Він щонеділі їздив до Етьйоля і відчував, як від поїздки до поїздки ростуть його знання, його кохання. Лікар захоплювався успіхами свого учня. Мовляв, якщо він так навчатиметься й далі, то за рік здобуде звання бакалавра і зможе вступити на перший курс медичного факультету. Саме слово "бакалавр" тішило Джека і викликало на його обличчі радісну широку усмішку, а коли він вимовляв те таємниче слово при Белізері та його дружині – після чергового запою Ріберо їхнім компаньйоном знову став Джек, – маленька мансарда немовби більшала й світлішала. Несподівано й рознощиця хліба загорілася бажанням навчитися грамоті. Вечорами, закінчивши лагодити й церувати одяг, вона наполягала, щоб Белізер навчав її читати, і він показував їй літери, тицяючи в них квадратним пальцем так, що майже затуляв їх.
Старий Ріваль захоплювався Джековими успіхами, та далеко менше захоплення викликало в лікаря здоров'я його підопічного. На початку осені у хлопця знову почався кашель, щоки запали, в очах з'явився гарячковий блиск, а рука, яку він щонеділі подавав Рівалеві, була гаряча, аж пашіла.
– Не подобається мені твій стан, – казав добряга-лікар, стурбовано дивлячись на свого учня. – Ти перепрацьовуєш, весь час тримаєш у напрузі свій мозок, не даєш спочити голові... Не гарячкуй, збав трохи навантаження... У тебе іще вдосталь часу, хай йому біс! Сесіль нікуди не втече від тебе.
Атож, звичайно, не втече! Тепер вона була іще уважніша до нього, ще лагідніша, іще ближча. Вона, напевне, розуміла, як усе життя йому не вистачало ніжності, і хотіла, щоб у її коханні він знайшов таке потрібне для нього щастя. Саме це й насторожувало нашого друга Джека, підогрівало його невгасимий запал до роботи. Він працював по сімнадцять годин на добу, уриваючи час у сну і не відчуваючи втоми; перебував у стані збудження, яке стократ помножувало його силу: держак преса на заводі Ессендеків здавався йому не важчим, ніж перо.
Людським можливостям немає меж. І Джек, безупинно тримаючи свій організм у гарячковому збудженні та цілковитій байдужості до решти радощів та розваг, досяг такого стану, який буває часом у індійських факірів, коли і біль дає втіху. Він ладен був благословляти холод у мансарді, який удосвіта, о п'ятій ранку, проганяв міцний сон двадцятирічного юнака, ладен був благословляти сухе покашлювання, що заважало йому заснути до пізньої ночі. Траплялося, сидячи за столом, він раптом відчував дивовижну легкість у всьому тілі, прозріння ясновидця; його думка ширяла, наче вільний птах, пам'ять миттю схоплювала все прочитане, та водночас його раптово опановували кволість і безсилля. Часом йому здавалося, ніби він весь розчиняється й летить у невідомий захмарний світ, і тоді перо саме ковзало по папері, а в книжці не було жодного складного місця, якого він не міг би зрозуміти і вмить засвоїти. Немає сумніву: він подолав би усі труднощі і досягнув мети, якби була дотримана одна умова: шлях, по якому хлопець мчав із запаморочливою швидкістю, мусив бути без перепон. Та й справді, за таких обставин небезпечний навіть слабкий поштовх, а йому судився страшний удар.
"Завтра не приїзди. Тиждень нас не буде.
Ріваль".
Джек одержав цю телеграму від лікаря в суботу ввечері, коли рознощиця хліба прасувала йому чисту білизну, а він радісно усміхався, передчуваючи у кінці трудового тижня радість наступного вихідного дня. Несподіваний від'їзд друзів, лаконізм телеграми, казенний шрифт замість знайомого почерку друга вкинули Джека в жах. Він чекав листа від Сесіль чи хоча б від лікаря, що пояснив би йому цю таємницю, але листів не було, і цілий тиждень Джек жив, опанований лихоманкою страху, гарячкової тривоги і невиразних надій. Варто було хмарині набігти на сонце, і його серце стискалося, а коли сонце знову виринало з-за хмар, у нього теж світлішало на душі.
