Зустріла її дуже привітно, захоплена одразу як її вродою, так і мудрістю (а природа вщедрила мавританку і тим, і тим), а потім усі городяни, як на дзвона-скликанчика, потяглися до дон Антоніївої господи, щоб на гостю помилуватися.
Дон Кіхот сказав дону Антонію, що план визволення дона Грегорія, на його суд, не вельми трафний: не тільки незручний, ба навіть небезпечний, було б ліпше, якби до Берберії вирядили його, Дон Кіхота, при повній зброї і кінно: він би напевно одбив дона Грегорія навкір усьому бусурменству, подібно як дон Гайферос одбив малжонку свою Мелісендру.
— Зважте, вашець,— вирік на теє Санчо,— що сеньйор дон Гайферос відбив свою жону на суходолі і суходолом же повіз її до Франції, а ось ми, хай навіть і визволим дона Грегорія, до Гишпанії його не довеземо, бо посередині лежить море.
— На все є рада, тільки на смерть нема,— заперечив Дон Кіхот,— до берега причалить судно, і ми на судно сядемо, хай навіть увесь світ на нас употужниться.
— Дуже вже гладесенько-рівнесенько виходить у вашеці на словах, промовив Санчо,— але сказати — го-го, а зробити — гай-гай! А я от більше покладаюся на потурнака, по-моєму, він добрий чоловік і щира душа.
Дон Антоніо заявив, що в разі, як потурнак не впорається, тоді вони неодмінно попросять Дон Кіхота виправитися до Берберії.
Через два дні потурнак одплив на легенькій дванадцятивесельній барці з найзавзятішою командою, а галери ще через два дні рушили до левантійських берегів; перед відплиттям адмірал попросив віце-короля повідомити йому про те, як відіб'ють дона Грегорія, а також про те, що станеться з Аною Щасною; віце-король приобіцявся сповнити його прохання. [633]
Якось уранці Дон Кіхот виїхав прогулятися по набережжю при повній озброї (він любив приказувати, що його вбори — ясна зброя, бій — завзятий його спочив, і тим ніколи з нею не розлучався), аж це гульк, а назустріч йому їде рицар, озброєний, як і він, від стіп до голови, а на щиті в нього намальований пишний місяць; наблизившись достатньо, щоб його почули, рицар підніс голос і обернувся до Дон Кіхота з такою рацією:
— Знакомитий і ще як слід не поцінований рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі! Я той самий Рицар Місяця-Білозора, чиї нечувані подвиги тобі, мабуть, упам'ятку. Явився я сточити з тобою бій і випробувати міць твоєї правиці, щоб ти визнав і конфірмував, що моя дама, хто б вона не була, незмірно прекрасніша за твою Дульсінею Тобоську; якщо ти щиро в сьому признаєшся, то врятуєш самого себе од смерті, а мене од мороки закатрупити тебе. Якщо ж ти захочеш битися зі мною і я тебе звитяжу, то для сатисфакції зажадаю лише, щоб ти склав зброю і, занехаявши всяке пригодництво, вернувся в своє село і прожив там рік, не торкаючись до меча, в мирній тиші і блаженному супокої, так треба для примноження твого маєтку і порятунку твоєї душі. Якщо ж ти візьмеш гору, то можеш зняти мені голову з пліч, моя зброя і кінь дістануться тобі, а слава про мої діяння долучиться до твоєї слави. Тож зваж, що тобі краще, і не барись з відповіддю, оскільки я по-взяв намір сьогодні ж сю справу упорати.
