От він і кинувся до Порфирія... Але з якої ж речі той почав його так дурити? З якою це він метою відводить Разуміхіну очі на Миколку? Це вже він неодмінно щось надумав; тут є намір, але який? Щоправда, з того ранку збігло багато часу, — дуже, дуже багато, а Порфирій нічим про себе не нагадував! Що ж, це, звичайно, гірше..."
Раскольников узяв кашкет і, замислений, рушив до дверей. Вперше за всі ці дні він відчув, що принаймні голова в нього свіжа. "Треба кінчити зі Свидригайловим, — думав він, — і будь-що-будь, якнайшвидше: цей теж, здається, чекає, щоб я сам до нього прийшов". І в цю мить така ненависть піднялася раптом з його стомленого серця, що, можливо, він міг би вбити кого-небудь з цих двох: Свидригайлова або Порфирія. Принаймні він відчув, що коли не тепер, то далі він здатний буде це зробити. "Побачимо, побачимо", — повторював він сам собі.
Та тільки-но він одчинив двері в сіни, як раптом зіткнувся з самим Порфирієм. Той ішов до нього. Раскольников на якусь мить завмер. Було чудно, що він не дуже здивувався Порфирієві і майже його не злякався. Він тільки здригнувсь, але швидко, враз приготувався. "Може, розв'язка! Але як же це він підійшов тихенько, мов кішка, і я нічого не чув. Невже підслухував? "
— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу, — скрикнув, сміючись, Порфирій Петрович. — Давно завітати збирався, а це йду мимо, думаю — чому б не зайти хвилин на п'ять навідати. Кудись зібралися? Не затримаю. От тільки одну цигарочку, якщо дозволите.
— Та сідайте, Порфирію Петровичу, сідайте, — запрошував гостя Раскольников, з таким, здавалось, привітним і дружнім виглядом, що, далебі, сам би здивувався, коли б міг подивитись на себе збоку. Рештки самовладання десь із самого дна душі вискрібалися! Отак іноді людина витерпить півгодини смертельного страху перед розбійником, а як прикладуть їй насамкінець ніж до горла, то тут навіть і страх мине. Він прямо сів навпроти Порфирія і, не змигнувши, дивився на нього. Порфирій примружився і почав закурювати цигарку.
"Ну, кажи ж, кажи ж, — начебто так і хотіло вихопитись із серця Раскольникова. — Ну, чого ж, чого ж, чого ж ти нічого не кажеш? "
II
— От, ці цигарки! — заговорив, нарешті, Порфирій Петрович, закінчивши закурювати і віддихнувши, — шкодять же, та ще й як шкодять, а покинути не можу! Кашляю, дерти в горлі почало, і задишка. Я, знаєте, боягуз, поїхав оце до Б-на, — цей кожного хворого minimum по півгодини оглядає;[6-01] то навіть розсміявся, на мене дивлячись: і стукав, і слухав, — вам, каже, між іншим, тютюн вадить; легені розширені. Ну, а як я його кину? Чим заміню? Не п'ю, от і вся біда, хе-хе-хе, що не п'ю, біда! Та все ж це відносно, Родіоне Романовичу, все відносно!
"Що це він, до своєї улюбленої казенщини вдається, чи що!" — з огидою подумав Раскольников. Уся недавня сцена останньої їхньої зустрічі раптом пригадалася йому, і тодішнє почуття хвилею прилило до його серця.
— А я до вас уже заходив позавчора ввечері; ви й не знаєте? — говорив далі Порфирій Петрович, оглядаючи кімнату, — в кімнату, в цю саму, заходив. Теж, як і сьогодні, йду мимо — дай, думаю, візитик йому віддам. Зайшов, а кімната навстіж: оглядівся, почекав та й, служниці вашій не сказавши, пішов собі. Не замикаєте?
Обличчя Раскольникова хмурніло дедалі більше. Порфирій мовби вгадав його думки.
— Пояснити дещо прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, поговорити! Змушений і зобов'язаний перед вами до такої розмови, — вів він далі з усмішечкою і навіть злегенька плеснув долонею по коліну Раскольникова, але майже в ту ж мить обличчя його раптом зробилося серйозним і заклопотаним; навіть мовби смутком повилося, на подив Раскольникову. Він ніколи ще не бачив і не підозрівав у нього такого виразу. — Дивна сцена сталася останнього разу між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і під час першої нашої зустрічі між нами теж відбувалася дивна сцена; але тоді... Ну, тепер уже все одне до одного! От що: я, може, і дуже винен перед вами; це я відчуваю. Адже як ми розійшлися, чи пам'ятаєте: у вас нерви аж кричать і підколінки тремтять, і в мене нерви кричать і підколінки тремтять. І знаєте, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по-джентльменськи. А ми ж все-таки джентльмени; тобто, в усякому разі, передусім джентльмени; це треба пам'ятати. Адже пригадуєте, до чого доходило... зовсім уже навіть і неподобно.
"Що ж це він, за кого мене вважає? " — з подивом запитував себе Раскольников, підвівши голову і пильно дивлячись на Порфирія.
