Припустимо, нас віднесе досить далеко. Тоді через скільки часу ми дістанемось до Великої Землі, якщо нас штовхатиме тільки хвиля припливу?
Відверто кажучи, Сільвене, я не знаю. Хтозна, скільки ми дрейфуватимемо. Все залежатиме від погоди. Якщо віятиме слабкий вітер, це триватиме довго. А якщо здіймуться великі хвилі, то вони швидко викинуть нас у джунглі. Сім, вісім, а може, й десять припливів приб'ють нас до берега. Отже, на це піде в нас від сорока восьми до шістдесяти годин.
– Як ти це підрахував?
– Від островів до Великої Землі навпростець не більше сорока кілометрів. Але ми дрейфуватимемо по гіпотенузі прямокутного трикутника. Поглянь, у який бік котяться хвилі. Так чи інакше, а нам доведеться подолати сто двадцять – сто п'ятдесят кілометрів. І що ближче ми підпливатимемо до берега, то пряміше до нього нестимуть нас хвилі. Просто важко повірити, що на такій відстані від берега дерев'яний уламок пливе зі швидкістю п'ять кілометрів на годину.
Сільвен уважно слухає моє пояснення. Цей високий хлопець дуже розумний.
– Я й не кажу, що ти плетеш нісенітниці, і якби не було відпливів, через які ми згаємо багато часу, бо вони відноситимуть нас назад у відкрите море, то ми напевне дісталися б до берега менш ніж за тридцять годин. Гадаю, коли зважити на відпливи, то ми допливемо до берега десь годин за сорок вісім – шістдесят. У цьому ти маєш рацію.
– Ну що, тепер ти переконався? Пливеш зі мною?
– Майже переконався! Припустімо, ми вже в джунглях на Великій Землі. Що ми там робимо?
– Підемо до річки Куру. Там є селище, де живуть рибалки, збирачі каучуку й шукачі золота. Підходитимемо до нього обережно, бо поблизу в лісі – табір каторжан. У джунглях, напевне, прорубано стежки, які ведуть до Кайєнни й до табору Ініні, де живуть каторжани-індокитайці. Перехопимо когось із каторжан або негрів і примусимо його відвести нас до Ініні. Якщо той чоловік поводитиметься добре, заплатимо йому п'ятсот франків, і хай іде собі з Богом. Якщо це буде каторжанин, примусимо його тікати з нами.
– А що ми робитимемо в Ініні, отому таборі для індокитайців?
В Ініні живе брат Шана.
– Еге ж, там жити мій брат. Він утікати з вами, він шукати човен і харч. Якщо ви зустріти Кюїк-Кюїк, ви мати все для втечі. Індокитаєць ніколи не бути донощик. Отож коли ви зустріти в джунглях будь-який в'єтнамець, то ви все йому розповісти, й він знайти Кюїк-Кюїк.
– Чого твого брата звуть Кюїк-Кюїк? – питає Сільвен.
– Не знаю, так його охрестити французи, – каже Шан. І додає: – Бути обережні. Коли ви підпливати до Велика Земля, то натрапити на намул. Не можна йти по намул, він вас засмоктати. Треба чекати наступний приплив, він нести вас до джунглів. Там ви схопитися за ліани й гілля дерев. Інакше ви пропасти.
– Отже, Сільвене, ні в якому разі не слід іти по намулу, навіть якщо це буде близько від берега. Треба зачекати припливу, тоді ми зможемо вхопитися за гілля дерев або за ліани.
– Гаразд, Метелику. Я згоден утікати.
– Зробимо два однакові плоти – адже ми важимо приблизно однаково, тоді нас напевне не віднесе далеко одного від одного. А проте все може статися. Як тоді нам зустрітись, якщо ми розлучимося в морі? Звідси річки Куру не видно. Але з острова Руайяль ти бачив праворуч від Куру, десь кілометрів за двадцять, білі скелі? їх добре видно сонячного дня.
– Бачив.
