– Чи у вас, крім того німака, ще і євнухи є?
– Та ні, – відказав граф Монте-Крісто, – я ще не дійшов до цього в моєму орієнталізмі: усі, що мене оточують, можуть будь-якої хвилі покинути мене і, вчинивши це, уже не будуть мати потреби ні в мені, ні в комусь іншому, тим-то вони мене, може, і не кидають.
Співрозмовники давно вже взялися до солодкого і до сигар.
– Любий мій, – підводячись, сказав Дебре, – уже пів на третю. Гість ваш прецікавий, та немає такого приємного товариства, з яким не треба було б розлучатися, деколи його навіть доводиться міняти на неприємне, тож мені пора до міністерства. Я побалакаю про графа з міністром, треба ж нам дізнатися, хто він такий.
– Стережіться, – відказав Морсер, – найпроникливіші люди відступили перед цією загадкою.
– Нам виділяють три мільйони на поліцію, щоправда, їх завжди витрачають передчасно, та на це діло п'ятдесят тисяч франків принаймні знайдеться.
– А як дізнаєтеся, хто він, ви мені скажете?
– Неодмінно. До побачення, Альбере. Панове, бувайте.
І, вийшовши до передпокою, Дебре гукнув:
– Загадайте подати ридван!
– Бачу, – сказав Бошан Альберові, – я так і не потраплю до Палати, та моїх читачів почастую дечим ліпшим, ніж промова пана Данґляра.
– Заради Бога, Бошане, – відказав Морсер, – благаю, ані словечка, не позбавляйте мене привілею показати його. Еге ж, заклопотаний чоловіче?
– Ще й надто, – вкинув Шато-Рено, – це справді один із найнезвичайніших людей, яких я зустрічав у моєму житті. Ви йдете, Моррелю?
– Зараз, тільки передам мою картку графові, адже він люб'язно обіцяє заглянути до нас, на вулицю Меле, чотирнадцять.
– Запевняю вас, що обов'язково це зроблю, – уклонившись, відказав граф.
І Максимільян Моррель вийшов із бароном Шато-Рено, покинувши графа Монте-Крісто удвох із Морсером.
III. Знайомство
Лишившись на самоті з графом Монте-Крісто, Альбер сказав:
– Графе, дозвольте мені взятися до моїх обов'язків чичероне і показати вам зразкове помешкання одинака. Ви звикли до італійських палаців, тож вам цікаво буде облічити, на просторі скількох квадратних футів може поміститися молодий парижанин, що, за тутешніми поняттями, живе не так і погано. Переходячи від покою до покою, ми відчинятимемо вікна, щоб ви не задихнулися.
Граф Монте-Крісто вже бачив їдальню і долішню вітальню. Альбер передовсім попровадив його до своєї студії, бо, як пам'ятає читач, то була його улюблена кімната.
Граф Монте-Крісто міг належно оцінити все те, що зібрав у ній Альбер: старовинні скрині, японську порцеляну, східні тканини, венеційське скло, зброю з усіх країн; усе воно було йому знайоме, і він із першого ж погляду визначав століття, країну і походження речі. Морсер гадав, що йому доведеться давати пояснення, а сталося так, що він сам, під орудою графа, відбував курс археології, мінералогії й природничої історії. Вони спустилися на другий поверх. Альбер запровадив свого гостя до вітальні. Стіни тут були обвішані витворами сучасних мистців. Там були пейзажі Дюпре: високі комиші, стрункі дерева, корови, що мукали, і чудесні небеса; були арабські вершники Делякруа в довгих білих бурнусах, із блискучими поясами, з воронованим оружжям; коні несамовито гризлися, а люди билися залізними палицями; були акварелі Буланже – "Собор Паризької Матері Божої", змальований з тією силою, що ставить мистця нарівні з поетом; були полотна Діаса, де квіти ще гарніші од живих квітів і сонце сліпучіше від сонця; були тут і малюнки Декана, так само яскраві, як і в Сальватора Рози, проте поетичніші; були пастелі Жіро і Мюллера, де змальовані були дітлахи з янгольськими голівками і жінки з цнотливими обличчями; були сторінки, видерті зі східного альбому Доза, ескізи олівцем, які він зробив за декілька секунд, верхи на верблюді чи під куполом мечеті, – одне слово, усе, що сучасне мистецтво може дати замість запропащого і зниклого мистецтва минулих століть.
Альбер сподівався бодай чимось вразити дивного чужинця, та, на превеликий його подив, граф, не читаючи підписів, що були до того ж ще й просто короткими ініціалами, відразу ж називав автора кожної роботи, і видно було, що він не лише знає кожне ім'я, а й устиг оцінити і вивчити талант кожного мистця.
Із вітальні перейшли до спальні. То був зразок витонченості і заразом суворого смаку: тут сяяв у матово-золотій рамі лише один портрет, проте підписаний він був Леопольдом Робером.
Портрет відразу ж привернув увагу графа Монте-Крісто, тож він хутко підійшов і зупинився перед ним.
То був портрет жінки років двадцяти п'яти, смаглявої, з полум'яним поглядом з-під опущених повік, вона була в мальовничому вбранні каталонської рибалки, у червоному з чорним корсажі й із золотими шпильками в косах, дивилася вона в море, і її струнка постать чітко вирізнялася на лазуровому тлі неба і хвиль.
У кімнаті було темно, а то Альбер помітив би, як смертельно зблід граф і як нервовий дрож пробіг його плечима і грудьми.
Минула хвилина мовчання, граф Монте-Крісто невідступно дивився на картину.