Дон Кіхот вразився і здумівся як безчільністю Рицаря Місяця-Білозора, так і причиною виклику, і відповів, немовби спокійно, але суворо:
— Рицарю Місяця-Білозора, про ваші чини й вичини я досі не чув, і ладен заприсягтися, що ви зроду не бачили найяснішої Дульсінеї; я переконаний, що якби ви ЇЇ лицезріли, то утримались би од такого виклику, бо, вглядівши її, ви б одразу повірили, що нема і не може бути на світі ліпоти, рівної їй. Тим-то я не казатиму, що ви брешете, а скажу, що помиляєтесь. А от кинутий мені виклик я приймаю на вказаних вами умовах і пропоную битися негайно, не одкладаючи до завтрього. Не згоден я лише з єдиним: щоб слава ваших діянь перейшла до мене, бо мені невідомо, які вони і в чому полягають,— з мене буде моїх, хоть які вони там є. Обирайте собі місце на боїщі, я оберу собі, і що Бог пошле, те святий Петро благословить!
Рицаря Місяця-Білозора в місті вже помітили і повідомили віце-королю як про самого рицаря, так і про його перемови з Дон Кіхотом із Ламанчі. Гадаючи, що це дон Антоніо Морено .чи інший міський шляхтич підстроює якусь штуку, віце-король поспішив разом з доном Антонієм та безліччю інших кавальєро на набережжя і прибув туди саме тоді, як Дон Кіхот розвернув Росинанта для розбігу. Побачивши, що обидва рицарі туж-туж ринуться один на одного, віце-король станув між ними і спитав, яка причина цього раптового герцю. Рицар Місяця-Білозора відповів, що суперечка в них про те, чия ліпота вища, і коротко повторив усе те, що вже сказав Дон Кіхотові, згадав і про умови двобою, прийняті обопільно. Віце-король приступив до дона Антонія і стиха спитався, чи йому відомо, хто такий цей Рицар Місяця-Білозора, і чи не збирається він з Дон Кіхота зробити сміх. На тс дон [634] Антоніо одказав, що рицаря він не знає і не відає, шуткома чи навсправжки викликає він Дон Кіхота. Ця відповідь неабияк віце-короля спантеличила, і він завагався, дозволяти чи забороняти поєдинок, проте переконаний, що герць той таки для розваги, від'їхав набік і сказав:
— Мостиві рицарі, якщо кожному з вас залишається або визнати рацію своєму суперникові, або ж загинути, і ні сеньйор Дон Кіхот, ні ваша милость, Рицарю Місяця-Білозора, не бажаєте поступитися, то з Богом — рушайте!
Чемними й дотепними словами подякував Рицар Місяця-Білозора віце-королю за те, що той дозволив битися, і з такою самою річчю обернувся до віце-короля Дон Кіхот; потім, припоручивши з цілого серця себе небові і своїй Дульсінеї (як завжди перед початком кожного бою), Дон Кіхот знову трохи розбігся, бо помітив, що його супротивник теж розганяється, по чому без суремної яси або ж іншого бойового кличу обидва розвернули коней одночасно і порвалися назустріч один одному, але кінь Рицаря Місяця-Білозора був баскіший і вже одмахав дві третини відстані між ними, і тут Рицар Місяця-Білозора впав на Дон Кіхота з таким імпетом, що той вкупі з Росинантом брязнув на землю, при цьому ратище напасника його навіть не черкнуло, зумисне відведене вгору. Рицар Місяця-Білозора притьмом підскочив до нього і, вперши свого списа в прилбицю, мовив:
— Тебе побито, рицарю, і ти помреш, якщо не підкоришся умовам нашого герцю.
Дон Кіхот, потовчений і приголомшений упадком, не підносячи прилбиці, голосом кволим і глухим, ніби з підземелля, відказав:
— Дульсінея Тобоська щонайгожіша невіста на світі, а я найпобі-денніший рицар на землі, але моя безрадність не може спростувати сієї правди. Коли твоїм копієм, рицарю, і відбери в мене життя, бо честь мою уже відібрано.
— Ніяким світом,— відрік Рицар Місяця-Білозора,— хай живе і пишає у всій своїй славі ліпота сеньйори Дульсінеї з Тобоса. А я вдовольнюся тим, що презацний Дон Кіхот поїде до свого маєтку на рік, коротко, аж до мого окремого розказу, як ми й домовлялися перед боєм.