– Крім них, на всьому березі інших скель немає. Праворуч і ліворуч тягнеться намул. Ті скелі такі білі від пташиного посліду. Там гніздяться тисячі птахів. На скелі ніколи не ступає людська нога, і вони будуть для нас добрим притулком. Там ми й перепочинемо, перше ніж рушити в джунглі. Їстимемо яйця й кокосові горіхи, які візьмемо з собою. Вогню не розпалюватимемо. Той, хто перший дістанеться туди, чекатиме другого.
– Скільки днів?
– П'ять. Не може бути, щоб будь-котрий з нас не прийшов до скель за п'ять днів.
Обидва плоти вже готові. Щоб вони були міцніші, ми взяли подвійні мішки – засунули їх один в один. Ми з Сільвеном домовилися, що десять днів тренуватимемось по кілька годин, як сідати у хвилях верхи на мішки. І щоразу переконуємося, що, коли мішки перекидаються, на них дуже важко втриматись. На плоту треба лежати, до того ж не дай Боже заснути: впавши з плота, до нього вже важко дотягтися. Шан пошив мені непромокальну торбинку, я покладу в неї сигарети й запальничку і почеплю собі на шию. Кожен із нас візьме по десять кокосових горіхів. Їх м'якушем ми тамуватимемо голод і спрагу. Сільвен має невеличкий шкіряний бурдюк для вина. Він з ним не розлучається. Шан, який часто навідується до наглядача, спробує вкрасти в нього вина.
Втечу призначаємо на десяту годину вечора в неділю. За повного місяця приплив має досягти п'яти метрів. Тож "Лізетта" добре розгуляється! В неділю вранці Шан нагодує свиней сам. Я просплю цілу суботу й неділю. Ми вирушимо о десятій вечора, а вже через дві години почнеться відплив.
Малоймовірно, що мої два мішки відв'яжуться один від одного. Вони зв'язані сплетеними з конопляного повісма вірьовками, латунним дротом та пришиті один до одного товстою парусиновою ниткою. Нам удалося знайти більші за інші мішки, і один з них утягнуто отвором у отвір іншого. Отже, кокосові горіхи теж не повипадають з них.
Сільвен не перестає робити гімнастичні вправи, а я, забродячи у воду, даю змогу хвилям цілими годинами шмагати мене по стегнах. Ці безугавні удари води по стегнах і ці постійні нахиляння, що я мушу робити, чинячи опір кожній хвилі, зробили мої ноги залізними.
Я підібрав біля покинутої криниці на острові триметровий ланцюг і прив'язав один його кінець до мотузки, яка зв'язує мої мішки. В мене є гвинт, який я просунув у два Кільця на другому кінці ланцюга й накрутив на нього гайку. В тому разі, коли я не зможу більше витерпіти без сну, прикріплю себе до мішків ланцюгом. Мабуть, тоді я зможу трохи поспати, не ризикуючи впасти у воду й відірватися від плота. Якщо мішки перекинуться, то я, опинившись у воді, прокинусь і знову перекину їх.
– Що ж, Метелику, нам знадобиться не більше трьох днів.
Ми сидимо на лаві Дрейфуса й дивимося на "Лізетту".
– Так, Сільвене, нам знадобиться не більше трьох діб. Я вірю, що ми досягнемо успіху. А ти?
– Напевне, Метелику. У вівторок уночі або в середу вранці ми вже будемо в джунглях. І тоді поминайте, як нас звали!
Шан знаходить для кожного з нас по десять кокосових горіхів. Крім ножів, ми візьмемо з собою два тесаки, вкрадені в коморі з інструментом.
Табір Ініні розташований на схід від Куру. Ми будемо певні, що йдемо в правильному напрямі, коли йтимемо вранці на сонце.
– У понеділок вранці Санторі схибнутися з розуму, – каже Шан. – Я сказати, що ти й Метелик зникли лише в понеділок після третьої години, коли наглядач прийде після пообіднього сну.
