Видно було, що його цікавила тільки його недуга.
Недуга така несподівана, така чудна, така гостра, і деякі її симптоми були такі самі, як симптоми, помічені у брата його Франциска II за якийсь час до смерті.
Отже, заборона будь-кому, крім метра Паре, увіходити до короля, не здивувала нікого.
Мізантропія — усі знали — була основною рисою в характері принца.
Карл увійшов до своєї опочивальні, сів на кушетку, схилив голову на подушки і, розміркувавши, що метра Амбруаза Паре могло не бути вдома і він може прийти не зараз, надумався використати час, поки доведеться дожидатись.
Він ляснув у долоні. Увійшов гвардієць.
— Попередьте короля Наварського, що я хочу говорити з ним, — сказав Карл.
Гвардієць уклонився і вийшов.
Карл відкинув голову назад; страшенна важкість в голові ледве давала йому зв'язати свої думки, якийсь кривавий туман клубочився в нього перед очима; в роті у нього було сухо, він випив уже цілий графин води і не затамував спраги.
Тим часом як він лежав у такому сонливому стані, двері відчинились і з'явився Генріх; пан де Нансей ішов за ним ззаду, але зупинився в передпокої.
Король Наварський почекав, поки двері зачинились за ним.
Тоді підійшов.
— Сір, — сказав він, — ви звеліли покликати мене, я тут.
Король здригнувся від його голосу і машинально зробив рух, щоб простягти йому руку.
— Сір, — сказав Генріх, не підіймаючи своєї руки, — ваша величність забуваєте, що я вже не брат ваш, а в'язень.
— Ага, це правда! — сказав Карл. — Дякую, що ви нагадали. Більш того, мені пригадується, що ви обіцяли по щирості відповідати мені, коли ми будемо сам-на-сам.
— Я готовий виконати обіцянку. Питайте, сір.
Король налив холодної води на долоню і поклав руку на лоба.
— Що правда в обвинуваченнях герцога д'Алансона? Відповідайте, Генріх.
— Тільки половина: тікати мав пан д'Алансон, я ж мав тільки їхати з ним у товаристві.
— Чому ви мали їхати з ним? — спитав Карл. — Ви незадоволені з мене, Генріх?
— Ні, сір, навпаки; я можу тільки хвалитись ставленням вашої величності до мене, і бог, що читає в серцях, бачить в моєму серці, яке глибоке почуття ношу я в ньому до брата мого і короля.
— Мені здається неприродним, — сказав Карл, — тікати від людей, яких ми любимо і які нас люблять!
— Отже, — сказав Генріх, — я й тікав не від тих, хто любить мене, я тікав від тих, хто мене ненавидить.
Дозвольте мені, ваша величність, говорити цілком відверто?
— Говоріть, пане.
— Ті, що ненавидять мене тут, — пан д'Алансон і королева-мати.
— Пан д'Алансон — не заперечую, — відповів Карл, — але королева-мати така ласкава до вас...
— Саме через те я й не довіряю їй. І добре, що не довіряю.
— Їй?
— Їй або тим, що навколо неї. Ви знаєте, сір, що нещастя королів не в тому, що їм не добре догоджають, а в тому, що їм догоджають надто добре.
— З'ясуйте ваші слова: ви дали обіцянку все сказати мені.
— І ваша величність бачите, що я виконую її.
— Кажіть далі.
— Ваша величність любите мене, ви мені так сказали?
— Тобто я любив вас до вашої зради, Анріо.
— Припустіть, що ви й досі любите мене, сір.
— Хай так!
— Якщо ви любите мене, ви повинні хотіти, щоб я був живий, — так?
— Я був би в розпачі, коли б з тобою сталося якесь нещастя.
— Ну, то ваша величність два рази ледве уникли розпачу.
— Як то?
— Так, бо двічі тільки провидіння врятувало мені життя. Правда, удруге провидіння з'явилося в образі вашої величності.