Насправді ні лікар, ні Сесіль нікуди не від'їздили. Лікар утримував закоханого в Парижі, аби поступово приготувати його до страшного удару, – несподіваної, нечуваної ухвали Сесіль, яку, як сподівався Ріваль, його онука ще може змінити.
Все сталося несподівано. Якось увечері, повернувшись додому, лікар побачив на обличчі Сесіль якийсь дивний вираз: похмурий, рішучий. Поблідлі вуста були щільно стиснуті, красиві темні брови супилися. За всю вечерю дідові не вдалося викликати в неї жодної усмішки, а коли він мов ненароком сказав:
– У неділю, коли приїде Джек...
Вона різко урвала його:
– Я не хочу, щоб він приїздив...
– Що сталося?
Дід приголомшено подивився на неї. Бліда, мов стіна, вона твердо повторила іще раз:
– Я не хочу, щоб він приїздив... Нехай більше не приїжджає.
– Що сталося?
– Дещо дуже важливе, дідусю: я не можу стати Джековою дружиною.
– Не можеш?.. Ти мене лякаєш, дитино. Що сталося?
– Нічого не сталося. Просто для мене дещо відкрилося у мені самій. Я не люблю його, я помилялася.
– Та що за нещастя! Що це на нас звалилося? Сесіль, дитино моя, схаменися! Ви що, посварилися? Це ж дрібниці!
– Ні, дідусю, клянуся тобі, це не дрібниці. Я люблю Джека, як брата, не більше. Я змушувала себе покохати його, але тепер бачу, що це неможливо.
Лікаря аж затрусило: у нього майнула згадка про дочку.
– Ти любиш іншого?
Онука почервоніла.
– Ні, я нікого не люблю... Я не хочу одружуватись.
У відповідь на всі лікареві умовляння й докази Сесіль повторювала своє:
– Я не хочу виходити заміж.
Він спробував вплинути на її самолюбство: що скажуть у навколишніх селах? Мовляв, молодий чоловік місяцями не вибував з їхнього дому, усі вважали його нареченим...
Прагнучи викликати в Сесіль співчуття, Ріваль сам розчулився:
– Ти уявляєш, який це буде для нього удар?.. Ти поламаєш йому життя, загубиш його майбутнє.
В нападі хвилювання у Сесіль судомно пересмикнулося обличчя. Старий Ріваль узяв її за руку.
– Благаю, маленька моя... Не квапся із таким рішенням... Давай почекаємо трохи... Ти подивишся, все обміркуєш...
Але вона спокійно й твердо відповіла:
– Ні, дідусю, це неможливо. Я хочу, щоб він якомога скоріше довідався про мої почуття... Я знаю, що завдам йому болю, однак що довше ми зволікатимемо, то більшим буде той біль. Він наростатиме з кожним днем. Та й мені буде тяжко з ним бачитись. Я не вмію ні брехати, ні прикидатися.
– Значить, я повинен заявити йому, що він тут зайвий? – обурено крикнув лікар, схоплюючись зі стільця. – Гаразд, я так і зроблю... Та хай би вас грім побив! Ви, жінки...
Сесіль поблідла, затремтіла і подивилась на діда з таким відчаєм у очах, що він зразу урвав себе на півслові.
– Ні, ні, доню моя, я не гніваюсь... Не знаю, що на мене найшло... Зрештою, в тому, що сталося, винна не стільки ти, як я сам. Ти ще зовсім дитина. Я не повинен був... Ох, який же я дурень!.. Невже я до самої смерті не наберуся розуму?..