– А чому б тобі не прибігти одразу ж і не сказати, що хвиля змила нас, коли ми ловили рибу?
– Ні, я не хотіти ускладнень. Я сказати: "Начальнику, Метелик і Стефан сьогодні не приходили працювати, Я сам годувати свиней". Не більше й не менше.
Втеча з острова Дьябль
Неділя, сьома година вечора. Я щойно прокинувся. Я навмисне проспав від суботнього ранку. Місяць зійде аж о дев'ятій годині. Тож поки що надворі дуже темно. Зірок майже не видно. Виходимо з барака. Над нашими головами пропливають важкі хмари. Ми не раз ходили потай уночі ловити рибу чи прогулюватися по острову, і тепер ніхто мовби й не помічає, що ми покидаємо табір. Нас троє – Шан, Сільвен і я.
– Ходімо. – І ми швидко простуємо на північний берег.
Витягуємо з грота два плоти. Всі троє відразу стаємо мокрі. Вітер завиває, наче буря в розбурханому морі. Сільвен і Шан допомагають мені винести пліт на скелю. В останню мить я вирішую прив'язати до лівої руки мотузку, прикріплену до одного з мішків. Я раптом злякався, що впаду з плота й мене понесе в океан без нього. Шан допомагає Сільвенові піднятися з його мішками на протилежну скелю. Місяць уже підбився високо, довкола стало видно.
Я обв'язую собі голову рушником. Тепер нам треба перечекати шість великих хвиль. Це триватиме близько тридцяти хвилин.
Шан підходить до мене, обіймає за шию й цілує. Потім лягає на скелю й упирається ногами в заглибину в ній: він притримуватиме мене за ноги, щоб я не впав від удару "Лізетти".
– Ще одна, – гукає Сільвен, – а потім буде наша! – Він стоїть перед своїм плотом, прикриваючи його собою від хвилі, яка зараз рине на нього. Я стою перед своїм плотом: мене притримує Шан, уп'явшись нігтями в мої литки.
І ось наближається "Лізетта". Вона стрімка, ніби церковний шпиль. З оглушливим шумом хвиля розбивається об дві наші скелі й падає в підковоподібну заглибину між ними.
Я вмить кидаюсь у воду, а слідом за мною кидається й мій друг. І ось "Лізетта" із запаморочливою швидкістю несе нас та наші плоти, що мовби прилипли один до одного, у відкрите море. Не минає й п'яти хвилин, як ми вже пливемо метрів за триста від берега. Сільвен іще не виліз на пліт. А я вже за хвилину лежав на мішках. Шан вискочив на лаву Дрейфуса й махає нам на прощання білою ганчіркою. П'ять хвилин тому ми проминули небезпечне місце, де утворюються хвилі, які котяться просто на острів Дьябль. А ті хвилі, що тепер несуть нас, довші, вони майже без піни й розмірені, спокійні.
Ми дрейфуємо, мовби злившись із ними, й не боїмося, що наші плоти поверне назад до острова.
Ми підіймаємося й опускаємось разом з високими хвилями, які нестримно несуть нас у відкрите море: почався відплив.
Опинившись на гребені однієї з хвиль, я повертаю голову і ще раз бачу білу ганчірку Шана. Сільвен не дуже далеко від мене, за якихось метрів п'ятдесят, ближче до відкритого моря. Він раз у раз підводить руку й на радощах махає.
Ця перша ніч минула для нас без ускладнень. Морський відплив виніс наші плоти у відкрите море, а приплив тепер штовхає їх до Великої Землі.
Сходить сонце, отже, вже шоста година. Ми лежимо над самісінькою водою і не бачимо берега Великої Землі. Але, на мою думку, ми відпливли від островів досить далеко, бо вони, хоч сонце світить і яскраво, вже злилися в один. Видно лише темну пляму вдалині. До неї, мабуть, кілометрів тридцять.
На радощах я всміхаюсь.
А що, як я сяду на плоті? Тоді вітер подме мені в спину й штовхатиме мене швидше.
Так, я сідаю.