Це було йому просто ні до чого. Зарошена трава прерії являла для його гострого ока чисту сторінку, а слід сірого мустанга — рядки друкованих літер, що їх він читав, як ото читають книжку.
Він міг читати ті рядки, їдучи і клусом, а чи навіть учвал. [442]
Розділ LXXXI ДОГОРИ НОГАМИ
Вирушаючи в прерію, Квлхаун і гадки не мав, що його побачить ще хтось, крім Плутона, який сідлав для нього сірого мустанга.
Не мав він ніякої підозри й тоді, коли поминав те місце в заростях, де причаївся Зеб Стамп. Відставний капітан гадав, що в світанковому присмерку жодне людське око його не помітить,— а до інших очей йому було байдуже.
Виїхавши із заростей, він повернув у бік Ріо-Нуесес і далі гнав швидким клусом, а час від часу і вчвал.
Перші сім-вісім миль Колхаун проїхав, майже не озираючись довкола. Здавалося, йому досить побіжних поглядів, що їх він вряди-годи кидав удалину перед себе,— ото й тільки. Він не дивився ні праворуч, ні ліворуч і лише раз оглянувся назад — ще тоді, як трохи від'їхав від краю заростей на околиці плантації.
Перед ним була одна мета, і, хоч він її ще не бачив навіч, усі його думки снувались навколо неї.
Що то за мета, знали тільки він сам і ще одна людина. Той другий був Зеб Стамп, хоч Колхаунові й на думку не спадало, що хтось іще може здогадатися, навіщо він вирушив у прерію о такій ранній годині.
Власне, старий мисливець лише здогадувався про його мету, але був такий певний у правдивості того здогаду, наче сам відставний капітан звірив йому свою таємницю. Він знав, що той поїхав шукати вершника без голови, сподіваючись цього разу наздогнати його.
Що ж до Колхауна, то хоч він і мав тепер коня, прудконогого, мов техаський олень, проте аж ніяк не мав певності в успіху. Зрештою, він міг і не натрапити того дня на сподівану здобич і сам розцінював свої шанси не більше як один проти двох. Ось про це він і думав, їдучи прерією.
Така непевність тривожила відставного капітана, але він намагався розрадити себе обнадійливими спогадами останніх днів. Було одне місце, де він уже двічі зустрічав того, кого шукав тепер. То, може, й знову знайде його там?
То була зелена лука на краю хащі, недалеко від в'їзду на прогалину, де, як гадали, сталося вбивство.
"Дивно, що він раз у раз повертається туди,— поду— [443] мав Колхаун на згадку про ту обставину.— 3 біса дивно! Так наче знає... Ет, пусте! Просто там краща трава і вода близько. Що ж, сподіваюся, це принадить його й сьогодні. Коли так, то буде нагода його запопасти. А ні — то доведеться никати по заростях, хоч як я цього не люблю, навіть і серед дня. Тьху!.. Та чого мені, власне, боятися, коли той сидить за ґратами? Єдина небезпека — отой шматочок свинцю, а його я добуду, хай навіть і зажену цього сірого на смерть..."
— О небо! Що воно таке?!
Останні слова він промовив уголос і так рвучко шарпнув поводи, що мустанг під ним ледь не став дибки. Витріщивши очі, аж вони мало не вилазили з очниць, Колхаун невідривно дивився через рівнину, і в його застиглому погляді був не так подив, як жах.
Та й не дивно. Видовище, яке постало перед ним, жахнуло б і не такого сміливця.
Сонце, щойно піднявшись над обрієм, стояло якраз позад капітана, просто за його спиною. А спереду небокрай застилала пасмуга голубуватого туману — випарів, що здіймалися над хащею, до якої він наближався. Дерев не було видно: вони потонули в бузковому мареві, що вгорі зливалося з блакиттю неба.
І ось на тлі цього марева чи за ним — як ото за напівпрозорою завісою на сцені — з'явилася постать, така дивовижна, що Колхаун і очам своїм не повірив би, коли б уже не бачив її раніше. То був вершник без голови.
