Атос посилався на скромність і мовчазність Грімо, який говорить тільки тоді, коли його хазяїн дозволяє йому розтулити рота; Портос вихваляв силу Мушкетона, який з його могутньою статурою легко може подужати чотирьох чоловіків середнього зросту; Араміс, захоплюючись спритністю Базена, розсипався в пишних похвалах своєму кандидатові; нарешті, Д'Артаньян, який цілком покладався на хоробрість Планше, звичайно ж, згадав про його поведінку в делікатній булонській справі.
Всі ці чотири чесноти запекло змагалися між собою, даючи поживу для виголошення блискучих промов, яких ми не наводимо тут тільки тому, що вони видадуться трохи задовгими.
— На жаль, — сказав Атос, — треба було б, щоб наш посланець поєднував у собі всі ці чотири якості.
— А де ви знайдете такого?
— Ніде, звичайно! — погодився Атос — Я й сам це знаю. А тому візьміть Грімо.
— Візьміть Мушкетона.
— Візьміть Базена.
— Візьміть Планше. Планше хоробрий і спритний; це вже дві чесноти з чотирьох.
— Панове, — мовив Араміс — Головне полягає не в тому, щоб знати, хто з наших чотирьох слуг найскромніший, найдужчий, найспритніший або найхоробріший; головне полягає в тому, щоб знати, хто з них найбільше любить гроші.
— Дуже розумна думка, — сказав Атос — Завжди годиться пам'ятати про людські вади, а не тільки про їхні чесноти. Пане абате, ви й справді великий мораліст!
— Так, це головне, — вів далі Араміс — Адже нам потрібні надійні виконавці наших доручень не лише для того, щоб досягти успіху, а й для того, щоб не зазнати невдачі. Бо в разі невдачі важитиме своєю головою не слуга…
— Тихше, Арамісе! — застережливо кинув Атос.
— Ви маєте слушність, — погодився Араміс — Тож я кажу: не слуга, а його пан і навіть усі ми, панове! Чи віддані нам наші слуги настільки, щоб заради нас ризикувати життям? Ні.
— Слово честі, — сказав Д'Артаньян, — я майже ладен поручитися за Планше.
— Так от, мій любий друже, додайте до безкорисливої відданості вашого Планше чималу суму грошей, яка забезпечила б йому певний достаток, і тоді ви зможете ручитися за нього цілком.
— Отакої! Вас однаково обдурять, — обізвався Атос, який був оптимістом, коли йшлося про речі, і песимістом, коли йшлося про людей. — Вони пообіцяють усе, аби тільки одержати гроші, а в дорозі від страху забудуть навіть рідного батька. Коли їх спіймають, то негайно притиснуть; а притиснуті, вони в усьому признаються. Якого чорта! Ми не діти! Щоб дістатись до Англії (Атос стишив голос), треба проїхати всю Францію, всіяну кардиналовими шпигунами та поплічниками; щоб сісти на корабель, треба мати перепустку; щоб знайти дорогу до Лондона, треба знати англійську мову. Як на мене, справа аж надто складна.
— Та ні, — відповів Д'Артаньян, якому дуже хотілося, щоб їхня справа вдалася. — Навпаки, я вважаю, що вона дуже легка. Ну, звичайно, хай йому чорт, коли написати лордові Вінтеру про двірцеві справи, про лихі заміри кардинала…
— Тихше! — знову застеріг Атос.
— Про всі інтриги й державні таємниці, — вів далі Д'Артаньян, мимоволі стишуючи голос, — то, звичайно, нас усіх колесують живцем. Однак, ради Бога, Атосе, не забувайте, що ми йому напишемо, як ви самі сказали, про сімейну справу, ми напишемо тільки для того, аби після приїзду міледі до Лондона він позбавив її змоги шкодити нам. Я б написав йому приблизно так…
— Послухаймо, — сказав Араміс, заздалегідь прибираючи невдоволеного вигляду.