Все теє віце-король і дон Антоніо з багатьма іншими, присутніми тут, чули; чули вони також, як Дон Кіхот відповів, що оскільки від нього нічого образливого для Дульсінеї не жадають, усе інше він сповнить яко рицар ґречний і горливий. Домігшись такої заяви, Рицар Місяця-Білозора завернув коня і, вклонившись віце-королю, покатав клусом до міста.
Віце-король послав дона Антонія слідом і звелів будь-що з'ясувати, що він за один. Підняли з землі Дон Кіхота і відкинули забороло, всім одкрилося його бліде й спітніле лице. Росинант, збитий на околот-тя, не міг з місця рушити. Санчо, сумний і невеселий, не знав, що сказати і на яку ступити; йому верзлося, що все це сон і суцільне ча-ромуття. Перед його очима пан його визнав себе побитим і зарікся цілий рік братися до зброї. Йому здавалося, що слава про великі Дон Кіхотові чини меркне і що його власні надії, ожилі після недавніх Дон Кіхотових обітниць, розвіялись, як дим. Він боявся, що Росинант [635] залишиться з вивихом, але ще більше потерпав, що його пан не залишиться зі своїм вивихом (хоча це було б великим щастям!). Зрештою віце-король звелів доставити ноші, і Дон Кіхота понесли до міста, а слідом рушив туди й сам віце-король, цікавий дізнатися, хто ж той Рицар Місяця-Білозора, який так розправився з Дон Кіхотом.
РОЗДІЛ LXV,
де ясниться, хто такий Рицар Місяця-Білозора, а також оповідається про визвіл дона Грегорія та про інші події
Дон Антоніо Морено рушив слідком за Рицарем Місяця-Білозора, а ще за рицарем бігла ватага вуличників і, можна сказати, переслідувала його, поки він не сховався в міському заїзді. Дон Антоніо ввійшов туди й собі, прагнучи з ним запізнатися. Рицаря зустрів джура, щоб зняти з нього бойову справу; рицар пройшов до зали, а за ним дон Антоніо, якому кортіло довідатися, хто ж се такий. Помітивши, що шляхтич од нього не відстає, Рицар Місяця-Білозора обернувся до нього з такою річчю:
— Бачу, сеньйоре, що ви прийшли з'ясувати, хто я, а що таїтися мені нема чого, то я розповім вам усе по щирості, поки джура зніматиме з мене збрую. Щоб ви, пане, знали, я бакаляр Самсон Карраско, одно-сілець Дон Кіхота з Ламанчі, божевілля і недоумство якого будить жаль у всіх його знайомих, а найбільше болять мені. Переконаний, що запорука його зцілення — спокій і що йому корисно пожити в себе на батьківщині і в себе вдома, я прибрав ярміс, як його повернути, і ось три місяці тому в перевдязі мандрованого рицаря і під прибраним іменням Рицаря Свічад я наздогнав його в дорозі; я намірявся сточити з ним бій і перемогти без усякого калічення членів, при цьому я гадав битися на таких умовах, що переможений здається на ласку переможцеві, а зажадати я від нього хотів (адже я наперед вважав його за переможеного), щоб він повернувся до рідного села і нікуди з нього не рипався цілий рік, а за цей час він вилікується; проте доля вирішила інакше, і не я його, а він мене заломив — вибив мене з сідла, і, отже, мій задум зійшов на пшик; він поїхав далі, а я вернувся додому, подоланий, непишний, а грьопнув я добряче, і все ж таки мені не перехотілося знов одшукати його і здолати, так, як я зробив перед вашими очима. Засади мандрованого рицарства для нього святі, і він свого слова дотримає і виконає мою вимогу. Оце, сеньйоре, і все, сказати більше мені нічого.