Найтяжче було написати Джеку. Ріваль зіпсував кілька аркушів, починаючи всі листи зі слів: "Джеку, сину мій, мала не хоче більше бачитися з тобою". Він не міг більше придумати жодного слова. "Мала не хоче більше бачитися з тобою..." Нарешті старий лікар вирішив: "Краще я з ним сам побалакаю..." І аби виграти час та підготуватися до тяжкої розмови, він попросив Джека відкласти приїзд на тиждень, невиразно сподіваючись, що з часом онука, може, отямиться.
Цілий тиждень вони не згадували про попередню розмову. А в суботу Ріваль сказав дівчині:
– Завтра він приїде. Ти не змінила своєї думки? Твоє рішення остаточне?
– Остаточне! – твердо відповіла Сесіль, і кожен склад цього бездушного слова відгукувався гірким болем у Рівалевому серці.
У неділю Джак за своїм звичаєм приїхав раннього ранку і одним духом подолав відстань від станції Еврі до Етьйоля. Коли він переступав поріг дому, його охопила незбагненна тривога, хоча, здавалося, для цього не було ніяких підстав, адже його завжди так радо тут зустрічали.
– Пан Ріваль чекає на вас у саду, – сказала служниця, відчиняючи йому двері.
У Джека похололо на душі. Він миттю відчув: сталося лихо. Схвильоване обличчя добряги-лікаря ще дужче налякало його. Той, провівши сорок років життя біля узголів'я хворих і, здавалося б, звикнувши до людських страждань, увесь тремтів і був схвильований не менше, ніж його учень.
– А Сесіль немає?..
Ось про що перш за все запитав бідний юнак.
– Ні, друже мій, я залишив її... там... де ми були. Вона там побуде деякий час.
– Довго?
– Так, дуже довго.
– Отже... Отже, вона не хоче більше бачитися зі мною, пане Рівалю?
Лікар не відповів. Аби не впасти, Джек важко опустився на лавку.
Розмова відбувалася в глибині саду. Був лагідний і ясний листопадовий ранок. На зелені білястою пеленою лежала роса, над землею завис туман, застуючи осіннє сонце, і все це нагадувало йому про день, проведений із Сесіль у Кудре, збір винограду, пагорби над Сеною і їхні перші несміливі слова любові на тлі величної природи, слова, що нагадували перший щебет пташок перед їхнім вильотом із гнізда. Оце так річниця!.. Помовчавши, лікар по-батьківському поклав руку хлопцеві на плече.
– Не побивайся, Джеку... Може, вона ще отямиться... Вона ще така молода! Можливо, це лише випадкова примха.
– Ні, пане Рівалю, ви чудово знаєте: у Сесіль не буває примх... Це було б надто жорстоко: задля примхи вдарити ножем просто у серце... Ні, я переконаний: вона дуже довго обмірковувала своє рішення, і воно далось їй нелегко. Вона знала, що значить для мене її любов, – без її любові я не зможу жити на світі. І якщо вона відважилася на це, значить вважала, що мусить зробити так. Я повинен був очікувати цього. Таке велике щастя, та щоб дісталося мені, мені! Це ж неможливо! Якби ви знали, скільки разів я думав: "Це було б надто добре. Мої мрії не можуть здійснитися..." І що ж? Вони таки не здійснились. От і все.
Зусиллями волі Джек ледве стримав ридання, від якого, здавалось, ось-ось задихнеться. Потім важко підвівся. Лікар узяв його руки в свої.
– Прости мені, бідна моя дитино... У всьому, що сталося, тільки моя вина. Але я сподівався зробити вас обох щасливими.
– Ні, пане Рівалю, не виніть себе. Сталося те, що мусило статися. Я Сесіль не рівня. Вона не могла мене покохати. Вона жаліла мене, і якийсь час їй здавалося, що це кохання. Маючи добре серце, вона помилялася. А тепер врешті прозріла, і її налякала відстань між нами.