А ви ще казали про полк, Атосе! Та це ж ціле військо!
— Ага, — мовив Атос, — от і вони. Ах, які хитруни, йдуть тихцем, без барабанів та сурм. Грімо, ти вже скінчив свою справу?
Грімо кивнув головою й показав ряд забитих, яких він розставив під стіною в наймальовничіших позах: ті стояли з мушкетами на плечі, ті наче цілилися, ті тримали в руках шпаги.
— Браво, Грімо! — похвалив Атос — Це робить честь твоїй фантазії.
— І все-таки, — правив своєї Портос, — я дуже хотів би знати, в чому тут річ.
— Спершу виберемося звідси, — сказав Д'Артаньян, — а потім ти про все дізнаєшся.
— Хвилиночку, панове, хвилиночку! Хай Грімо прибере зі столу.
— Ого! — вигукнув Араміс — Чорні й червоні цятки помітно більшають, і я приєднуюсь до Д'Артаньянової думки. Як на мене, нам нема чого гаяти час. Треба якнайшвидше вертатися до табору.
— Я теж не проти, — мовив Атос, — щоб відступити. Ми билися об заклад, що пробудемо тут одну годину, а протрималися півтори. Тепер ніхто нам не дорікне. Ходімо, панове, ходімо.
Грімо вже помчав уперед з кошиком і залишками сніданку. Друзі рушили слідом за ним. Та за якусь мить Атос вигукнув:
— Хай йому чорт! Що ж це ми робимо, панове?
— Ти щось забув? — спитав Араміс.
— Прапор! Не можна залишати прапор ворогові, навіть коли це звичайна серветка.
Атос бігом кинувся назад до бастіону, видерся на вежу й зняв прапор.
Ла-рошельці, які вже наблизились на відстань мушкетного пострілу, відкрили шалений вогонь по людині, яка, наче їм на втіху, підставляла себе під кулі.
Проте Атос був ніби заворожений: кулі свистіли навколо, але жодна не зачепила його.
Атос обернувся спиною до захисників міста й помахав прапором, вітаючи захисників табору. У відповідь розляглися голосні вигуки: з одного боку — люта лайка, з другого — гомін захоплення.
За першим залпом пролунав другий. Три кулі, пробивши серветку, перетворили її на справжній прапор. З французького табору лунало:
— Злазьте, злазьте!
Атос зліз униз; товариші, які нетерпляче чекали на нього, зустріли свого друга із щирою радістю.
— Ходімо, Атосе, ходімо! — квапив Д'Артаньян. — Хутчій, хутчій! Тепер, коли нам ясно все, крім того, де дістати грошей, було б непростимою дурницею дозволити себе вбити.
Та Атос не слухав умовлянь своїх товаришів і йшов так само повільно; ті, зрозумівши, що його нічим не переконаєш, мусили рівнятися на його крок.
Грімо зі своїм кошиком значно випередив їх, і кулі вже до нього не долітали.
Раптом друзі почули шалену стрілянину.
— Що таке? — спитав Портос — В кого вони стріляють? Я не чую свисту куль і нікого не бачу.
— Вони стріляють в забитих, поставлених попід стіною, — відповів Атос.
— Але ж ті не можуть їм відповісти.
— Безперечно. Тоді вони подумають, що це якась засідка, й почнуть радитися; потім пошлють парламентера. Коли ж нарешті зрозуміють, що їх обдурили, вони в нас уже не поцілять. Тож нам нема чого квапитися й наживати собі кольки в боці.
— О, тепер мені все ясно! — в захваті вигукнув Портос.
— Нарешті! — сказав Атос, знизуючи плечима.
Французи, побачивши, що друзі повертаються неквапним кроком до табору, зустріли їх радісними вигуками.
Знову гримнули постріли, але тепер кулі розплющувалися об придорожні камені навколо наших героїв і зловісно свистіли їм повз вуха. Певно, ла-рошельці заволоділи бастіоном.
— На диво невправні стрільці, — мовив Атос — Скількох ми поклали? Дванадцятьох?
