Двічі чи тричі він мало не зомлів і раз виблюнув кров'ю.
— Ну, ну! — сказав король, наближаючись до павільйону. — Поспішаймо, я хочу швидше вернутись до Лувра: тягніть мені з нори усіх тих нечестивців, адже сьогодні святого Власа, кузена святого Варфоломія.
При словах короля весь мурашник із списів та аркебуз заворушився, і гугенотів, арештованих у лісі і в павільйоні, примусили одного по одному вийти з халупи.
Але ні короля Наварського, ні Маргарити, ні де Муї не було.
— Ну! — сказав король. — Де ж Генріх, де Марго? Ви обіцяли мені їх, д'Алансон, і — ріг бичачий! — треба знайти їх мені.
— Короля й королеви Наварських, — сказав пан де Нансей, — ми навіть не бачили, сір.
— Та от і вони, — сказала пані де Невер.
Справді, в цю саму мить в кінці алеї, що виходила до річки, з'явились Генріх з Марго, обидва спокійні, ніби нічого й не сталося; обоє з соколом на стиснутій в кулак руці, закохано тулячись одно до одного і удаючи це так уміло, що навіть коні їхні, ідучи поруч і так само тулячись один до одного, здавалось, пестили один одного своїми ніздрями.
Тоді розлючений д'Алансон звелів обшукати весь ліс, і тоді ж знайшли Ла Моля та Коконна в їх плющовій альтанці.
їх теж примусили увійти в коло гвардійців, і вони увійшли, по-братерському обнявшись. Але вони не були королівського роду, і тому не могли удавати з себе спокійних, як Генріх з Маргаритою: Ла Моль був надто блідий, Коконна був надто червоний.
XXI. Розслідування
Коли двоє молодих людей увійшли в коло, їх вразило видовище, яке не забувається ніколи, хоч би його довелось бачити тільки раз і тільки на хвилину.
Карл IX, як ми вже сказали, дивився на дворян, що були замкнуті в халупі псарів і що їх тепер випускали одного по одному гвардійці.
Він і д'Алансон жадібними очима стежили за кожним рухом, дожидаючись, коли вийде король Наварський.
Сподіванки їхні були марні.
Та це було не все, треба було дізнатись, що з ними трапилось.
Отже, коли в кінці алеї з'явилось молоде подружжя, д'Алансон зблід, Карл відчув, як серце його радісно забилось, бо несвідомо він хотів, щоб усе, що примусив його зробити брат, окошилося на ньому.
— Він знову викрутився, — промурмотів, бліднучи, Франсуа.
В цю хвилину король відчув такий страшний біль у шлунку, що впустив повід, вхопився за живіт обома руками і скрикнув, мов у гарячці.
Генріх швидко поїхав до нього, але, поки він пробіг ті двісті кроків, що віддаляли його від брата, Карл відчув себе краще.
— Звідки ви їдете, пане? — сказав король суворим тоном, що збентежив Маргариту.
— Але ж... з полювання, брате, — відповіла вона.
— Полювання відбувалося на березі річки, а не в лісі.
— Мій сокіл налетів на фазана, сір, в ту хвилину, коли ми залишились ззаду подивитись на чаплю.
— А де фазан?
— Ось він. Правда, гарна птиця?
І Генріх з найневиннішим виглядом підніс Карлу птицю, що мінилася пурпуром, синявою і золотом.
— Ага, — сказав Карл, — а чому ви, взявши фазана, не прилучились до мене?
— Бо він залетів аж до парку, сір, отже, коли ми виїхали на берег річки, ми побачили вас уже за півльє перед нами, ви вже в'їздили в ліс; ми помчали галопом слідом за вами, бо ми поїхали на полювання з вашою величністю і не хотіли відбитись від вас.
— А всі ці дворяни, — сказав Карл, — теж були запрошені на полювання?
— Які дворяни? — відповів Генріх, скидаючи навколо себе запитливим поглядом.
— Ваші гугеноти, чорт візьми! — сказав Карл. — В усякому разі, якщо їх хто й запросив, то не я.
— Ні, сір, — відповів Генріх, — але, може, пан д'Алансон.
— Пан д'Алансон! Як то?
— Я? — скрикнув герцог.