– Ваша кохана чудова, віконте, – сказав він урешті спокійно, – та й це вбрання, либонь, маскарадне, дуже личить їй.
– Я не вибачив би вам цієї помилки, – сказав Альбер, – якби біля цього портрета висів якийсь інший. Ви не знаєте моєї матінки, графе; це її портрет, змалювали його, за її бажанням, років шість чи вісім тому. Убрання, певне, вигадане, та схожість просто-таки приголомшлива, я наче бачу мою матір такою, яка вона була в 1830 році. Графиня замовила цей портрет, коли батько мій був відсутній. Певне, хотіла зробити йому приємний сюрприз, та батькові портрет чомусь не припав до вподоби, навіть майстерність художника не могла здолати його антипатії, а це ж, як самі ви бачите, одне з найкращих творінь Леопольда Робера. Щоправда, між нами кажучи, пан де Морсер – один із найбільш запопадливих перів, що засідають у Люксембурзькому палаці, відомий знавець військової справи, та вельми пересічний шанувальник мистецтва. Зате моя матінка знається на мистецтві й сама пречудово малює, тож надто цінувала вона цей мистецький твір, щоб розлучитися з ним геть, і подарувала його мені, щоб він рідше потрапляв на очі батькові. Його портрет роботи Ґро я теж вам покажу. Вибачте, що передаю вам ці домашні дрібниці, та оскільки я матиму честь познайомити вас із графом, то кажу вам усе це, щоб ви часом не похвалили при ньому материн портрет. Та й він згубно діє на мою матір: як вона приходить до мене, то не може без сліз дивитися на нього. Утім, непорозуміння, що постало через цей портрет поміж графом і графинею, було єдине поміж ними: у шлюбі вони вже понад двадцять років, та прихильні одне до одного, як ото й першого дня.
Граф Монте-Крісто кинув швидкий погляд на Альбера, ніби намагаючись відшукати потаємний зміст у його словах, та було цілком очевидно, що юнак промовляв їх від щирого серця.
– Тепер, – сказав Альбер, – ви бачили мої скарби, мосьпане, тож дозвольте запропонувати їх вам, хоч які мізерні вони є; будьте як удома. Щоб ви ще ліпше призвичаїлися, я проведу вас до пана де Морсера. Я ще з Рима написав йому про те, що ви для мене зробили, і про вашу обіцянку мене відвідати; мої батьки нетерпляче очікують нагоди подякувати вам. Знаю, графе, ви чоловік пересичений, і родинні сцени не дуже зворушують Синдбада-Мореплавця, адже ви стільки бачили. Та пристаньте на мою пропозицію і дивіться на неї як на вступ до паризького життя: воно все складається з люб'язностей, візитів і представлень.
Граф Монте-Крісто мовчки вклонився; певне, він приймав ту пропозицію без радощів і без невдоволення, як одну зі світських умовностей, що їх ото належить виконувати кожній вихованій людині. Альбер погукав свого камердинера і звелів доповісти графові й графині де Морсерам, що до них бажає завітати граф Монте-Крісто.
Альбер із графом попрямували за ним.
Увійшовши до графового передпокою, ви спершу помічали над дверима гербовий щит, що своєю розкішною оправою і цілковитою відповідністю опорядженню всієї кімнати свідчив про те значення, якого власник дому надавав тому гербові.
Граф Монте-Крісто зупинився перед щитом і уважно розглянув його.
– Сім золотих мерлеток снопом на лазурному полі, віконте? – запитав він. – Це, звісно ж, ваш фамільний герб, віконте? Якщо не брати до уваги того, що я знайомий із геральдичними фігурами і трохи знаюся на гербах, я кепський знавець геральдики; адже я граф несправжній, сфабрикований у Тоскані за встановлення командорства святого Стефана, то, певне, і не взяв би титулу, якби мені не казали, що, як багато мандруєш, це конче необхідно. Треба ж мати щось на дверцятах ридвана, бодай для того, щоб митні чиновники тебе не переглядали. Тож перепрошую, що я пропоную вам таке запитання.
– У ньому нема нічого нескромного, – відказав Морсер з простотою цілковитої певності. – Ви вгадали: це наш герб, тобто родовий герб мого батька, та він, як бачите, поєднаний з іншим гербом – срібною вежею, а це родовий герб моєї матінки. По жіночій лінії я іспанець, та рід Морсерів – французький, і, як мені доводилося чувати, один із найдавніших на півдні Франції.
– Авжеж, – відказав граф Монте-Крісто, – це і засвідчують мерлетки. Майже всі озброєні пілігрими, що вирушали на завоювання Святої землі, обирали своїм гербом або хрест, знак їхньої місії, або перелітних птахів, знак далекої дороги, що чекала на них і що її вони сподівалися здолати на крилах віри. Хтось із ваших предків із батькового боку, либонь, брав участь в одному з хрестових походів. Якщо навіть то був похід Людовика Святого, то й тоді ми сягнемо ХІІІ століття, що й геть непогано.
– Дуже навіть можливо, – сказав Морсер, – у мого батька в кабінеті є наше родовідне дерево, яке все це пояснює. Я колись склав до нього коментарі, де навіть Озьє і Жокур знайшли би для себе чимало повчального. Тепер я вже збайдужів до цього, та мушу вам сказати, як чичероне, що в нас, за нашого демократичного уряду, починають дуже цікавитися цими речами.
– Тоді ваш демократичний уряд мав би обрати щось ліпше від тих двох вивісок, які я бачив на ваших пам'ятниках і які позбавлені будь-якого геральдичного сенсу. Що ж до вас, віконте, то ви щасливіші од вашого уряду, бо герб ваш прегарний і збуджує уяву.