Але такого, як оце тепер, його ще не бачив ні Колхаун, ані хто інший. Ніхто й ніколи. Тепер він мав зовсім інший вигляд. Обриси лишилися ті самі, але він став разів у десять більший, ніж тоді!
То вже була не людина, а велетень, колос. І не кінь, а чудисько в подобі коня, височенне, як вежа, і завбільшки з мастодонта.
Та це було не все. З вершником без голови сталася ще разючіша переміна й ще незбагненніша, якщо таке взагалі можливе. Він їхав уже не по землі, а по небу: і кінь, і людина рухалися догори ногами! Копита коня чітко вирізнялись на горішньому краї тієї пасмуги марева, а плечі вершника — я мало не сказав "голова" — майже торкалися лінії обрію. Серапе на ньому належним чином звисало з плечей тільки відносно до перевернутої постаті, а на погляд збоку стриміло догори, цілком усупереч законові тяжіння. Те саме діялось [444] і з поводами, і з гривою, і з довгим хвостом його коня. Все стриміло догори!
Спочатку, щойно з'явившись на обрії, той примарний вершник,— тепер ще примарніший, ніж будь-коли,— їхав повільно, неквапливою ступою. Так він проїхав ще трохи, і Колхаун дивився на нього, сповнений невимовного жаху.
Аж раптом картина змінилася. Правильні обриси коня і вершника враз спотворились — кінь круто повернув і швидко поскакав геть, хоч копита його все так само торкалися неба.
Привид злякався й пустився навтіки!
Заціпенілий зі страху, Колхаун так би й не зрушив з місця й дав вершникові втекти, коли б не його власний кінь. Сірий мустанг раптом сполохано крутнувся на місці, і тоді відставний капітан усе збагнув.
Коли його кінь повернув назад, Колхаун почув глухий тупіт підків по м'якому дерну прерії і зрозумів, що зовсім близько перед ним проскакав справжній вершник,— якщо тільки можна назвати справжнім того, хто відкидав таку моторошну тінь.
— Та то ж була мана! — вигукнув він і злісно вилаявся.— А я, дурень, очі вибалушив! Онде він, той триклятий диявол! Той самий, котрого я шукаю. Та ще й так близько! Коли б знав, я міг би заскочити його раніш, ніж він мене помітив. А тепер — за ним, і, клянуся Богом, я таки наздожену його, хоч би довелося гнатись аж на край Техасу!
Погуки, остроги, хлист — усе пішло в діло; видно було, що відставний капітан настроєний рішуче. І за п'ять хвилин відкритою прерією чимдуж мчали два вершники, обидва на конях, народжених у тій-таки прерії. Один вершник гнався за другим. Переслідуваний був без голови, переслідувач — з головою, в якій билась одна відчайдушна думка.
Гонитва тривала недовго — принаймні як на відкриту прерію,— і Колхаун уже наперед тішився своїм близьким успіхом.
Сірий виявився прудкішим — може, тому, що його так люто поганяв вершник; а може, й через те, що другий кінь не дуже злякався і не докладав усіх зусиль, щоб утекти. Так чи так, а сірий мустанг видимо брав гору і, зрештою, наблизився на таку відстань, що Колхаун уже наготував свій карабін.
Він мав намір застрелити переднього коня і тим [445] покласти край гонитві. Та вже й вистрілив би, але боявся схибити. Перед тим він не раз схибив, отож тепер не натискав гачка, щоб під'їхати ще ближче й поцілити напевне.
А поки він отак вагався, вершник без голови раптом круто збочив з відкритої рівнини до заростей.
Не сподівавшись такого повороту, Колхаун на мить розгубився й відстав. Тільки за півмилі він спромігся надолужити згаяне.
Тепер він наближався до знайомого йому — аж надто знайомого — місця, де була пролита кров.