— Атож, брате, — відповів Генріх, — адже ви оголосили вчора, що ви король Наварський? Ну, от, гугеноти, що прохали вас собі за короля, і зібрались сюди подякувати вам за те, що ви прийняли корону, а короля за те, що він вам дав її. Чи не так, панове?
— Так, так! — крикнули двадцять голосів. — Хай живе герцог д'Алансон! Хай живе король Карл!
— Я не король над гугенотами, — сказав Франсуа, бліднучи від гніву, і потім, скоса скинувши оком на Карла, додав:
— І сподіваюсь, ніколи ним не буду.
— Однаково! — сказав Карл. — Знайте, Генріх, що я вважаю все це за дивну річ.
— Сір, — сказав король Наварський твердо, — можна подумати, прости боже, що мене взято на допит?
— А коли б я сказав, що допитую вас, що б відповіли ви?
— Що я такий самий король, як і ви, сір, — гордо сказав Генріх, — бо королівський сан дає не корона, а походження; я відповідатиму братові моєму і другові і ніколи не відповім судді.
— Я хотів би дізнатись раз назавжди, — пробурчав Карл, — чого маю держатись.
— Приведіть Пана де Муї, — сказав д'Алансон, — і ви дізнаєтесь. Пана де Муї мусили взяти.
— Є серед узятих пан де Муї? — спитав король.
Генріх на хвилину відчув неспокій і ззирнувся з Маргаритою, але хвилина ця була дуже коротка.
Ніхто не відповів.
— Пана де Муї немає серед арештованих, — сказав пан де Нансей, — дехто з наших людей думає, що бачив його, але ніхто не певен у цьому.
Д'Алансон пробурчав прокльон.
— А! — сказала Маргарита, показуючи на Ла Моля і Коконна, які чули весь діалог і на здогадливість яких вона покладалась. — Сір, ось двоє дворян пана д'Алансона, спитайте їх, вони скажуть.
Герцог відчув удар.
— Я звелів заарештувати їх саме для того, щоб довести, що вони не належать до моїх близьких, — сказав герцог.
Король глянув на друзів і здригнувся, побачивши Ла Моля.
— О, знову цей провансалець! — сказав він.
Коконна спритно вклонився.
— Що ви робили, коли вас заарештували? — сказав король.
— Ми пригадували воєнні й любовні пригоди.
— З кіньми! Озброєні до зубів! Готові до втечі!
— Ні, сір, — сказав Коконна, — ваша величність неправильно поінформовані. Ми спочивали під тінню бука... sub tegmine fagi[125].
— А, ви спочивали під тінню бука?
— І ми могли б утекти, коли б думали, що накликали чимсь на себе гнів вашої величності. Панове, здаюся на ваше слово честі солдата, — сказав Коконна, звертаючись до легких кіннотників, — як ви гадаєте, коли б ми хотіли, могли б ми втекти?
— Це правда, — сказав лейтенант, — панове ці не зробили й руху, щоб тікати.
— Бо їх коні були далеко, — сказав герцог д'Алансон.
— Уклінно прохаю вибачення у монсеньйора, — сказав Коконна, — але я сидів на своєму верхи, а друг мій граф Лерак де Ла Моль тримав свого за узду.
— Правда це, панове? — сказав король.
— Правда, сір, — відповів лейтенант, — пан де Коконна, побачивши нас, навіть зліз з свого коня.
Коконна удавано засміявся, що мало означати: "ви самі бачите, сір!"
— Але підручні коні, мули, в'юки, якими їх навантажено? — спитав Франсуа.
— Ну, що ж, — сказав Коконна, — хіба ми конюшенні слуги? Звеліть знайти конюха, що доглядав їх.
— Його нема, — сказав розлютовано герцог.
— То, значить, він злякався і втік, — відповів Коконна, — від простолюдина не можна вимагати витриманості дворянина.
— Завжди та сама система, — сказав д'Алансон, скрипнувши зубами. — На моє щастя, сір, я попередив вас, що ці панове вже кілька днів не на службі у мене.
— Я! — сказав Коконна. — Щоб я мав нещастя не служити у вашої високості?..
— Ах, чорт візьми, пане, ви це знаєте краще, ніж хто інший, бо ви заявили про свою відставку досить грубим листом, який я, хвалити бога, приховав і, на щастя, маю при собі.