— А вперше в чиєму образі?
— В образі людини, яка була б дуже здивована коли почула, що її прирівнюють до провидіння, — в образі Рене. Так, сір, ви врятували мене від заліза. Карл насупив брови, бо пригадав ніч, коли водив Анріо на вулицю Барр.
— А Рене? — сказав він.
— Рене — від отрути.
— Чорт! Тобі щастить, Анріо! — сказав король, силкуючись усміхнутись, але гострий біль перетворив усмішку на нервову судорогу. — Це не його справа.
— Два чуда врятували мене, сір. Одно чудо — каяття в серці флорентійця, друге чудо — добрість вашого серця. Що ж! Признаюсь вашій величності, я побоявся, щоб небо не перестало творити чудеса, і хотів тікати, пам'ятаючи правило: "бережливого і бог береже".
— Чому ти не сказав мені цього раніше, Генріх?
— Коли б я сказав вам це вчора, я був би донощик.
— А говорячи сьогодні?
— Сьогодні інша річ, я обвинувачений і захищаюсь.
— А ти певен щодо першого замаху, Анріо?
— Так само, як і щодо другого.
— Тебе хотіли отруїти?
— Хотіли.
— Чим?
— Опіатом.
— А як же труять опіатом?
— Ну, сір, про це спитайте в Рене. Труять же рукавичками...
Карл насупив брови, потім обличчя його потроху прояснилось.
— Так, так, — сказав він, ніби говорячи сам з собою, — для всього живого природно уникати смерті. Чому б розумові не робити того, що робить інстинкт?
— Ну, сір, — сказав Генріх, — ваша величність задоволені з моєї щирості і гадаєте, що я все сказав вам?
— Так, Анріо, так, і ти хороший хлопчина. І ти гадаєш, що ті, хто чинить замахи на твоє життя, не покинуть свого, і що будуть нові замахи?
— Сір, щовечора я дивуюсь, як я ще живий.
— Вони хочуть убити тебе через те, що знають мою приязнь до тебе, Анріо. Але не турбуйся, за їхні лихі вчинки вони дістануть кару. А поки що ти вільний.
— Вільний залишити Париж, сір? — спитав Генріх.
— Ні. Ти ж добре знаєш, що я не можу обійтися без тебе. Ех, тисяча чортів! Треба ж мені мати когось, хто любить мене.
— Тоді, сір, якщо ваша величність хочете залишити мене при собі, звольте вчинити мені одну ласку...
— Яку?
— Залишити мене не як друга, а як в'язня.
— Як то, в'язня?
— А так. Хіба ваша величність не бачите, що мене губить ваша приязнь?
— І тобі більш до вподоби моя ненависть?
— Удавана ненависть, сір. Ця ненависть урятує мене: коли думатимуть, що я в немилості, менше хотітимуть бачити мене мертвим.
— Анріо, — сказав Карл, — не знаю, чого ти бажаєш, не знаю, яка твоя мета; але якщо бажання твої не справдяться, якщо ти не доб'єшся мети, що її ставиш собі, — я буду дуже здивований.
— Отже, я можу сподіватися на суворість короля?
— Так...
— То я почуваю себе спокійнішим... Тепер, що звелите, ваша величність?
— Іди до себе, Анріо. Я зовсім хворий. Піду подивлюсь на своїх собак і ляжу в постіль.
— Сір, — сказав Генріх, — треба покликати лікаря: ваша сьогоднішня недуга, можливо, тяжча, ніж ви думаєте.
— Я послав по метра Амбруаза Паре, Анріо.
— То я піду спокійніший.
— Присягаюсь душею, — сказав король, — думаю, що з усієї нашої сім'ї один тільки ти справді любиш мене.
— Ви справді такої думки, сір?
— Слово дворянина!
— Ну, то передайте мене панові де Нансею, як людину, якій гнів ваш дозволить жити не більше місяця: цим ви дасте мені любити вас довше.