— Я зміркував, що нам тепер краще діяти одверто, — говорив далі Порфирій Петрович, трохи відкинувши голову й опустивши очі, мовби не бажаючи більше бентежити своїм поглядом свою колишню жертву і мовби нехтуючи, своїми колишніми прийомами і хитрощами, — бо такі підозріння і такі сцени довго тривати не можуть. Розвів нас тоді Миколка, а то я й не знаю, до чого б між нами дійшло. Цей клятий міщанин сидів у мене тоді за перегородкою, — можете собі уявити? Ви, звичайно, це вже знаєте; та й самому мені відомо, що він до вас потім заходив; але те, що ви тоді гадали, того не було: ні за ким я не посилав і ніяких розпоряджень я ще тоді не давав. Спитаєте, чому не давав? Та як вам сказати: самого мене це все тоді неначе приголомшило. Я он і по двірників ледве встиг послати. (Адже двірників бачили, либонь, проходячи.) Думка тоді в мене майнула, так собі, швидко, мов блискавка; дуже вже, бачите, був я переконаний тоді, Родіоне Романовичу. Дай же, я думаю, хоч і випущу на якийсь час одне, зате інше вхоплю за хвіст, — а свого, свого принаймні не проґавлю. Дратівливі ви вже дуже, Родіоне Романовичу, зроду; навіть занадто вже, за всіх інших основних властивостей вашої вдачі і серця, які я, тішу себе щодо цього надією, почасти збагнув. Ну, вже, звичайно, і я міг, навіть і тоді, зміркувати, що не завжди так трапляється, щоб отак встала людина та й бовкнула вам усю підноготну. Це хоч і трапляється, особливо коли людину з останнього терпіння виведеш, але в усякому разі рідко. Це і я міг зміркувати. Ні, думаю, мені б хоч рисочку! хоч малюсіньку рисочку, однісіньку, та тільки таку, щоб уже так руками можна взяти було, щоб уже річ була, а не сама тобі психологія. Тому, думав я, якщо людина винна, то вже, звичайно, можна в усякому разі чогось істотного від неї діждатись, дозволено навіть і на найбільш несподіваний результат розраховувати. На вдачу вашу я тоді розраховував, Родіоне Романовичу, найбільш на вдачу! Надіявся вже дуже тоді на вас.
— Та ви... та чого ж ви тепер оце все так говорите, — пробурмотів, нарешті, Раскольников, навіть не обдумавши як слід запитання. "Про що він говорить, — губився він у здогадах, — невже ж справді за невинного мене вважає? "
— Чого так кажу? Я пояснити свої вчинки прийшов, сказати б, за обов'язок святий вважаю. Хочу вам все до останку викласти, як усе було, всю цю історію всього цього тодішнього, так би мовити, затьмарення. Багато примусив я вас перестраждати, Родіоне Романовичу. Я не звір якийсь. Адже ж і я розумію, як ото все перенести людині, пригніченій обставинами, але гордій, владній і нетерпеливій, надто нетерпеливій! Я вас у всякому разі за людину найблагороднішу маю, і навіть із зачатками великодушності, хоч і не згоден з вами в усіх переконаннях ваших, про що за обов'язок вважаю заявити наперед, прямо і з цілковитою одвертістю, бо насамперед не хочу обманювати. Пізнавши вас, став почувати до вас симпатію. Ви, може, сміятиметесь з цих моїх слів? Маєте право. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, по суті, не було ж за що і полюбити. Але вважайте як собі знаєте, а я тепер хочу, зі свого боку, всім, що в моїх силах, змінити у вас те враження і довести, що і я людина з серцем та совістю. Щиро кажу.
Порфирій Петрович примовк із гідністю. Раскольников відчув приплив якогось нового переляку. Думка про те, що Порфирій вважає його за невинного, почала зненацька лякати його.
— Розповідати все по порядку, як це почалося тоді, навряд чи потрібно, — вів далі Порфирій Петрович, — я гадаю, навіть і зайве. Та навряд чи й зможу. Бо як це пояснити докладно? Спочатку чутки пішли. Про те, які це були чутки і від кого і коли... і з якого приводу, власне, до вас діло дійшло, — теж, я гадаю, казати зайве. Особисто ж у мене почалося з випадку, з одного цілком випадкового випадку, який однаковою мірою міг трапитись і міг не трапитись, — якого саме? Гм, я гадаю, теж не варт говорити. Все це, і чутки і випадки, збіглися в мене тоді в одну думку. Признаюсь одверто, бо коли вже признаватись, то в усьому, — це я перший на вас тоді і натрапив. От там, скажімо, позначки старої на речах тощо — все це пусте. Таких штук сотню можна налічити. Крім того, мав я нагоду тоді щонайдокладніше довідатись про сцену в конторі кварталу, і теж випадково, і не те щоб так, побіжно, а від розповідача особливого, капітального, який, і сам того не знаючи, на диво цю сцену осмислив. Отак усе це одне до одного, одне до одного, Родіоне Романовичу, голубчику! Ну як тут було не спрямувати свою увагу в певний бік? Зі ста кролів ніколи не складеться кінь, зі ста підозрінь ніколи не складеться доказ, як англійська приказка твердить, та це ж тільки розсудливість каже, а з почуттями ж, з почуттями що накажете вдіяти, бо ж і слідчий — людина. Пригадав я тут і вашу статейку в журналі, пам'ятаєте, ще коли вперше приходили, докладно про неї говорили. Я тоді поглузував, але ж для того тільки, щоб вас на дальше під'юдити. Повторюю, нетерпеливі і хворі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви сміливі, завзяті, серйозні і... переживали, багато чого переживали, все це я давно вже знав. Мені всі ці переживання знайомі, і статейку вашу я прочитав як знайому. Безсонними ночами і в запалі страшному вона замишлялася, із завмиранням і колотінням серця, з ентузіазмом придушеним. А небезпечний цей придушений, гордий ентузіазм у молоді! Я тоді поглузував, а тепер вам скажу, що дуже мені до серця взагалі, тобто як любителю, ця перша, юна палка проба пера. Дим, туман, струна бринить у тумані.[6-02] Стаття ваша нісенітна і фантастична, але в ній прозирає така щирість, у ній гордість юна і непідкупна, в ній сміливість відчаю; вона похмура, стаття та, але це й добре.