— Якщо не п'ятнадцятьох.
— А скількох задавили?
— Ще вісьмох чи десятьох.
— А в нас — жодної подряпини? Ні, стривайте! Що це у вас на руці, Д'Артаньяне? Чи не кров часом? — Нічого, дрібниця, — відповів Д'Артаньян.
— Сліпа куля?
— Навіть і не куля.
— Що ж тоді?
Ми вже казали, що Атос любив Д'Артаньяна, як рідного сина; цей суворий мушкетер мав до юнака майже батьківське почуття.
— Подряпина, — сказав Д'Артаньян. — Я прищемив пальця в кладці стіни й подряпався каменем персня.
— От що значить носити діаманти, шановний добродію! — зневажливо мовив Атос.
— Оце так! — вигукнув Портос — У нас є діамант, а ми, хай йому грець, нарікаємо, що сидимо без грошей?
— Ай справді! — підхопив Араміс.
— Молодець, Портосе; ось коли тобі сяйнула справді щаслива думка.
— Авжеж, — сказав Портос, запишавшися од похвали Атоса, — якщо є діамант, то його можна продати.
— Але це подарунок королеви, — заперечив Д'Артаньян.
— Тим більше підстав пустити його в діло, — відповів Атос — Те, що подарунок королеви врятує пана Бекінгема, її коханого, буде якнайсправедливіше; те, що він врятує нас, її друзів, буде якнайдоброчесніше. Отже, ми конче мусимо продати діамант. Що думає про це пан абат? Я не питаю Портосової думки — вона нам відома.
— Я гадаю так, — сказав Араміс, зашарівшися. — Раз цей перстень — не подарунок коханої жінки, тобто не запорука кохання, — то Д'Артаньян має право продати його.
— Мій любий друже, вашими устами промовляє свята істина. Отже, на вашу думку?..
— Нам слід продати діамант, — відповів Араміс.
— Гаразд! — весело вигукнув Д'Артаньян. — Продамо діамант, і не варто більше говорити про це.
Стрілянина тривала, але наші друзі були вже на відстані, недосяжній для пострілів, і ла-рошельці ціляли в них тільки для годиться.
— Слово честі, ця думка сяйнула Портосові дуже вчасно; от ми вже й прийшли. Панове, жодного слова про цю справу! На нас дивляться, до нас ідуть і зараз влаштують урочисту зустріч.
Справді, як ми вже казали, весь табір був збурений до краю; понад дві тисячі чоловік були, наче під час спектаклю, свідками сміливої витівки чотирьох друзів, яка так щасливо закінчилась і про справжню мету якої ніхто, ясна річ, і гадки не мав.
— Хай живуть гвардійці! Хай живуть мушкетери! — лунало звідусіль.
Пан де Бюзиньї підійшов першим — потиснути руку Атосові й сказати, що заклад він програв. За де Бюзиньї з'явилися драгун та швейцарець. Слідом за ними кинулись і всі їхні товариші. Дружнім вітанням, рукостисканням, обіймам та насмішкам з ла-рошель-ців не було кінця-краю. Знявся такий галас, що пан кардинал стурбувався, чи не починається часом бунт, і вирядив капітана своєї гвардії Ля Удиньєра дізнатись, що сталося в таборі.
Посланцеві охоче все розповіли.
— Ну, що там таке? — спитав кардинал, коли Ля Удиньєр повернувся для доповіді.
— А те, ваша світлосте, — сказав капітан, — що троє мушкетерів і один гвардієць побились об заклад з паном де Бюзиньї, запевнивши його, що поснідають на бастіоні Сен-Жерве, і за цим сніданком не тільки протрималися дві години проти ворога, а ще й поклали цілу купу ла-рошельців.
— Ви спитали, як звуть цих трьох мушкетерів?
— Так, ваша світлосте.
— То як же?
— Це добродії Атос, Портос і Араміс.
— Знову ті самі троє сміливців! — прошепотів кардинал. — А гвардієць?
— Пан Д'Артаньян.