— Пане де Нансей! — гукнув Карл.
Капітан гвардії увійшов.
— Передаю вам до рук найбільшого злочинця в королівстві, — сказав король, — ви відповідаєте мені за нього головою.
І Генріх, зробивши пригнічену міну, вийшов за паном де Нансеєм.
XXІI. Актеон
Залишившись сам, Карл був дуже здивований, що до нього не приходить ніхто з двох його вірних друзів; цими двома вірними друзями були його мамка Мадлена і хорт Актеон.
— Мамка пішла виспівувати свої псалми десь у знайомих гугенотів, — подумав він, — а Актеон сердиться на мене, що я побив його вранці хлистом.
Карл узяв свічку і пішов до мамки. Мамки, справді, не було вдома. Одні двері з приміщення Мадлени виходили, як пам'ятає читач, до збройового кабінету. Він підійшов до цих дверей.
Але поки він дійшов, його схопив той припадок болю, які були вже раніше і які з'являлись, здавалось, несподівано. Король відчував такі муки, ніби йому розривали нутрощі розпеченим залізом. Його пекла невгасима спрага; він побачив на столі чашку з молоком, випив її за одним духом і відчув себе трохи краще.
Тоді він знов узяв свічку, яку поставив на столі, і увійшов до кабінету.
На великий його подив, Актеон не вийшов назустріч йому. Чи не замкнули його? Але в такому разі він чув би, що пан його вернувся з полювання, і завив би.
Карл покликав, свиснув; Актеон не з'явився.
Він ступив чотири кроки вперед і, коли світло від свічки дійшло до кутка кабінету, побачив у кутку якусь масу, що нерухомо простяглася на кахляній підлозі.
— Гола, Актеон! Гола! — сказав Карл.
І свиснув знову.
Собака не ворухнувся.
Карл підбіг і доторкнувся до нього; бідолашна тварина була задубла й холодна. З його рота, скорченого болем, витекло кілька краплин жовчі, змішаної з пінявою, кривавою слиною. Собака знайшов у кабінеті берет свого пана і здох, поклавши голову на цю річ, що нагадувала йому його друга.
Побачивши це, Карл забув власні муки; до нього вернулась уся його енергія, гнів закипів у жилах; він хотів крикнути. Але королі скуті своєю величністю і не вільні піддаватись першому враженню, яке кожна людина звертає на користь своєї пристрасті або своєї оборони. Карл розміркував, що тут може бути зрада, і замовк.
Він став на коліна і оглянув труп оком експерта. Очі були склисті, язик червоний і весь в прищах. Це була чудна хвороба, і Карл затремтів.
Король надів свої рукавиці, які був зняв і заткнув за пояс, підняв посинілу губу собаки, щоб оглянути зуби, і помітив між зубами кілька білястих шматочків, що прилипли до кінчиків гострих іклів.
Він витяг ці шматочки і побачив, що це був папір.
Біля паперу припухлість була більша, ясна понапухали, і шкіра була роз'їдена ніби сірчаною кислотою.
Карл уважно розглянувся навколо. На килимі лежало два чи три клаптики паперу, схожого на той, що його він упізнав у собаки в роті. На одному з цих клаптів, більшому від інших, уціліли сліди гравюри на дереві.
Волосся наїжилось на голові в Карла, він пізнав уривок з малюнка, що зображав сеньйора на полюванні з соколом, і що його Актеон вирвав з мисливської книги.
— А, — сказав він, бліднучи, — книга була отруєна.
Потім, раптом пригадавши все, скрикнув:
— Тисяча чортів! Я торкався до кожної сторінки пальцем і від кожної сторінки переносив палець до рота, щоб послинити. Ці знепритомлення, ці болі, ці рвоти... Я загинув!
Карл з хвилину лишався нерухомий під тягарем цієї жахливої думки. Потім, підвівшись з глухим ревом, кинувся до дверей свого кабінету.
— Метра Рене! — крикнув він.