На річці Калка вони зустріли й розгромили слов'янські війська київських князів. Короткої розвідки було достатньо, щоб засвідчити, що тут був світ, вартий підкорення.
Для місцевого населення раптова поява цих диких вершників стала шоком. Як записав новгородський літописець під 1224 р.: "Того ж року за гріхи наші прийшли невідомі племена, яких ніхто достеменно не знає, хто вони, і звідки вийшли, і яка їхня мова, і якого вони роду, і якої вони віри; але називають їх татарами… Один Бог знає, хто вони" (Новгородський літопис, переклад Р. Мічелла й Н. Форбса). Поразка у битві спричинила тривогу, потім життя на деякий час нормалізувалось, але монголи тепер були присутні на краю Європи. Величезний регіон на захід і північ від Каспійського моря опинився під контролем Батия, онука Чингісхана, який вирішив зміцнити свою владу в степу, очоливши наступ на булгар середнього Поволжя.
У 1235 р., після остаточного підкорення Цзінь, великий хан Угедей наказав розпочати новий похід на захід. Об'єднані сили монголів рушили спочатку на Булгар, який був узятий у 1237 р., а потім на північ через руські князівства, жодне з яких не встояло під цим натиском, за винятком Новгорода, де початок весни ускладнив дії загарбників. Монгольська армія, чисельність якої оцінювалась у 600 тисяч вояків, тепер повернула на південь, на Київ, який впав наприкінці 1240 р. Колосальну чисельність армії, яку приписували монголам, цілком можливо пояснити тим, що на бік загарбників вирішили перейти інші племена. Одним із них, безумовно, були кочові половці, що мешкали в причорноморському степу. Зіткнувшись із монголами, багато половецьких кланів вирішили приєднатися до них, тоді як інші мігрували до Великої Угорської рівнини в пошуках притулку, але були знищені угорцями.
Тим часом, навесні 1241 р., розпочався наступ на Європу, причому армія загарбників була розділена на дві частини. Одна з них увійшла у Польщу та східну Німеччину, розбивши армію поляків і тевтонських рицарів у битві при Легниці. Друга, більша сила, вторглася в Угорщину, завдавши рішучої поразки армії, що оборонялася, у битві на річці Шайо в долині Мохі (нині Мухі) на Великій Угорській рівнині, де в знайомому степовому середовищі монголи почали розбудовувати для себе нову батьківщину. Звідси вони рушили далі на захід, але з наближенням зими монгольські війська повернулися в угорські степи, щоб відпочити перед початком нової весняної кампанії.
Якими б не були плани щодо весняного наступу, усе зруйнувала звістка про те, що в Монголії помер великий хан Угедей. В умовах політичної невизначеності Батий вирішив, що безпечніше відійти до причорноморського степу, де він був би готовим, у разі потреби, боронити свою територію. Причорноморський степ був розташований у центрі його інтересів, до того ж його безмежні пасовища могли утримувати набагато більше кінне військо, ніж обмежені ресурси угорського степу.
Після цього Золота Орда, як її стали називати на заході, почала концентруватися у Понтійсько-каспійському степу зі столицею в Сарай-Бату на нижній Волзі. Владний контроль над руськими князівствами здійснювався через монгольських посланців і поступливу місцеву руську верхівку: кочовики, які звикли до свободи відкритих пасовищ, ніколи не відчували себе комфортно в обмежених умовах північних лісів і річок. Західна Європа їх також не приваблювала. Після перших розвідувальних кампаній 1241 р. наступні хани не проявляли до неї особливого інтересу, за винятком певної обмеженої активності у 1290-х роках. Знову ж таки, причина, ймовірно, полягає в тому, що монголи вважали її непривітною землею, яка не могла дати нічого, що не можна було б придбати через торгівлю.
Відносини Золотої Орди зі своїми двоюрідними родичами, Ільханатом, були складними. Вони мали довгий спільний сухопутний кордон, що проходив по Кавказу й в пустелях Центральної Азії, і, ймовірно, саме бажання Золотої Орди отримати контроль над караванними шляхами через північну Персію та Азербайджан призвело до спалаху ворожнечі між двома ханствами у 1261-2 рр. Напруженість посилилася, коли хани Золотої Орди почали переправляти через візантійський світ бранців до Мамелюцького султанату в Єгипті, щоб ті служили в мамелюцькому війську, яке воювало проти Ільханату в Палестині та Сирії. Відкритий конфлікт між двома ханствами позначив початок розпаду Монгольської імперії.
Ільханату судилося занепасти за кілька поколінь, але Золота Орда виявилася набагато більш життєздатною. Тоді як монголи Ільханату жили на території розвиненого урбанізованого суспільства й незабаром були асимільовані, Золота Орда мешкала у степу, де їхній кочовий спосіб життя і соціальні системи могли зберігатися і далі в незмінному вигляді. Місцеві племена, які вже населяли степ, коли туди прийшли монголи, мали схожий життєвий устрій і, зрештою, походили з тієї ж самої батьківщини. Золота Орда зберегла свою ідентичність і залишалася самобутнім компонентом населення південної Росії до кінця XVIII ст. Навіть депортація кримських татар, здійснена Сталіним наприкінці Другої світової війни, не змогла повністю усунути монгольську присутність із сучасного генофонду.