— Знову той самий молодий хитрюга! Конче треба, щоб ці четверо стали моїми…
Ввечері того ж дня кардинал завів з паном де Тревілем розмову про подвиг відчайдушної четвірки, який жваво обговорювався в усьому таборі. Пан де Тревіль уже чув про цю пригоду з уст самих учасників, тож і переказав її з усіма подробицями його високопреосвященству, не забувши й про епізод із серветкою.
— Чудово, пане де Тревілю, — мовив кардинал, — Хай мені надішлють цю серветку. Я накажу вигаптувати на ній три золоті лілії[207] і вручу її як прапор вашій роті.
— Ваша світлосте, — відповів пан де Тревіль, — це буде несправедливо щодо гвардійців: адже пан Д'Артаньян перебуває не під моєю орудою — він служить у пана Дезессара.
— То візьміть його до себе, — сказав кардинал. — Навіщо чотирьом сміливцям, які так люблять один одного, служити в різних ротах?
Того ж вечора пан де Тревіль сповістив цю приємну новину трьом мушкетерам і Д'Артаньянові, запросивши всіх чотирьох наступного дня до себе на сніданок.
Д'Артаньян був на сьомому небі. Як ми вже знаємо, він давно мріяв про те, щоб стати мушкетером.
Троє його друзів теж були дуже щасливі.
— Слово честі, — мовив Д'Артаньян до Атоса, — тобі сяйнула геніальна ідея. Як ти й казав, ми не тільки здобули там славу, а й обмінялися думками про дуже важливі для нас обставини.
— І цю розмову ми можемо продовжити тут, не збуджуючи ні в кого підозри: відтепер, з Божою допомогою, нас усі вважатимуть кардиналістами.
Д'Артаньян одразу пішов до пана Дезессара висловити йому свою повагу й повідомити про перехід до роти мушкетерів.
Пан Дезессар, що дуже любив гасконця, запропонував йому свої послуги: перехід до іншого полку був пов'язаний з великими витратами на спорядження.
Д'Артаньян подякував за увагу й відмовився від допомоги; але, скориставшися з нагоди, попросив пана Дезессара, щоб той наказав оцінити діамант, і віддав йому перстень, сказавши, що хотів би обернути його на гроші.
Наступного ранку, рівно о восьмій годині, слуга пана Дезессара приніс Д'Артаньянові гаман із золотом, в якому було сім тисяч ліврів.
То була вартість діаманта королеви.
XVIII. Сімейна справа
Атос знайшов назву: сімейна справа. В сімейні справи кардинал не мав права втручатися; сімейні справи не обходили нікого; врешті-решт, сімейними справами можна було займатися у всіх на очах.
Отже, Атос знайшов назву: сімейна справа.
Араміс знайшов засіб: слуги.
Портос знайшов гроші: діамант.
І тільки Д'Артаньян, який мало не завжди був найзаповзятливішим з усіх чотирьох, нічого не знайшов. А втім, слід сказати, що цього разу саме ім'я міледі паралізувало всі його думки.
Ба ні, ми таки помилилися: він знайшов покупця на діамант.
На сніданку в пана де Тревіля всі були дуже веселі. Д'Артаньян з'явився в новій мушкетерській формі. Оскільки він був майже такий самий на зріст, як Араміс, а сам Араміс, діставши, як пригадує читач, од видавця небувало щедру винагороду за свою поему, справив необхідне обмундирування в подвійній кількості, то він і відступив Д'Артаньянові один комплект.
Д'Артаньян вважав би себе найщасливішим зі смертних, якби не міледі, що, немов чорна хмара, невідступно стояла на його обрії.
Після сніданку друзі домовились зібратися ввечері в Атоса й остаточно обговорити свої справи.
Д'Артаньян цілий день ходив по табору, красуючись у своїй мушкетерській формі.
Увечері, рівно о призначеній годині, четверо друзів зібралися разом. Вони мали вирішити три питання: що написати брату міледі; що написати спритній особі в Тур; хто зі слуг повезе листи.
Кожен пропонував свого.