За інших обставин Колхаун обминув би те місце, але тепер його гнала вперед лиш одна думка, що вимела з душі всі спогади й всі почуття, крім холодного страху перед майбутнім. І звільнитися від того страху він міг тільки в один спосіб — захопивши вершника без голови й відвернувши тим небезпеку, якої він так боявся.
Колхаун знов наздогнав вершника без голови. Роздуті ніздрі його сірого мустанга вже мало не торкалися довгого розмаяного хвоста переднього коня. Карабін був напоготові в капітановій лівій руці, і палець правої лежав на спусковому гачку. Лишалося тільки обрати місце, куди певніше вистрілити.
Ще мить — і пролунав би постріл, і куля влетіла б між ребра переднього коня, але той, немов відчувши небезпеку, зненацька відскочив убік і, хвицнувши в морду мустанга-переслідувача, помчав в іншому напрямку.
Той раптовий викрут і пронизливе злісне іржання, яке його супроводило,— так наче кінь був наділений дивовижним розумом,— на мить приголомшили й Кол-хауна, і його коня. Сірий мустанг спинився й не хотів іти далі, аж поки лютий удар острогою змусив його знов поскакати вчвал.
Тепер відставний капітан гнав свого коня ще завзятіше, ніж досі, бо втікач уже звернув зі стежки й мчав до хащі. Гонитва могла й цього разу кінчитися, не давши сподіваного наслідку.
Досі Колхаун думав тільки про те, щоб виграти на швидкості. Він аж ніяк не передбачав, що все може обернутись отакою невдачею,— а вона була тепер і можлива, й цілком імовірна. І, сповнений відчайдушної рішучості, він знову звів карабін.
На той час обидва коні наблизились аж до заростей і рясне гілля вже наполовину заслонило вершника без [446] голови, черкаючи його по боках. Стріляти можна було тільки в крижі його коня, і саме туди Колхаун і навів свій карабін.
З дула шугнула хмарка порохового диму, водночас пролунав виляск пострілу, і, ніби виринувши з тієї хмарки, на землю з глухим звуком упала якась кругла темна річ.
Вона підскочила, покотилася по траві і спинилась просто під ногами капітанового коня. Спинилась, але й далі похитувалася з боку на бік, як ото дзига перед тим, як має впасти.
Сірий мустанг захропів і сахнувся назад. З уст Кол-хауна вихопився зляканий крик.
Та й не диво: на землі перед ним була людська голова, на якій усе ще тримався капелюх,— ото його тверді круглі криси й не давали голові лягти нерухомо.
Обличчя було звернене просто до Колхауна — поплямоване кров'ю, мертвотно-бліде й неначе всохле; очі розплющені, але каламутні й безживні, мов дві скляні кулі; білі зуби між почорнілими губами ніби розтулені в безтурботній усмішці.
Ось що побачив Кассій Квлхаун.
Він дивився і тремтів від страху. Але вже не перед чимось невідомим і незбагненним, а перед добре знайомим і зрозумілим йому.
Та не довго він стояв отак перед тією німотною, але промовистою у своїй німоті мертвою головою. Ще й не перестала вона похитуватись на траві, як він рвучко повернув коня, щосили вдарив його острогами й помчав геть від того місця.
Він не подався знов за вершником без голови, хоч іще чути було, як той скаче крізь хащу. Ні — він гнав назад, назад у відкриту прерію, і далі, далі, далі — до Каса-де ль-Корво!
Розділ LXXXII МОТОРОШНИЙ КЛУНОК
Виїхавши з чагарників, Зеб Стамп поволі рушив по сліду, так наче мав попереду цілий день і нікуди не квапився.
Та якби хто придивився уважніше до його обличчя, то, мабуть, побачив би на ньому неабияку заклопотаність, [447] що змушувала старого мисливця неспокійно соватись у сідлі й раз по раз пильно поглядати вперед.
Він майже не дивився на слід, залишений Колхау-ном, бо міг читати його і краєм ока.