири гвардійці. Пан де Нансей з наказом, що мав розчинити перед Генріхом двері тюрми-рятівниці, їхав попереду.
Зупинились коло потайних дверей замкової башти[126]. Пан де Нансей зліз з коня, відімкнув замкнуті на висячий замок двері і шанобливо сказав королю вийти з ношів.
Генріх вийшов без найменшого сперечання. Усяке житло було в його очах певнішим від Лувра, і десять дверей, що замкнулись за ним, замкнулись разом з тим і між ним та Катериною Медічі.
Царственний в'язень пройшов між двома солдатами висячий міст, троє дверей внизу башти і троє дверей внизу сходів, потім, увесь час супроводжуваний паном де Нансеєм, піднявся на поверх вище. Коли прийшли туди, капітан гвардії, бачачи, що він збирається йти вище, сказав йому:
— Зупиніться, монсеньйор.
— Ага, — сказав Генріх, зупиняючись, — мене, здається, шанують першим поверхом.
— Сір, — відповів пан де Нансей, — вас приймають, як короновану особу.
— Чорт! — сказав сам собі Генріх. — Два-три поверхи вище ні трохи не принизили б мене. Тут мені буде надто добре: будуть підозри, що це недурно.
— Ваша величність зволите йти за мною? — сказав пан де Нансей.
— Бодай його чорти взяли! — сказав король Наварський. — Ви добре знаєте, пане, що тут мова йде не про те, чого я хочу і чого не хочу, а про те, що наказує брат мій Карл. Наказує він іти мені за вами?
— Так, сір.
— Коли так, то я йду за вами, пане.
Увійшли ніби в якийсь коридор, кінець якого вів до великої похмурої зали з темними стінами.
Генріх подивився навколо себе поглядом, не позбавленим занепокоєння.
— Де ми? — спитав він.
— Ми переходимо залу допитів, монсеньйор.
— Ага! — мовив король.
І озирнувся уважніше.
В залі було всього потроху: глечики й козла для допитування водою, клиння й дерев'яні молоти для допитування лещатами; крім того, мало не навкруги всієї зали стояли кам'яні лави для бідолах, що дожидалися катування, а над цими лавами, в самих лавах і при підніжжі їх були вмуровані залізні кільця без жодної симетрії, аби тільки можна було прикручувати до них жертви.