Це мати, моя мати, зоставте її мені!
Вони стояли один навпроти одного на похмурому брудному майданчику, куди час від часу долинав дитячий плач і родинні сварки, що не вгавали в цьому великому людському вулику. Важко й уявити більш підходяще оточення для принизливої, прикрої сцени, де за кожним словом стояла ганьба.
– Ви дуже помиляєтесь щодо моїх намірів, – заявив віршомаз, блідий як віск, незважаючи на свою самовпевненість. – Я знаю, яка горда Шарлотта і які скромні ваші достатки... Мною керувало почуття давньої дружби. Мені хотілося подивитися, чи не потрібна вам моя допомога.
– Нам не потрібна нічия допомога. Мого заробітку цілком достатньо для нас обох.
– Ви стали дуже гордим, дорогий Джеку. Раніше ви таким не були.
– Це правда, пане. І тому ваша присутність, яку я раніше терпів, тепер для мене нестерпна... Попереджую вас, що я не бажаю далі терпіти вашу образливу для мене присутність.
Вигляд у Джека був таким рішучим і викличним, а погляд так явно підтверджував його слова, що віршомаз не відважився більше й рота розтулити і, намагаючись зберегти гідність, поважно став спускатися з сьомого поверху великого убогого житла робітників, де його елегантний костюм і старанно завитий чуб здавалися особливо недоречними і давали наочне уявлення про ті химерні зв'язки між людьми різного стану, які породжують стільки контрастів в усіх кінцях нашого химерного міста. Почекавши, поки д'Аржантон зникне з очей, Джек повернувся до кімнати, де на порозі чекала на нього бліда, розкуйовджена після сну Іда з набряклими від сліз очима.
– Я тут стояла...– тихо сказала вона. – Я все чула, все, навіть те, що я вже стара і що в мене зморшки.
Син підійшов до неї, взяв у свої долоні її обидві руки і подивився їй глибоко в очі.
– Він іще недалеко... Хочеш, я покличу його?
Вона вивільнила руки і, не задумуючись, підкоряючись одному з тих поривів, завдяки яким у неї ще збереглися рештки гідності, кинулася йому на шию.
– Ні, любий мій Джеку! Твоя правда: я – твоя мати, лише твоя мати, і ніким іншим бути не хочу.
***
Через кілька днів після цієї події Джек написав лікареві такого листа:
"Друже! Батьку!
Усьому настав край. Вона покинула мене, повернулася до нього. Відбулося це за таких жахливих обставин і так несподівано, що я й досі не можу прийти до тями після завданого удару. Гай-гай! Я змушений скаржитися на рідну матір... Почуття гідності вимагає мовчати про такі речі, але, на жаль, я не маю сили. Змалку я знав мале негреня, котре часто повторювало: "Якби люди не вміли зітхати, вони задихнулися б". Тільки тепер я збагнув усю глибину його слів. Мені здається, якщо я не напишу Вам цього листа, глибоко не зітхну, то горе, що важким тягарем налягло на моє серце, не дасть мені дихати, жити. Я навіть не маю сили дочекатися неділі. Цей день так далеко, до того ж при Сесіль я не наважився б заговорити... Я Вам, здається, розповідав про розмову з тим чоловіком. Відтоді я став помічати, що мати стала іще сумнішою, а ухвалене нею рішення непосильне для неї, і вирішив перебратися в інший квартал, щоб хоч трохи розважити її, розвіяти її тугу. Я усвідомлював: почався бій, і якщо я хочу виграти його, якщо я хочу зберегти матір біля себе, необхідно вдатися до будь-яких заходів, піти на будь-які хитрощі. Наша вулиця, наш будинок їй не подобались. Потрібно було знайти квартал, де спочивало б око, де їй легше дихалося б, аби вона менше жалкувала за набережною Августинців. Отож я найняв у Шаронні на Бузковій вулиці затишний будиночок, що стоїть у глибині саду. У тому будиночку три нещодавно побілені невеличкі кімнатки, обклеєні шпалерами. Я обставив їх дещо вишуканішими меблями, ніж ті. що мав досі, витративши усі свої незначні заощадження (вибачте за такі подробиці, але я заприсягся собі нічого від Вас не приховувати), все, що я спромігся зекономити за півроку для складання іспитів і внесення плати за навчання. Проте я заздалегідь знав, що Ви схвалите ці витрати. Белізер і його дружина допомогли мені обладнати нове помешкання, допомагала й добра душа Зінаїда, – вони з батьком живуть на тій самій вулиці, і я розраховував, що з цими людьми буде веселіше моїй бідній мамі. Усе це робилось таємно, усе готувалося, наче несподіваний подарунок закоханого, оскільки в новому турі війни я мусив боротися зі своїм ворогом, зі своїм суперником його ж зброєю. Мені справді здавалося, що їй буде там добре. Там, на краю околиці, тихо, наче на сільській вуличці; через муровані загорожі звисають віти дерев, за дощаними парканами співають півні. Мені здавалося, що все те має зачарувати її, чимось нагадуючи життя на селі, за яким вона так жалкувала.