— "Шановний добродію і любий друже…" — Еге ж, писати "любий друже" англійцеві! — урвав Атос — Оце так початок! Браво, Д'Артаньяне! За саме це звертання вас не колесують, а четвертують.
— Гаразд! Хай буде по-вашому. Я напишу коротко: "Шановний добродію".
— Можете навіть написати "мілорде", — зауважив Атос, який завжди вважав за потрібне дотримуватися звичних форм ввічливості.
— "Мілорде, чи пам'ятаєте ви невеличку галявину за Люксембургом, де паслися кози?"
— Отакої! Тепер іще й Люксембург! Подумають, що ви натякаєте на королеву-матір. Нічого не скажеш, дотепна вигадка! — всміхнувся Атос.
— Ну, тоді напишемо так: "Мілорде, чи пам'ятаєте ви ту невеличку галявину, де вам урятували життя?"
— Мій любий Д'Артаньяне, — сказав Атос, — ви ніколи не навчитеся писати листи. "Де вам урятували життя"! Яка ганьба! Це не гідно шляхетної людини. Про такі послуги порядним людям не нагадують. Докоряти благодіянням — значить ображати.
— Ах, мій друже, — заперечив Д'Артаньян, — ви нестерпні. Якщо треба писати під вашою цензурою, то я відмовляюся від цього.
— І правильно робите, любий. Орудуйте мушкетом і шпагою — ви маєте до цього неабиякий хист. Перо ж віддайте панові абатові — це йому більше до снаги.
— Справді, — сказав Портос, — віддайте перо Арамісові, адже він навіть пише дисертації латиною.
— Про мене! — здався Д'Артаньян. — Тож напишіть нам цю записку, Арамісе. Тільки благаю вас ім'ям найсвятішого отця нашого — папи, — будьте обачливі, бо попереджаю, що я теж не подарую вам жодної невдалої фрази.
— Прошу вас, — відповів Араміс із простодушною самовпевненістю, властивою всім поетам. — Але ознайомте мене з деталями. Правда, я не раз чув розмови про те, що невістка лорда Вінтера велика негідниця, і навіть сам у цьому переконався, підслухавши її розмову з кардиналом…
— Та тихше-бо, хай йому чорт! — мовив Атос.
— Але, — закінчив свою думку Араміс, — мені не відомі подробиці.
— І мені також, — докинув Портос.
Д'Артаньян та Атос якийсь час мовчки дивились один на одного. Нарешті Атос, зібравшись з думками й збліднувши більше, ніж звичайно, кивнув головою, і Д'Артаньян зрозумів: можна говорити.
— Гаразд! Ось як треба написати, — почав він. — "Мілорде, ваша невістка — безчесна лиходійка, яка намагалась підіслати до вас убивць, щоб успадкувати ваші гроші. Але вона не мала права одружитися з вашим братом, бо вже була заміжня у Франції, і…"
Тут Д'Артаньян зупинився, ніби шукаючи потрібного слова, і глянув на Атоса.
— "І чоловік вигнав її", — підказав Атос.
— "Бо вона затаврована", — повів далі Д'Артаньян.
— Та годі вам! — вигукнув Портос — Бути цього не може! Вона хотіла підіслати вбивцю до свого дівера?
— Так.
— Вона була вже заміжня?
— Так.
— І її чоловік побачив у неї на плечі лілію? — спитав Портос.
— Так.
Ці три "так" вимовив Атос, і кожне наступне звучало похмуріше за попереднє.
— А хто бачив на ній це тавро? — спитав Араміс.
— Д'Артаньян і я, або, точніше, щоб зберегти хронологічний порядок, я і Д'Артаньян, — відповів Атос.
— А чоловік цієї страхітливої почвари ще живий? — поцікавився Араміс.
— Живий.
— Ви певні цього?
— Авжеж, певен.
На якусь мить запала напружена тиша — кожен перебував під враженням почутого.
— Цього разу, — обізвався Атос, перший порушуючи мовчанку, — Д'Артаньян дав нам блискучий начерк, і саме з нього й слід починати листа.