Монголи в ретроспективі
Раптове піднесення Монгольської імперії було, за будь-якими мірками, видатним явищем. Як так сталося, що степове кочове плем'я за якихось 80 років змогло підкорити більшу частину Євразії? На це вплинуло багато факторів. Насамперед це був характер суспільної організації східного степу. Тривалі конфлікти послабили почуття відданості своєму племені, і в другій половині XII ст. тут виникли нові владні угруповання – конфедерації, підґрунтям яких була особиста вірність тим, хто міг і прагнув бути лідером. Тотальна покора очікувалася на всіх рівнях соціальної ієрархії. У такій системі харизматичні лідери на кшталт Чингісхана могли здобути велику кількість прихильників, незалежно від племінної належності, і користувалися абсолютною владою. Хоча кількість чинних воїнів під його командуванням була невеликою, і зрідка нараховувала більш ніж 140 тисяч, але всі вони зростали в умовах кочового способу життя: вони змалку вчилися мистецтву гуртового полювання, і належали до суспільства скотарів, що могло утримувати себе, навіть коли дорослі чоловіки тривалий час були далеко від дому.
Сформувавшись, така система здобула внутрішній імпульс: оточення очікувало від своїх вождів успіху й постійно зростаючих достатків, отже, масштаби їхньої діяльності мали теж зростати. Спочатку Чингісхан діяв майже так, як і інші вожді кочовиків до нього. Він кидав виклик аграрним і напіваграрним державам на своїй південній периферії і гнав супротивників на захід через Джунгарію в центральноазійські степи: так було завжди. Але урбанізований світ, з яким він зіткнувся в Центральній Азії, перебував у стані занепаду. Держави швидко розпадалися, кидаючи міста напризволяще. За три роки жорстокої і кривавої навали він раптом став господарем Центральної Азії і, трохи вагаючись, був змушений запровадити там якусь владну систему. Його розвідувальні експедиції показали, що лежало далі.
Смерть Чингісхана у 1227 р. могла розпочати кризу, але, слідуючи традиції кочовиків, яка передбачала розподіл окремих частин території між його синами, він запровадив монгольську систему у віддалених частинах світу, що розширило імперію, адже там потяг до влади та зростання набув нової сили. Сувора центральна влада ставила перед периферією нові завдання і вимагала від неї розширення. У 1235 р. Великий хан Угедей розпочав наступ на Європу, а коли Мунке став Великим ханом у 1251 р., він наказав одному із братів, Хубілаю, підкорити сунський Китай, а іншому, Хулагу – захопити Близький Схід. Хоча ці ініціативи, безсумнівно, мали розширити імперію і принести прибутки, їхнім глибинним мотивом, ймовірно, було прагнення зайняти еліту якоюсь вигідною і складною справою якомога далі від центра влади в Монголії.
Але імперія вийшла за межі своєї екологічної ніші. У Китаї Хубілай та його наступники розслабилися в комфорті китайського осілого способу життя, а Ільханат поринув у місцеву культурну спадщину Близького Сходу. Золота Орда розсудливо держалася осторонь від півострівної Європи й тримала руські князівства лісової зони на вільному поводі, вважаючи за краще і далі надійно перебувати у знайомому степу. Чагатайське ханство так само залишалося в межах зон степу, гірського степу та пустель, де можна було й далі вести кочовий спосіб життя. У той час як Золота Орда та Чагатайське ханство вижили, урбанізовані Ільханат і династія Юань швидко занепали.
Звісно, що на успіхи й невдачі Монгольської імперії впливали умови тих екологічних ніш, у яких опинялися різні її прояви, але можна звернути увагу на ще один фактор. Монгольська імперія значною мірою була феноменом трьох поколінь. Засновник, його сини й онуки були її творцями, але після них родинна єдність порушилася, і суперництво стало згубним.
Що б там не казали, але пістрявій юрбі кочових вершників, що згуртувалися у монгольському степу, у XIII ст. вдалося створити найбільшу імперію, яку коли-небудь бачив світ.
Латинський наступ і боротьба за виживання Візантії
Перший хрестовий похід, оголошений Папою Урбаном II у 1095 р., вловив настрій часу, і впродовж майже 200 років, у восьми окремих хрестових походах, молоді люди призовного віку вирушали на схід, натхненні ідеєю, що вони борються за християнство й свободу Святої Землі. Території в Леванті, які вони відвоювали в мусульман під час Першого хрестового походу, знаходилися в небезпеці й утримувалися ціною величезних зусиль протягом кількох поколінь, але падіння Акри[96] під натиском мамелюків у 1291 р. ознаменувало кінець цієї авантюри.
Попри весь той галас і запал, які хрестові походи породили в літературі та історичних книжках, весь цей епізод заслуговував би не більше, ніж на виноску в історії Євразії, якби не Четвертий хрестовий похід, який почав збиратися у Венеції у 1202 р.
Передісторія цієї видатної події починається трохи раніше, у 1189 р., коли армія Третього хрестового походу на чолі з німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою прийшла на територію Візантії, сподіваючись на підтримку, але наштовхнулася на відверту протидію з боку візантійського імператора.