Нарешті вчора ввечері все було готове для її переселення до нового будинку. Белізер мав сказати їй, що я чекаю на неї у Рудиків, і прийти з нею на час вечері. Я приїхав заздалегідь і, радіючи, мов дитина, гордо походжав по нашому маленькому помешканню, де все сяяло чистотою, на вікнах висіли красиві світлі завіси, а на каміні стояли великі букети троянд. Вечір був прохолодний, я розпалив вогонь, і дім набув вигляду обжитого затишного житла; це не могло не радувати мене... І ось, – повірите? – у мій радісний настрій несподівано увірвалося похмуре передчуття. Воно спалахнуло миттєво, яскраво, немов електрична іскра: "Вона не прийде!" Марно я подумки називав себе божевільним, ставив на місце призначений їй стілець, готував для неї прибор, прислухався до кроків на тихій вулиці й бігав з кімнати в кімнату, де все чекало на неї. Я вже знав, що вона не прийде... Я завжди передчував кожну біду, кожне жорстоке розчарування. Так, ніби доля, перш ніж завдати мені удару, із співчуття застерігає мене, аби мені не було надто боляче.
Вона не прийшла. Белізер прийшов сам, дуже пізно, і приніс від неї коротку записку. Читати там, власне, було нічого. Кілька похапцем написаних слів повідомляли мене, що п. д'Аржантон небезпечно захворів і вона вважає за свій обов'язок повернутись до нього, аби сидіти біля його узголів'я. Як тільки він видужає, вона повернеться знову до мене. Захворів! Про це я не подумав. Адже я також міг би стогнати і таким чином утримати її біля своєї постелі... Ох, негідник! Як же добре він її знає! Як досконало вивчив цю слабку й добру жінку, що звикла всім для нього жертвувати, вічно його опікати. Адже Ви лікували його від тих дивних нападів, на які він скаржився в Етьйолі і які так швидко минали за столом після доброго обіду. Тепер у нього знову виникла та сама хвороба. Але мати, безумовно, тільки чекала нагоди, щоб повернути собі його ганебну прихильність, і охоче клюнула на нехитру принаду. Боюсь, якби я захворів, по-справжньому захворів, вона, можливо, й не повірила б!.. Та повернімося до моєї сумної пригоди: чи спроможні Ви уявити мене в тому будиночку серед усього, що сам приготував до зустрічі з нею, хтозна-скільки вибігавши за покупками, доклавши неймовірних зусиль, марно витративши усі гроші? О жорстока, жорстока!.. У мене не було ніякого бажання залишатися там, і я повернувся до своєї колишньої кімнати. Той будиночок здавався мені надто сумним, таким сумним, ніби там нещодавно мешкав небіжчик, бо в моїй уяві мати давно жила в тому домі. Я пішов, покинувши догорати ще не згаслий вогонь, залишивши букети троянд, з яких потім тихо спадали пелюстки на мармурову дошку каміна. Будинок орендовано на два роки, і я зоставив його за собою на увесь термін під впливом того забобонного почуття, завдяки якому ми лишаємо гостинно відчиненими дверцята клітки, з якої вилетіла наша улюблена пташка. Якщо мати повернеться, ми оселимося там разом. А не повернеться – я там ніколи не житиму. Життя в самотині було б надто сумним, воно нагадувало б траур...
Тепер я Вам про все розповів. Чи є потреба попереджувати, що цього листа я писав лише Вам і що Сесіль не повинна його читати? Я згорів би з сорому. Боюсь, що у її очах ця ганебна пригода кине тінь і на мене, на моє чисте кохання до неї. Можливо, вона навіть розлюбить мене... Ох, друже мій, що зі мною буде, якщо скоїться таке лихо? Крім неї, у мене нікого немає. її ніжність – для мене все. І коли мене опанував невимовний відчай, коли я опинився сам у порожньому домі, де все, здавалося, глузувало з мене, у мене була лише одна думка, лише один крик душі: "Сесіль!.." А що коли вона також мене покине?.. Найстрашніше в зраді любої людини те, що після цього в серце закрадається страх нових зрад. Однак я не повинен навіть думати про щось подібне. Адже Сесіль мені пообіцяла, дала слово, а вона ж ніколи не обманює.
Джек".
IX. Мала не хоче більше бачитися
Він іще довго сподівався, що мати, зрештою, повернеться. В ранковій і нічній тиші, коли він сидів за книжками, йому не раз вчувався шурхіт її сукні в коридорі, її легкі кроки біля дверей. Буваючи в Рудиків, він завжди заглядав до будиночка на Бузковій вулиці, безглуздо сподіваючись застати в ньому матір. Адже він повідомив матері адресу, написавши їй: "Наш новий дім чекає тебе... Він твій... Ти можеш перебратися туди будь-коли..." Але мати і не обізвалася. Вона покинула його назавжди, остаточно і безповоротно. І йому було від того дуже тяжко. Немає рани болючішої від тієї, яку завдає мати, бо її жорстокість протиприродна: вона сприймається як фатальна помилка долі чи небесна кара.
Зате Сесіль була мов добра чарівниця, котрій відомі створені природою цілющі ліки з пахощами квітів, лісів, полів. Крім того, вона знала чарівні слова, котрі знімали біль, уміла пильним поглядом улити в тіло силу, а її невичерпна лагідність кидала виклик жорстоким ударам долі. Підтримувала його також праця, виснажлива, уперта праця. Вона була немов залізна кольчуга, що гнітить тіло, зате захищає від смертельних ран. Поки з ним жила мати, вона часто мимоволі заважала йому. Надто неспокійну Іда мала вдачу, надто мінливими були її бажання. Мати то квапливо одягалася, збираючись на прогулянку, то, раптом вирішивши залишитись дома, за хвилину скидала і капелюшка, й шаль. Вона й рада була б не заважати сину, проте її незграбне силкування не турбувати Джека лише погіршували становище. Тепер, після її від'їзду, Джек просувався в навчанні семимильними кроками і надолужував згаяний час.