— Хай йому чорт! Ви таки маєте слушність, Атосе, — сказав Араміс — Скласти такого листа — річ дуже делікатна. Навіть сам пан канцлер добряче впрів би, перш ніж написати таке хитромудре послання, хоч він і знається на редагуванні протоколів. А втім, байдуже! Помовчте хвилину, я спробую щось придумати.
Араміс узяв перо, на якусь мить замислився, потім написав дрібним і гарним, майже жіночим почерком десяток рядків, а тоді неголосно й повільно, зважуючи кожне слово, прочитав: "Мілорде! Той, хто пише вам ці кілька рядків, мав честь схрестити з вами шпаги на невеличкій галявині на вулиці Пекла. Ви після того не раз були такі ласкаві, що називали себе другом цієї особи; тож і ваш знайомий вважає своїм обов'язком засвідчити свою дружбу до вас доброю порадою. Двічі ви мало не стали жертвою вашої близької родички, яку вважаєте своєю спадкоємицею, оскільки вам невідомо, що вона одружилася в Англії, бувши вже заміжньою у Франції. Але втретє, тобто тепер, ви можете загинути. Ваша родичка цієї ночі виїхала з Ла-Рошелі до Англії. Простежте за її прибуттям, бо вона має дуже далекосяжні й страхітливі заміри. Коли ви хочете знати, на що вона здатна, прочитайте минуле цієї жінки на її лівому плечі".
— О, це просто чудово! — сказав Атос — Ви пишете як державний секретар, мій любий Арамісе. Тепер лорд Вінтер неодмінно затримає свою невістку, якщо, звичайно, одержить нашого листа. А якщо він і попав би до рук його високопреосвященства, то однаково не зашкодив би нам. Проте слуга, якого ми відрядимо з листом, може доїхати лише до Шательро, а нам збрехати, що був у Лондоні. Тож ми дамо йому разом з листом тільки половину грошей, пообіцявши віддати другу половину, коли він привезе відповідь. Діамант у вас? — обернувся він до Д'Артаньяна.
— Я маю щось краще, ніж діамант. Я маю гроші.
І Д'Артаньян кинув на стіл гаман. Почувши дзенькіт золота, Араміс підвів очі, Портос здригнувся, і тільки Атос лишався так само незворушний.
— Скільки в цій торбинці? — спитав він.
— Сім тисяч ліврів луїдорами по двадцять франків.
— Сім тисяч ліврів! — вигукнув Портос — Оцей маленький діамант коштував сім тисяч ліврів?
— Схоже на те, — сказав Атос, — коли вже вони на столі. Навряд чи наш друг Д'Артаньян додав до них свої гроші.
— Панове, — зауважив Д'Артаньян, — але ж ми зовсім забули про королеву. Подумаймо хоч якось про здоров'я любого її серцю Бекінгема. Це найменше, що ми повинні для неї зробити.
— Правильно, — кивнув головою Атос — А втім, це вже прямо стосується Араміса.
— Гаразд! — відповів Араміс, зашарівшися. — Що я маю робити?
— Абищицю, — мовив Атос — Скласти ще одного листа — цього разу до тієї спритної особи, що мешкає в Турі.
Араміс знову взяв перо, знову трохи подумав і написав такі рядки, які одразу ж віддав на суд своїм друзям: "Люба кузино…"
— Ага, ця спритна особа — ваша родичка! — вигукнув Атос.
— Двоюрідна сестра, — сказав Араміс.
— Що ж, хай буде двоюрідна сестра! Араміс читав далі:
"Люба кузино, його високопреосвященство кардинал — хай Бог береже його на благо Франції та на поталу ворогам королівства — вже майже покінчив з бунтівними єретиками з Ла-Рошелі; цілком імовірно, що англійський флот, який іде до них на допомогу, навіть близько не підступиться до фортеці. Насмілюся навіть висловити певність, що яка-небудь важлива подія неодмінно стане на заваді від'їздові Бекінгема з Англії. Його високопреосвященство — найуславленіший державний діяч минулого, теперішнього, а можливо, й майбутнього.