— О, — сказав Коконна, — я сподівався, що ваша високість пробачили мені листа, написаного під першим враженням лихої звістки. Я довідався тоді, що ваша високість хотіли задавити в луврських коридорах мого друга Ла Моля.
— Ну, — перервав король, — що він там каже?
— Я гадав, що ваша високість були самі, — простодушно вів далі Коконна. — Але потім довідався, що троє інших осіб...
— Годі! — сказав Карл. — Ми досить поінформовані. Генріх, — звернувся він до короля Наварського, — даєте слово не тікати?
— Даю слово вашій величності, сір.
— Верніться в Париж з паном де Нансеєм і залишіться під арештом у себе в кімнаті. А ви, панове, — звернувсь він до двох дворян, — віддайте свої шпаги.
Ла Моль глянув на Маргариту. Вона усміхнулась.
Ла Моль зараз же віддав шпагу капітанові, що був найближче до нього.
Коконна зробив те саме.
— А пан де Муї, знайшли його? — спитав король.
— Ні, сір, — сказав пан де Нансей, — або його не було в лісі, або він утік.
— Тим гірше, — сказав король. — Вертаймось. Мене морозить, в очах темніє.
— Це, напевне, від гніву, сір, — сказав Франсуа.
— Так, можливо. В очах усе крутиться. Де арештовані? Я їх не бачу. Чи вже ніч? О, зжальтесь! Горю!.. До мене! До мене!
І бідолашний король, упустивши повід свого коня, простигши руки, упав назад на руки придворних, на ляканих цим другим припадком.
Франсуа, стоячи осторонь, утирав піт з лоба; він один знав причину недуги свого брата.
З другого боку король Наварський, уже під сторожею пана де Нансея, дивився на цю сцену з чимраз більшим подивом.
— Так! — мурмотів він з тією дивовижною інтуїцією, яка часом перетворювала його в людину, сказати б натхненну. — Чи не щастя моє, що мені не дали втекти?
Він глянув на Маргариту, що переводила свої великі, розширені від несподіванки очі з нього на короля і з короля на нього.
На цей раз король був непритомний. Звеліли принести ноші і поклали на них короля. Вкрили плащем, що його один із рицарів зняв із себе, і похід потихеньку рушив до Парижа, звідки ранком виїхали бадьорі змовники і веселий король, і куди тепер вертався вмираючий король, оточений арештованими бунтівниками.
Маргарита, що під час усіх цих подій не втратила ні волі фізичної, ні волі духовної, подала востаннє знак розуміння своєму чоловікові, потім проїхала так близько від Ла Моля, що він міг розібрати два кинутих нею грецьких слова:
— Με δείδε, — тобто: "Не бійся".
— Що вона сказала тобі? — спитав Коконна.
— Щоб я нічого не боявсь, — відповів Ла Моль.
— Тим гірше, — промурмотів п'ємонтець, — тим гірше, це значить, що нам тут не ждати добра. Щоразу, коли до мене звертались з цими словами, щоб підбадьорити мене, я тієї ж хвилини діставав або кулю, або удар шпагою в тіло, або горщиком з квітками в голову. Слова "не бійся нічого" — хоч по-єврейськи, хоч по-грецьки, хоч по-латині, хоч по-французьки — для мене завжди означали: "будь обережний".
— Рушаймо, панове! — сказав лейтенант легкої кінноти.
— Чи не буде нескромністю дізнатись, пане, — спитав Коконна, — куди нас ведуть?
— У Венсенн, я думаю, — сказав лейтенант.
— Я волів би йти в інше місце, — сказав Коконна, — але, кінець-кінцем, не завжди йдеш, куди хочеш.
Дорогою король прийшов до свідомості і набрався трохи сили.
У Нантері він навіть хотів сісти на коня, але йому не дали.
— Пошліть по метра Амбруаза Паре, — сказав Карл, прибувши в Лувр.
Він устав з ношів, зійшов по сходах, спершись на руку де Таванна, і увійшов до своїх покоїв, заборонивши всім супроводити його.
Усі помітили, що він був, здавалось, дуже поважний; усю дорогу був глибоко замислений, не звертався ні до кого з жодним словом і не цікавився більше ні змовою, ні змовниками.